те, чого ми боїмося

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Робота написана для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021, ключ: «Все, що не вбиває»

Усе, що тебе не вбиває, робить тебе сильнішим.

Чуя любив так говорити: не втрачав шансу повипендрюватися, навіть коли кров із тріснутої шкіри заливала йому очі, що повільно стулялися від виснаження. Його губи, розбиті після використання Порчі, щоразу ламалися в нахабній посмішці, хоча ця вдавана сміливість все ж не могла приховати втому та страх, які ховалися за нею.

Страх, що Дазай не встигне. Що довіра до нього не виправдається, що він, Чуя, знову виявиться наївним дурнем, який поклався на когось і вкотре помилився. Що ця помилка стане фатальною, і неситний монстр усередині нарешті візьме своє: вижме з нього всі життєві сили, вип’є кожну краплину крові, поки не лишить після себе тільки зруйновану пусту оболонку.

Він не хотів помирати в самотності, серед повної порожнечі розміром із цілий всесвіт. Як чорні діри під його долонями, ця пітьма засмоктувала й не хотіла відпускати, поки не залишилося б жодного шансу вибратися з неї живим.

Він не хотів помирати, не будучи при цьому собою, дивлячись у вічі лиш могутньому божеству, яке співіснувало з ним в одному тілі й роками потихеньку його вбивало.

Не хотів помирати, просто тому що дуже любив життя.

Тому, незважаючи на те, що для багатьох він був прикладом безстрашності, Чуя теж умів боятися. Це відображалося в його тремтячих зіницях, збитому диханні та нахмурених бровах, у стиснутих кулаках і дрібних краплях поту на чолі. І все ж, він продовжував раз за разом стрибати в цю прірву, ігноруючи свою боязнь, бо відданість та відповідальність переважували її на шальках невидимих терезів.

Мало хто з тих, кому довелося спостерігати за вивільненням Арахабакі, лишалися після цього живими, проте всі ці смертники, без виключень, упадали в ступор від усеосяжного жаху. Дазай, напевно, був єдиною людиною, яка могла дивитися на це з погано прихованим захопленням, без остраху, з тупим благоговінням; усередині нього розливалося майже забуте відчуття вдоволення від думки, що це живе втілення анархії лише він може приборкати одним тільки доторком.

Наскільки би грізним не намагався здаватися Чуя, Дазай ніколи його не боявся, — бо завжди тримав напарника під контролем. І чомусь він по-дурному вважав, що їхнє партнерство ніколи не вийде за межі стосунків господаря й собаки на прив’язі.

Однак, як виявилося, було й те, чого він не міг передбачити.

Зараз, коли Чуя, такий до найдрібніших деталей знайомий, лежав у нього на колінах і в’яло відгаркувався крізь кривавий кашель, Дазай як ніколи чітко усвідомлював, що помилився. Він м’яко поклав долоню на скуйовджене, потьмяніле від пилу волосся напарника, і застиг із іронічною посмішкою на губах, думаючи про те, що собакою на прив’язі все-таки виявився він сам.

Це було навіть смішно: єдиною річчю на світі, яку не зміг прорахувати наперед геніальний стратег Портової мафії, стали його власні почуття.

І, напевно, чи не вперше в житті це усвідомлення до смерті його налякало.

Час розтягувався, наче в’язка субстанція. Вони продовжували сидіти на холодній землі перед спустошеною будівлею, Чуя все ж втратив свідомість і тепер тихо сопів, відновлюючи сили. Дазай за нього не хвилювався: знав, що той витривалий і точно протримається, поки не прибуде підкріплення.

Урешті-решт, усе, що тебе не вбиває…

…змушує тебе хотіти смерті.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: