Після битви за Трост,минуло не мало часу але ніхто так і не зміг забути про втрати,які потерпіло королівство,особливо втрати серед молодих кадетів,ці втрати, яркою фарбою засіли в пам’яті Жана,болючим моментом для хлопця було те,що він дізнався через деякий час,після всіх подій,це був момент,коли Жан усвідомив,що серед жертв молодих кадетів був його друг – Марко. Довгий час Жан не міг змиритися з втратою дорогої йому людини,і зрештою,так і не зумів відпустити померлого друга.Але саме смерть Ботта дала стимул Кірштейну для вступу в розвідкорпус,і в ніч,коли Жан по якійсь причині не зміг заснути,то хлопець закривавав очі та уявляв образ Марко,який ще довго не зможе забути.Кірштейн згадує людину,ради якої проходить весь цей шлях,іноді хлопець заходить занадто далеко,даючи собі хибні наді,а потім його відвідують жахливі думки та картинки пливуть перед очима,Жан частенько розмірковував про те,якщо Марко був поруч,якщо Жан тоді був там в той самий момент,зі своїм другом,чи зміг би,він – Жан щось зробити,чи стояв би стовпом,боягуз,дивився на те,як титан заживо пожирає його товарища? Кожного разу ці думки наводили на парубка страх,кожен раз,коли Кірштейн думав про Марко,він так і не зміг відпустити його. І ось повіки важчають, очі поступово закриваються,тіло розслабляється,здається хлопець поринув у сон.Хвилина,потім три,очі щипле від яскравих променів сонця,які так і хочуть доторкнутись юнака,Кірштейн остаточно відкриває очі і бачить аеред собою блакитне небо та сліпуче сонце,таке видовище саме собою змушує закрити очі,надто яскраво, так можна осліпнути.Трава м’яка, ніби лежиш на курячих пір’їнках,а цей запах…Запах літа? Зачекайте, Жан точно пам’ятає, що зараз взагалі то початок березня, яке ще літо, рано, та й для трави теж зарано, тим більш такої м’якої, Жан піднявся на ноги, та вирішив глянути,що навколо твориться. Перед очима юнака постала гарна картина з яскраво-жовтих квітів, якщо це можна було так назвати, адже Жан опинився в полі, в полі де росли соняшники, такі яскраві та красиві, дивлячись на них у хлопця в голові лише один образ – Марко. Ну ось, здається ще трохи і Кірштейн остаточно злетить з котушок, що з ним відбувається, він скрізь бачить підтекст, скрізь бачить Марко. Може хлопець уже давно поїхав кукухою, але не хотів визнавати цього?
— Чорт би тебе брав, Кірштейне, зовсім уже чи що?, — прошипів хлопець, немов змія, яка була готова ось ось напасти на жертву, тільки Кірштейн не збирався нападати ні на кого, хіба що на самого себе через злість й образу на самого себе, що керувала ним останнім часом.
Легкий дотик до плеча і Жан здригається. Тиша,здається її не збираються порушувати, лише чутно тихий поклик вітру, який шепотів щось погане, до горла юнака підступило щось неприємне,наче грудка вовни,від якоі зараз вирве,Кирштейн лиш прикрив повіки та глибоко зітханув. Легкий вітер заліз під сорочку,а холодок пробіг по грудях юнака, у серці щось кольнуло,що це могло значити, Жан не розумів,лиш розплющивши очі,зрозумів, що це не просто вітер, це Марко намагається достукатися до його свідомості, таке вже було кілька разів, ось знову він з’явився уві сні,буде просити, щоб Жан відпустив його вже нарешті, але Кірштейн,навіть при всьому бажанні не міг забути та відпустити. Зараз вони знову на якийсь час будуть разом,хоч це все й сон але Жану достатньо й цього, а потім Марко знову зникне.Це найгірша мука для Кірштейна, хлопець не знає, що гірше, щоб у цей момент його їв якийсь титан недоросток або ж ось так, щоразу бачити щасливе обличчя друга, а потім розуміти, що рано чи пізно він цю посмішку втратить.
— Привіт, Жан, — він стоїть, тримається, не хочеться піддаватися емоціям,дивиться в бік, до болю знайомого і прекрасного голосу, бачити цей образ Жан не хотів але й відпускати не хотів також. Підійшовши ближче, Марко підніс свою долоню до обличчя Жана, але хлопець перехопив холодну долоню друга, тримаючи її у своїй великій руці,та застив на місці,сказати щось,боїться, обернуться та побачити його,боїться.
— Жан, — починає шоворити Марко, а парубок лише дужче стискає долоню друга та не хоче чути його слів, бо вже знає чим закінчиться цей сон,тому Жан мовчить, йому так хочеться розпочати розмову але він не може жозволити собі такої розкоші.
— Гей, Жане, — знову в серці кольнуло, складно сказати,це щось приємне чи до смерті жахливе почуття,а Ботт усміхався,ніби так і треба, — подивися на мене, Жане.
«Що ж це, ще одине знущання з боку долі, може, це моя підсвідомість грає зі мною? Чому? Чому так боляче?»
Марко спробував вивільнити свою долоню з обіймів друга,зробивши це повільно, не різко, наче боявся злякати, для нього це щось означало? Жан відчув холод, знову повіяв вітер, але він був не холодний,теплий і приємний, чи пов’язаний він із присутністю Марко? Кірштейн знає, що останнім часом сили природи не особливо полюбляють хлопця, вітер майже завжди зносив його з ніг, пробираючись крізь одяг, завдаючи дискомфорту. Через мить перед обличчям Жана з’являється Марко, його личко обсипане поцілунками сонця,стоїть прямо перед ним,це точно сон? Може Жан помер,а Марко зустрічає його,як янгол,а потім вони вирушать до свого раю і знову будуть разом,як у старі добрі часи але ні, це лише сон,нажаль інакше бути не може.Посмішка Марко сходить з його обличчя і Жан вперше бачить, як брови навпроти зімкнулися.
«Він злиться чи хмуриться?», — думає про себе Жан, все ще не в змозі що-небудь сказати, а Ботт уважно вивчає обличчя друга.
— Жане, скажи мені, що тебе бентежить, — темноволосий, наче на голову вилли відро смоли,юнак,робить крок уперед, а потім ще один і вони стоять майже стикнувшись лобами, і Марко продовжує уважно вивчати обличчя Жана,після чого Кірштейн відчуває холодні долоні на своїх щоках, а потім тепле дихання біля шиї, – будь ласка, Жан.
Кірштейн ковтає весь той ком, що підступав до горла весь цей час і знову зітхає. Тепле зітхання обпалює шкіру Марко від чого той трохи знітився але Жан цього не бачить.
— Марко,пробач, — Жан щосили притягує тіло друга,обіймає сильго-сильно, — Пробач, пробач,Марко, я повинен був бути поруч повинен… Чому? Чому ти тоді виявився так далеко від мене, ми ж завжди були разом, Марку, — хлопець нарешті випустив свої емоції назовні. Х кожною сказаною літерою, він притягував Боттаближче до себе, настільки близько, наскільки це було можливо. Стояти тут і зараз, в обіймах дорогої людини,він не має наміру так просто відпустити його,Марко обіймає Жана у відповідь,уткнувшись у його плече, здавалося, що це заспокоювало.
— Не варто Жан, ти не міг знати напевно, що це трапиться саме в той момент, ніхто не міг цього передбачити, будь ласка, не звинувачуй себе в цьому, — він зовсім поруч, його дихання таке тепле, думки про те, що він поряд заспокоюють,Марко намагається покинути обійми але Кірштейн цього не хоче.
— Марко, будь ласка, нічого не говори і не смій нікуди йти, — Жан лише сильніше притиснув Ботта до себе,а Марко не став чинити опір, а притиснувся до друга,вони простояли в обіймах довгий час, якщо тут взагалі є час,їм було комфортно разом,зараз вони належали один одному. Жану вже було все одно на те, що сон це або марення власного розуму,Марко був таким теплим, в принципі для Кірштайна це не дивно, навіть після своєї смерті він дарує Жанові те тепло, що й раніше, нехай через сни і не на довгий термін це справді діяло але далі продовжуватися не могло,минуло вже багато часу,пора прощатися.
— Жан, знаєш,— ну ось, тишу зруйнував Марко, ну що ж цей кадет не може помовчати, — я жалкую тільки про одне, що не зміг зробити цього, коли був за життя, — після цих слів, Марко знову відсторонився від друга, але… Чи друга? Ці глибокі карі очі, вони дивилися в душу, були такі наївні. Секунда,дві,легкий дотик губ, Жан відчуває теплі губи на своїх. Смак меду і шоколаду, ці теплі губи вони належать чорнявому хлопчині, найближчій людині Жана, і Кірштейн не міг не відповісти, відштовхнути друга… Але чи друга? Теплі губи вмить стали холоднішими, Марко почав відсторонюватися, а Жан просто стояв,не взмозі рухатись, лише дивився в очі шоколадного кольору.
— Нехай я і не зробив цього раніше але тепер я знаю, ти відпустиш мене. Побачимося по той бік стін, прощавай, Жане, — великі з дитячою наївністю очі, востаннє подивилися в здивованого хлопця.
Повіки напружилися… губи розімкнулися
— Марко …? , — ім’я дорогої людини, єдине, що злетіло з губ юнака перед тим як самотня сльоза проробила вологу доріжку на правій щоці.