Таємнича незнайомка

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Так, ну що ж, дворфе, чекай на мене, і свій кінець, бо він, як і я – близько. Нарешті, я взяла це завдання і якщо принесу голову цією людини, то отримаю достатньо золота на нову зброю та корм для мого дракондора ( примітка. дракондори – фенікси). Я повністю підготовлена до зустрічі з ним, але все одно хвилююся, а якщо щось піде не так…

Треба йти, щоб думки не переростали у сумніви.

Швидко дістаючи мапу з маленької сумки на поясі, я бігаю очима, чекаючи поки моя магія покаже мені приблизне знаходження генерала. І так, як я зрозуміла, мені треба повернути на виході з міста та йти поки не побачу вежу. Ну, все доволі легко.

Я вийшла на вулицю, де мене зустріли теплі промені сонця Азерота (прим. планета), від яких Срібнемісяць ставав золотим, наче осінній листочок, що тільки-но впав з дерева. Хоч це і було літо, але відчувалася прохолода, яка тільки піде мені на користь, адже рубати голови при палючому сонці – не найкращий досвід. Думаючи про дорогу та сонце, я майже забула, що треба перевірити сумку. І так, зілля мани, хліб, і зброя ближнього бою. Багато не брала, бо на битву не треба, адже якщо вб’ють або покалічать, то можно втратити свої зберігання, це ж не похід, а цілеспрямований напад.

Побачивши кинджал, я обережно провела пальцем по його кінцю.

– Гострий….Чудово!

Я хоч і впевнена у своїй магії, але на всякий випадок завжди маю при собі сімейну реліквію – кель’дорайський (прим. давня назва народу) ніж.

Коли я вийшла з міста, то почала відчувати чужі погляди, наче хтось слідкує за мною. Обертаючись я нікого не бачила, гм. Через декілька хвилин я була біля вежі. Дивно, що на мене так ніхто і не напав, це добре, звичайно, але трохи насторожує. Повільно обертаючись навколо себе, я пильно вдивлялася в кожен кущ.

Вони мене бачили, і скоріш за все, дивляться на мене ЗАРАЗ.

Переді мною різко з’явився нічний ельф. Ці кляті слідопити. Він намагався штовхнути мене, бо думав, що несподіваною появою зіб’є з пантелику, адже я чародійка, але цей кал’дорай навіть не здогадувався, що ельфів крові вчать не тільки магії, але й мистецтву бою. Одним махом я перехопила його кулак, який повинен був прилетіти мені в голову. Прилетів, але не в мою. Закрутивши руки йому за спину, він відчув поштовх та полетів своїм гарненьким лицем прямісінько у родючу землю. На останок, використала закляття замороження, щоб він мені не заважав. Витерши руки, я різко обернулася, бо знову відчула погляд. Треба швидко вбити цього дворфа і повернутися назад, бо це відчуття спостерігання зводить з розуму.

 

Великі двері були відкриті, а у самій вежі були лише закруглені сходинки, які вели нагору. На щастя, вони не були довгими. Тихо ідучи, я готувала закляття для миттєвої атаки. Помаранчево – білі стіни, розмальовані червоними орнаментами у традиційному стилі сін’дорей, були такими…. сумними, наче у них відібрали улюбленого господаря. По правді, так і є, адже ця вежа наша…була. Поки деякі щури ворожої фракції не захотіли нашої руди, що знаходиться в цих землях. Разом з магією в мені почала запалюватися ненависть. І тепер, я не сумніваюся в тому, що приб’ю цю мразоту.

А ось і він. Стоїть спиною на яку падає довга коса рудого волосся, заплетена багатьма жовтими резинками. Переможно посміхнувшись, я кинула в нього льодяний шар, який прилетів йому прямо в шию. Бум!

– Ай, це що, це хто, оленя мені на руки, що це було!?

Не встиг він обернутися, як в нього полетів другий шар, а за ним колючі глиби. Відчуваючи скажений азарт та наближення нагороди, я розслабилися та забула про пильність. А дарма, адже в один момент мене відштовхнули в сторону. Як я могла забути, що якщо є один слідопит, то поряд буде ще двоє. Чорт!

Я змогла втриматися на ногах, але зрозуміла, що моя магія закінчується, і треба непомітно дістати кинджал.

– Блять.

– Ой, ельфійки знають такі слова? – з насмішкою промовив нічний ельф.

Цей голос. Чомусь я навіть не дивилася йому в обличчя.

– Ти?

– А ти навіть в очі мені не подивилася, і взагалі мене не помітила. Хах, теж мені, ельфійка крові.

Піднявши погляд, я побачила його. Дивовижно, як підлітковий вік все змінює. Колись, ми разом каталися на гірках та їли солодких кальмарів на фестивалі, а зараз готові повбивати одне одного.

– Ну, чого мовчиш, сказати нема чого? Чи ти в шоці від того якого ельфа втратила.

Куток моїх губ повільно піднявся доверху, адже давній знайомий відвлікся на глузування, тому не помітив як я підбігла до нього та провела кинджалом по нозі.

– Ах, ти, стерво!

Ми почали битися, один рух за одним, промах, вискользування та пряме попадання, але в нього  два ножа кращої якості, ніж мій один кинджал, та навики відрізнялися, як-не-як, він – професійний вбивця.

– Ай!

В якийсь момент, я підлетіла до стіни, і сповзла по ній. Живіт пронизав різкий та пекучий біль. Мене поранили, рана глибока, дідько.

Пощастило, що нещодавно вивчила магію для зцілення. Приклавши руку до живота, я почала тяжко дихати, і біль потроху зменшувався. Магія не вилікує мене повністю, вона тільки уповільнить кров та полегшить біль, але цього досить. До мене знову підбіг цей слідопит. Він присів на навпочіпки та дивився мені прямо в лице, наче шукав там щось, читав, як книжку.

– Що ти хочеш? – тихим голосом спитала я

Він посміхнувся.

– Намагаюся зрозуміти, чому ти досі не втратила свідомість від втрати крові.

Опустивши погляд нижче, він побачив, як я тримаю руку на животі. Він зрозумів, паскуда фіолетова. Піднявши очі на моє лице, він прибрав тремтячу долоню та притиснув її до підлоги, не переводячи погляду та зловтішно усміхаючись.

Я простогнала від різкої появи цього болю.

– Мерзотник, – тихо промовила.

Він розсміявся.

– Жалка ельфійка крові, як і весь твій народ.

Клятий ельф насолоджувався моїм станом, ненормальний.

Але я усміхнулася у відповідь.

– Що? Чому ти посміхаєшся? Що тут веселого?

Момент, і він став вже злим, бо йому страшно втратити владу, боїться бути приниженим ельфійкою крові.

– Ти, жалюгідний ельфе, який образився на звичайну відмову, ти захищаєш цього дворфа, який краде чужі копалини. Де ж той добрий нічний парубок, що прагнув справедливості? Та війна змінила нас, вона змінила всіх, але ельфи крові стали сильніше, ми вижили, відбудувалися, а ви? Ви почали красти наше, а якщо ми хочемо це повернути, то просто вбиваєте. Спостерігаєте за повільною кончиною. –

Ти ж а л ю г і д н и й, – по літерам промовила я, не відводячи погляду з його очей.

Слідопит розгубився, він не знав, що відповісти, вуста його затремтіли, опустив голову та почав махати нею, а потім дістав ніж і підставив мені прямо до горла.

– Помри, сін’дорей!

Я тяжко проковтнула слину, заплющила очі та була готова до смерті, але почула важкий звук та стогін, і ще трескіт стін. Відкривши очі, я побачила, як на іншому боці вежі, в стіну був втиснутий Він. А біля нього стояла ельфійка? Чи то крові, чи то ні. Але в неї були рога, а на тілі великі, яскраво зелені татуювання. Я не бачила обличчя, але її тіло було неймовірно сильним та, в той же час, дивним. Шкіра була блідою, вкрита маленькими шипами уздовж руки до ліктя, і сліди опіків на босих ступнях та животі.

Я втратила багато крові, тому вже погано бачила, тяжко дихала, та майже не ворушилася, все як в тумані.

Бачу, як Вона розібралася зі слідопитом, а потім високо підстрибнула до генерала. Я звернула увагу на її зброю. Що це? Наче половина розділеного відзеркаленого кинджала. Вона вбиває генерала, спалюючи його зеленим племенем, та підлітає. До мене? В неї крила кажана? Хто вона така? І чому не вбила мене? А може зараз вб’є.

– Я….сумка….хліб, – слова давалися складно, але ця таємнича ельфійка, якщо вона нею є, начебто зрозуміла. Незнайомка взяла мою сумку. Які в неї великі нігті, наче у пантери, подумала я і почала втрачати свідомість, але при цьому, відчувала, що не падаю, мою голову тримає чиясь рука. Така м’яка та сильна.

….

Аромат сонячних трав та теплих свічок вдарив мені до носа. Зробила глибоких вдих та видих і зрозуміла, що жива.

– Прокинулася! Прокинулася!

– Звичайно прокинулася, тільки не кричи ти так!

Лікарка та її помічник підійшли до мене, дивлячись по-доброму і посміхаючись.

– Ти як, наша мисливиця за головами?

– А де голова генерала? Він мертвий? – я ще була слабка, але могла вже чіткіше вимовляти слова, і все ж таки, мені треба буде згадати всі ці події, які здаються сном.

– Ти що, зовсім не пам’ятаєш?

Я заперечливо махнула головою.

– Ой, любчику, принеси ще чаю, і там візьми суп в яскравій мисці з намальованим котиком, будь ласка! – ласкаво звернулася лікарка до свого помічника, та послала йому повітряний поцілуй.

– Добре, люба.

– Дякую!

Лікарка повернулася назад до мене. Взяла мою долонь в свою та ніжно гладила. Я відчула її тепло, яке розлилося по моєму тілу, наче тепла кава взимку. Вона тяжко видихнула і почала говорити.

– Ти, як пішла за генералом, так довго тебе не було, перейматися вже почали, але паніку не підіймали, вирішили поки відправити дві стражі на вихід міста, щоб якщо що, то зустріли тебе. Чекаємо, чекаємо, а тебе нема. Вже сонце сідати почало. І ось, чуємо, хтось кричить «Лікарку, швидко». Я біжу, а там ти лежиш. Кажуть, що прийшла і майже одразу впала, а з сумки в тебе випала голова того дворфа – генерала, а потім ще три якихось слідопитів.

Забираю тебе швидко до себе, а в тебе живіт перев’язаний. Багато крові втратила, але витримала, я ще такого не бачила, ти молодець. – знавиця трав щиро посміхалася, а на її очах застигли сльози. Вона дуже переймалася, злякалася, але все обійшлось.

– До речі! Ледве не забула! – вона підскочила та побігла до якоїсь шафи, звідки дістала зелений кристал.

– Я знайшла це у тебе в одязі, може, ти захочеш залишити його собі. – забравши кристал з рук лікарки, я почала його оглядати, і все згадувати. Та ельфійка напівдемонеса. Вона мене врятувала, але хто це така.

– Дорогенька, в тебе все нормально? Нічого не болить?

Я занурилася у думки і навіть не чула, що мені кажуть.

– Ні, все добре, дякую вам, а коли мені можно вже додому?

– Почекай трохи, треба ще випити чаю та поїсти суп, а ось і він!

Помічник обережно поставив страву біля мого ліжка та отримав поцілуй у щічку від лікарки. Вони такі милі, їх люблять усі в нашому місті.

А я полежу трохи і піду у бібліотеку. Треба дізнатися, хто мене врятувала.

….

Та хто ж ти така?!

У великій і неймовірно гарній бібліотеці, яка має вигляд великої вежі, та багато просторих залів білих, червоних, синіх відтінків, стояв стіл, на якому були розкинуті книжки та скомкані, розмальовані, розписані листки паперу.

Я перебрала з – десяток книг по 900 сторінок, чому про тебе нічого ніде нема. Зла і розгублена, я ходила туди сюди, перебираючи весь цей хаос, але все ж таки, вирішила, що треба заспокоїтися. Сіла за стіл, занурилася в долоні, вдих видих, вдих видих….

Так, добре, треба згадати ще щось. Я знаю, що в неї є: крила кажана, великі рога, неймовірна сила, шипи на тілі, підпалена шкіра, татуювання, довге волосся. Можно було закінчити на тому, що вона демон, але демони не ведуть себе так, та й в неї були великі вуха, вона точно сін’дорей, одна з нас, але чому така різна. Відхилившись на спинку м’якого стільця, я побачила своє лице у відображенні. Точно! Підскочила і підбігла до дзеркала, пильно вдивляючись в нього, в надії згадати хоч щось. Ніж біля горла, звук, шипи, слідопит у стіні, генерал, крила….Вона підлетіла до мене! Я згадала, в неї була пов’язка на очах, але як тоді вона все бачила?

Занурилася у думки, поки краєм ока не побачила зелене світло у мене на тілі. Це кристал. Але чому він світиться? Можливо, це кристал тієї ельфійки. А якщо, він покаже мені книгу, в якій йдеться про таких як вона. Треба повільно рухатися в якусь зі сторін. Через декілька кроків, кристал засвітився з неймовірною силою. Повернувшись до книг, я побачила історію нічних ельфів. Що? Серйозно? Здається, якийсь жарт, але я все одно візьму, пройдусь по сторінкам.

Витягнувши велику енциклопедію синього кольору з відтінками фіолетового, наче зоряне небо, я поклала її на стіл.

Тут про їхню Богиню, а тут про природу, далі про народження двох братів, про жрицю, та зрадництво одного з братів і перетворення його на демона. А ось це вже цікаво. Ельф став демоном чи? А якщо….

Точно! До мене прийшло усвідомлення, я все зрозуміла. Тепер залишилось тільки знайти тебе, мисливице на демонів.

Переводячи погляд на сяючий темно – зелений кристал, який наче радів, коли я згадую про неї. Скоріш за все, це її річ, яку треба повернути.

– Ти мені допоможеш, правда?- звернулася я вголос до кристала, і усміхнена продовжила свій шлях до знаходження таємничої ельфійки.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: