Віз котився дорогою повільно і тихо, лишень деінде весело скрипів, коли колесо падало в чергову яму. З годину назад тут пройшов дощ, оминув їхній валок, розмив шлях, облизав гарячими каплями дорожній цмин і погуркотів сивими хмарами вже десь далеко на захід, залишивши по собі сердитих чорних і рудих мошок. Їх іржаві плями обліпили боки волів і вперто цідили кров, ігноруючи хльосткі удари батогом.
На возі, одному із п’ятидесяти п’яти точно таких самих возів, крім сивовусого, але ще міцного статурою чумака сиділи двоє: синьоока дівчина років сімнадцяти і хлопак з чисто вибритим лицем. Перша притискала до грудей стару лютню однією рукою і люто відмахувалась від комарнечі дубовою гілкою в іншій. Хлопчина ж, насунувши на очі бриль, дрімав. З під широких крис виглядало тільки засмагле підборіддя і пухнастий кінчик зірваної давно вже травинки.
– Не подобається мені тут, – голос у дівчини був незвично глибокий і м’який. – Тихо хоч плач.
– Краще вже співай, – буркнув їй у відповідь хриплий чоловічий. Обірваний кінчик китника в його зубах незадоволено сколихнувся. – До Острогу ще доба не менш. Тільки ввечері завтра й доїдемо.
Чумак на лаві дзвінко хльостнув батогом. Десь в заростях очерету щось голосно шубовкнуло в цвілу болотяну воду. Дівчина зиркнула туди синіми очима, лякливо обвела поглядом тонкі, безлисті берізки, що біліли над болотом і нахмурила брови.
– Не хочу співати. Місце не те. Ох, Микито, краще б в об’їзд, по шляху старому…
Хлопак зітхнув тяжко, з-під солом’яного краю шапки з’явились теплі очі кольору меду. Китник встромлений між двома мішками солі сумно схилив пухнасту голову.
– Ніколи тобі не догодиш Ірисю. На шляху їй бай-но тісно, добре що поїхали через болота. А в болотах вже тихо і на шлях хочеться.
Названа Ірисею надулась ще більш. Накинута на плечі гуня і червона хустина на голові робила її схожою на сердитого журавля після дощу.
– Ну чого ти, чуєш? Тихо бо осінь прийшла. Де ж ти бачила осінню щоб хтось шумів. Ось коли весна буде… – він обійняв її за плечі, підтягнув вище на мішки, так що майже стало видно звивистий кінець чумацького гурту. – Тим більше з нами відьма. Кого нам з відьмою боятися, скажи мені, га?
І справді, за два вози від них на майже порожньому возі з жовтою свіжою соломою, сиділа, звісивши ноги в червоних чобітках молодиця. Біла її сорочка з червоногарячими маками була видна здалеку. На рудому, мідному навіть волоссі красувався пишний вінок зі свіжих квітів і колосся. Скільки їхали дорогою від самого моря, коли ще повітря було жарке і солоне, по одній квітці й травинці збирала, вплітала в круг і хоч би одна волошка зів’яла!
– Через то ще більш не по собі, – Ірися струсила важку долоню з плеча, замахала дубовим віялом сильніш. До мошок приєднались вічно голодні комарі. – Коли відьма поруч, щось точно станеться.
– Коли б її не було, то “щось” сталось би куди ймовірніше.
Відьма наче почула розмову, біле личко повернулось в сторону їх воза. Очі чорні, як дьоготь, блиснули мов антрацитові дзеркальця. Вона трохи схилила на бік голову, так буцімто роздивляючись їх застиглі фігури і помахала тонкою дитячою ручкою. Тепер в тому, що вона все чула не було жодних сумнівів.
Ірися скривилась, відвернулась. Погляд її так промовляв “я ж казала!”. Микита тихо засміявся, помахав відьмі у відповідь за що тут же схопив болючий удар під ребра гострим ліктем.
– Ех, ясочко, і чого так ґедзькаєшся? – без злоби промовив він, знову насунувши шапку майже на самий ніс. – Най собі працює молодиця, а ми працюймо собі. Нащо заважати одне одному?
У відповідь йому дзвеніла тиша й комарі.
***
Коли сонце вже з’їхало з неба нижче, розливаючи жовту барву на небосхилі, голі берізки поріділи. Спочатку їх тонкі білі стовбури розбавили чорні кістки повалених сосен, що тягнули до возів своє вивернуте, схоже на старечі руки коріння. Потім деінде бачились рудолисті хилі дубочки на порослих осокою купинах – давно сухі і мертві, а потім вони виїхали в прилісок.
Першим знаком став шлях. Земляна вертлява стрічка вивела їх на пряму і куди ширшу, викладену червонуватим каменем дорогу. Микола спочатку тихо сварився, коли голова вдарялась об високий борт воза на черговому камені, а потім і зовсім підтягнувся вище, сів поруч з Ірисею, вдивляючись в сплетені гілками хащі. Ще одне болото залишилось позаду, але в повітрі, сивому від вечірніх сутінок все ще відчувався його затхлий торфяний присмак.
Валок зупинився тільки коли вже майже повністю стемніло. На їх щастя, тепер навкруги високими, тонкими вежами величались сосни – старезні і скрипучі. Місяць, рівна половинка золотистого круга, виринув з-за хмар і сипав тмяним білим світлом на порослі мохом пагорби.
Спочатку з возу з кряхтінням сповз немолодий чумак, розім’яв ноги, похлопав по боці втомленого комарнечею і дорогою вола.
Звали його Вусом і можна було з легкістю здогадатися чому саме так. Він чиркнув довгим сірником, запалив тютюн в вишневій люльці, червоний вогник осяяв зморшкувате некрасиве лице і міддю ліг на довгі сірі вуса. Ірися вкотре помітила, що очі його були занадто молодими для такого старця. Наче хтось, заради забави, вишив на пошарпаній полотняній лялечці новою чорною ниткою два рівних кола.
– Отут і переночуємо сьогодні. Що скажеш, Оксано?
Відьма з’явилась наче з повітря, випадково ніби плечем зачепила Ірисине. В її чорних, як і в старого чумака, очах танцювали червоні іскри.
– Чого б і не стати? – білозубо посміхнулась вона. – Тільки багаття для каші сьогодні розведіть лише одне.
– Та як одне? – втрутився з возу Микола. – Коли людей стільки? А як же…
Ірися нахмурилась, наступила йому непомітно на ногу. Плече її досі горіло холодним вогнем, наче хтось поклав на нього шматок річкового льоду. Але було вже пізно.
– Ми на острівку, – відьма перевела на них темний погляд, не приховуючи насмішки. – З трьох сторін болота і ліс старіше всіх вас разом взятих. Хочеш взнати, хто тут живе – пали свої вогні, тільки потім не розкаюйся.
Музика збентежено озирнувся, проте навкруги з темряви біліли тільки людські обличчя і протяжно ревли голодні воли. Пахло смолою і гірким димом від тютюну.
– Одне так одне, – покладисто кивнув Вус. Махнув рукою і тільки тепер почали з возів посипались люди. – Завтра будемо в Острозі, там відпочинуть.
Відьма хитнула головою, але змовчала. Ірися бачила як вона легко торкнулася розшитої срібними нитками кишені на поясі, як кинула на неї непомітний майже погляд з-під довгих смоляно-чорних вій і відвернулась. Це було не вперше.
Вони підібрали її біля моря, на перехресті зарослому диким срібним полином де стояв великий дорожній камінь. Оксана сама підійшла до отамана їх валка, перемовлялась з ним недовго, але достатньо щоб його обличчя посмурніло. Відьмовські новини його явно не порадували. А потім, глянувши чогось на неї, попросила взяти з собою до далекого західного міста, пообіцявши допомогти в дорозі.
Ірися тоді вчула лише декілька коротких речень їх розмови. Там було про те, що заложні нині блукають дорогами занадто часто й навіть Великий шлях тепер не можна вважати безпечним. З тих пір відьма на ім’я Оксана приєдналась до валка. Не те що б вони з Миколою з’явились тут набагато раніше, але тепер Ірися постійно відчувала, як чорні очі слідують за нею скрізь.
Не було й єдиного дня, коли вона не ловила на собі задумливий темний погляд. Здавалося, Оксана хоче їй щось сказати, але Ірися не мала бажання чути того й трималась близько до напарника, майже не залишаючись наодинці. Ніколи вона не боялася відьом, але ця, чомусь, викликала в ній неясну тривогу, яка тихим гудінням відкликалась в пальцях і пришвидшувала биття серця.
Й до сьогодні вдавалось триматися від неї на відстані.
– Її візьму з собою, – раптом мовила Оксана, коли дівчина нарешті злізла з мішків з сіллю і втомлені її ноги торкнулися землі.
Вус здивовано підняв кошлаті брови, пустив кілечко диму з люльки.
– Вона не з моїх. Ці двоє такі ж приблуди, як і ти. – повільно промовив він. – Питай саме дівча, чи піде вона з тобою.
– Я можу піти! – радо обізвався якраз злізавший з возу Микола, але тут же замовк, завалившись на мягкий мох. Його підвели набрякші за день сидіння ноги. Хтось з їх сусідів дзвінко засміявся. Відьма, не відвівши погляд, мовчала.
Всі прекрасно знали, що кожної ночі вона обходила їх зупинений на ніч гурт. В одній руці її зазвичай була довга палиця з ялини, або ж дуба, якою креслила, наче вимальовувала, рівний круг, в іншій жмуток якогось зілля, що димно тлів і пах чимось гірким і солодким одночасно. Після того вона зникала до самого сходу сонця. Ніхто й ніколи не питав її куди саме.
Ірися ковтнула густу слину, поклала на воза лютню і так само мовчки глянула їй в очі. Тікати далі не було ніякого сенсу. Врешті решт, чого їй, сироті, боятися? Що зробить відьма? Перетворить в жабу, чи може гадюку, або ж прокляне до кінця життя? Вона подумки фиркнула. Хіба ж то можна проклясти сильніше, ніж сама доля вже зробила.
Микола непомітно доторкнувся рукою її пальців, глянув стурбовано. Тільки скажи і піде за нею. Ірися хитнула головою. Відьма так само мовчки розвернулась, пішла зсередини валка назовні, захопивши по дорозі з возу цього разу обидві палиці і, подумавши, тонку гілочку з червоними, засохлими ягодами. Калина.
Ірися ступила за нею. Під босими ногами, наче живий, танцював мягкий зелений мох. Він, розпушився, напився дощової води, впивався в п’яти опавшою хвоєю і Ірися вкотре задивилася на гарні, вогненно червоні черевички поперед неї. Відьма ступала легко і тихо як дика кішка, залишаючи по собі схожі на копитця сліди. Цікаво, чи справді під барвистою спідницею з оксамитовими смужками ховається відьомський хвіст? Ірися чула багато подібних історій. В кожному селі язикаті жінки нарікали на нечисту силу і що тільки не казали, але спільним було одне: відьму можна впізнати по хвосту.
Вона злегка пригнулась, не зупиняючись, здавалось ось-ось блисне пухнаста китичка, але лише здригнулась, коли почула насмішкувате:
– Що, хвіст шукаєш?
Дівчина випрямилась, застигла рівна наче стріла, щоки палахкотіли червоним огнем сорому. Піймалась!
Вони вже вийшли за табір, де здаля миготів одинокий язичок багаття. Роса лягла на плечі холодною срібною поволокою. Сорочка з грубого сірого льону неприємно прилипла до спини.
– Не шукаю, – різкувато відповіла вона, вперто не відводячи очей. Відьма засміялась. Важкі дукачі з латуні на її шиї задзвеніли в такт сміху.
– Глянь но, яка сувора! Якби попросила, я б тобі й так показала, чого соромиться.
Ірися промовчала. Їй нічого було сказати. Рум’янець сорому пломенів аж на вухах.
Оксана тихо зітхнула. Погляд її, з червоними іскрами дивився лагідно і тепло, наче вовчиця на мале нерозумне дитинча.
– Не сердься. Глянь який місяць сьогодні перехресний. Перша чверть, того й негарний час. Особливо на цих болотах і в цю пору.
Вона простягнула їй одну палицю: легку, білу, ту що з ялини. Собі залишила другу й підійшла ближче. Тільки зараз Ірися побачила на деревині вузькі лінії. Рівна різьба звивалась змійкою, перетиналась, ховалася одна під одною і витинала гарний узор.
– Хіба ж не минули болота? – наївно спитала дівчина. Їй здавалось, що гидка зелена вода залишилась далеко позаду разом з мошками і білими березами.
– Це острівок. Великий, але острівок. Ступив вправо, вліво от і болото. Ставай сюди. Отак.
Оксана поставила її напроти себе, легким рухом тицьнула в чорне, сплетене в косу волосся калиновий прутик. Дівчина запручалась, вирвалась з чужих рук, очі її блискотіли злим синім.
– Нащо я тобі? Що хочеш зробити? Чого треба? – сердито спитала вона, спробувала витягнути гілочку з волосся, але та наче приросла, або ж, скоріше всього, просто запуталась. І раптом охнула, коли відьма дзвінко ляснула по її руці.
– Треба щоб ти мовчала. Мовчала і робила, що скажу, якщо хочеш, щоб доїхали до міста.
Ірися зі свистом втягнула повітря, але затихла, коли відьма ткнула кудись тонким білим пальчиком.
– Глянь туди.
Вона повернулась перш ніж те зрозуміла і ледь стримала викрик.
Їх валок зупинився на самому верху острівка. Воли, тяжко гупаючи копитами, все таки витягли важкі мішки й людей з низовини до темряви, і відьма показувала зараз вниз. Там серед червоних зарослів чорниці виднілось бліде дитяче лице з широко відкритими очима, освітлене каганчиком. Хлопчик років п’яти на вигляд, видно, зрозумів, що його помітили, мигнув світлими довгими віями і зник, наче розчинився в повітрі. На його місці залишився зеленуватий, тремтячий вогник.
– Потерча! – видихнула злякано Ірися, оглянувшись, і не прогадала. Трохи зліва білою тінню мелькнула ще одна дитяча фігурка з каганцем. І ще одна, і ще… зелені вогні розквітали внизу наче суцвіття.
– Від самого початку за нами йдуть. – спокійно відповіла їй Оксана, рукою дістаючи з тієї самої розшитої кишені жмуток трав і зелену нитку. – Вперті й голодні. Місяць жене їх туди, де ходять живі.
Ірися здригнулась, зім’яла в пальцях тканину спідниці. Ніколи ще вона не бачила закладених мерців так близько. Ніколи вони ще не шепотіли навкруги неї тихими голосами, що схожі на шелест листя.
Колись, дуже давно, коли вони з Миколою виступали на весіллі в Карпатах, вона виходила з багато прикрашеного шатра вхопити ковток свіжого повітря. Тоді дуже далеко вона бачила гарну дівчину з зеленим волоссям. Та стояла біля мосту, що вів до шатра через ущелину повністю гола і співала разом з дівочими голосами пісню.
Гарно співала та мавка, але тільки побачила Ірисю, то сховалась серед смерек бистрою ланню. Тоді вона вперше зустріла неживих, але чогось не було такого холодного, липкого відчуття жаху, що сповзав по спині зараз. Може тому, що потерчата навіть не думали ховатися…
– Сюди, мабуть, не влізуть. Тут сухо й тепло, не їх місцина, – трохи заспокоїла її Оксана. Чужі пальці звично переплітали між собою зілля: полин, м’ята, кленова гілочка з сережками, шматочок осинової кори і ще щось, що Ірися не встигла роздивитися. Потім почала другу, таку ж саму, іноді вона діставала стебла прямо зі свого вічнозеленого вінка.
– Але бач но, – Ірися міцніш стиснула в пальцях ялинову гілку. Чогось вона здавалася їй теплою й наче живою… – Де потерчата, там і інша нежить: топельці, русалки, болотяний муж. Вони як індикатор…
– Хто? – перепитала її дівчина. Слово було незнайоме й дивне, а не знати щось, Ірися не любила.
Відьма нахмурилась, тонкі руді брови майже зійшлися на чолі й вручила їй одну в’язанку трав.
– Я й забула, що ти ще не вчена… – досадливо вимовила вона, але в чужих словах не було й відтінку образи. – Ну, знаєш, вони як гусінь. Коли ти десь бачиш гусінь, то означає що поруч є капуста. Так і потерчата.
Дівчина шмигнула замерзшим носом. Іденкатор, то так ще називають гусінь? Чи, може, в приморському краї, де вони зустрілися, так говорять?
Оксана, тим часом, нарешті затягнула другу нитку на своїх травах – червону, з овечої шерсті і підняла голову.
– Дивись сюди, зозульча, – мовила вона вже серйозно, без найменшої усмішки. – Я чую тут русалок і не тих, домашніх, що можна налякати дулею й міцним слівцем. За ними ходить їх Хазяй, а значить мені треба, щоб хтось і ти, я гадаю, вже знаєш хто, був зі мною.
– А інакше? – спитала Ірися, пропустивши мимо вух образу.
– А інакше до Острогу доїду тільки я, ну і ще, може, ти, – чесно відповіла відьма. – Тільки я так не хочу. Я, бач но, необережно дала обіцянку, що ця ватага немитих чоловіків добереться до корит.
Вона переклала дубову палицю в одну руку, клацнула пальцями іншої. Ірися тільки видихнула, коли на вказівному з’явився рудий вогник і піднесла до трав. Дві змійки сизого диму потягнулись до соснових верхів.
– Ти ж бачила, як я то роблю? – спитала вона, знову взявши палицю в праву руку. Ірися кивнула. Вона, не зважаючи на неприязнь, як і всі чумаки тихо підглядала за відьомством. Цікавість завжди була її слабиною, а магія тягнула до себе й відштовхувала одночасно, наче метелика запалена свічка.
– Бери навпаки: посох в ліву, в’язанку в праву і йди так, як поведе дим. Не пручайся й не оглядайся, а зустрінеш кого по дорозі вклонися й мовчи, хто б і що б не питали. Зрозуміла?
– Зрозуміла, – відповіла бліда від хвилювання дівчина. Всередині грудей, перемішане із страхом, клекотало збудження. Навіть самій собі вона боялася признати, що з найпершого дня їй хотілось це зробити. Хотіла спробувати хоч раз провести цей рівний круг, в якому, здавалося, ставало спокійніше й тепліш, наче хтось накинув на плечі ковдру з невагомого гусячого пуху.
Оксана схвально хмикнула, мазнула по ній востаннє чорним поглядом і повернула в протилежну сторону.
– Зустрінемось на іншій стороні, – весело промовила вона й зробила перший крок з червоного каменю дороги. Ірися повторила тількив іншу сторону.
Дим вів її тоненьким срібним струмком, змушував петляти між соснами по пояс в ліловому квітучому вересу, по холодному і колючому камінню. Вона чула з лівого боку голоси: чумаки ділили кашу, тихо грав на флоярі Микола, але ніхто, чогось, не звертав на її пряму фігурку уваги. Гірко пах полин і солодко-солодко соснова смола.
Іноді, з правої сторони виринали з папороті й чорниць зелені вогні. Вони тягнулися до неї, але не могли добратися і до середини острівка, розтавали наче клапті хмар на небі. Ірисі здавалося, що вона чула чи то дитячий гіркий плач, чи то жаб’яче кумкання, але як тільки полиновий дим спускався донизу молочним туманом, все затихало.
Ялинова палиця в її руці була вже не теплою, а гарячою, ніби її тільки що витягли з печі і Ірися відчувала, як починає пекти в долоню. Половина золотого місяця на небі слідкувала за нею немигаючим оком.
Все почалось, коли жмут трав згорів наполовину. Хтось покликав її з-за спини мелодійним жіночим голосом, таким знайомим, що вона здригнулась, спотикнувшись, але не повернулась. Спереду миготіли зелені вогні, в голові той само голос суворо наказував:
– “Не оглядайся й мовчи…”
Вона вперто стисла губи і знову зробила крок. Врешті-решт, навіть її невченості вистачало, щоб зрозуміти, що Оксана має опинитися спереду, аби завершити круг, а значить голос був не її.
– Пташко! – пронизливо крикнув позаду Микола, але Ірися цього разу навіть не зупинилась. Голос його не зміг заглушити спів флояри серед возів.
– Тону, поможи! – повторили спробу. Ірися мовчала.
Потерчата йшли попереду неї і вглядалися сірими очима. Хлопчики, дівчатка, зовсім малі, в обірваних білих одежах і, навпаки, цілюсіньких нових. Вони несли свої каганчики з зеленими вогнями, безшумно крокували знизу, не турбуючи папороть крихітними босими ногами. Тепер попереду диму.
Десятки голосів кликали її на пробу, деколи обривались посеред слова, щоб тут же продовжити іншим. Старечі, глибокі чоловічі, тонкі дівочі і схожі на плач немовлят, вони звали жадібно, жалібно і палко. Жодного разу Ірися не повернулась. Ноги її тремтіли від страху, груди високо піднімалися від важкого дихання, але дим вів все вперед і вперед.
А потім все стихло в одну мить. Тиша впала на голову й задзвеніла в вухах, як великі мідні дзвони. Тоді Ірися побачила його.
Хазяй стояв прямо перед нею, дим обтікав його високу струнку фігуру наче річкова вода камінь. Волосся темне вороняче пір’я, очі – озерна блакить. Він дивився прямо на неї, руки складені на грудях, у вишитій перлами й білими шовковими нитями сорочці і до того гарний, що вона мимоволі задивилась. Ялиновий посох пік руку так, як ніби горів невидимим полум’ям.
“…а зустрінеш кого – вклонися й мовчи…” – прошепотів сосновим гіллям ліс і Ірися в ту ж мить зігнулась в поклоні. Серце її танцювало в грудях, рвалося назовні крізь клітку білих ребер і, чогось, дуже заболіла голова.
– Як тебе звати? – донеслось до неї шумом води на річкових порогах, джерельними переспівами блакитних водоспадів. Ірися вклонилась ще нижче, дим з затиснутих в руці трав овівав лице, але вона всеодно бачила ноги в начищених до блиску чоботях, які зупинились зовсім поруч. Крізь полин і м’яту запахло холодною водою й лілеями.
– Мовчиш… – сумно прошумів чужий голос. – Чого ж ти мовчиш, пташко? Невже не заспіваєш?
Дівчина зажмурилась. На якусь мить їй здалось, що чужа рука от-от торкнеться її лиця, підніме вверх і блакитні очі захоплять знову, затягнуть наче вир в холодну глибину і вона пропаде, згине, буцімто і не існувала зовсім!
Але він мовчав. Довго мовчав. Потім зробив крок назад. Дихати стало трохи легче.
– Підіймись. Я бачу з якого гаю ця калина. Не буду чіпати.
Ірися повільно розігнулась, але очі не підняла. Крізь вії розглядала дорогі бурштинові персні на чужих пальцях. Збоку щось зашелестіло, засміялося дзвінко і біля них з вересу винирнули троє. Вона бачила гусячі перетинки між пальцями босих дівочих ніг. На тонких щиколотках, покритих білосніжним пір’ям теліпались перлові намиста. Ірися з цікавістю глянула вверх і зарум’янилась.
Троє одягнених тільки в перли дівчат стояли біля свого Хазяя. Та такі гарні, наче намальовані. На чорному як смола, хвилястому волоссі вінки з болотних жовтих ірисів і латаття, очі ж блакитні, як і у нього, горять потойбічним синім вогнем. Ірися чесно спробувала вдати, що гусяче пір’я від пояса і до самих п’ят її нітрохи не здивувало.
– Гарна! – раптом вигукнула одна з них. – Ох, яка ж гарна! І ні разу не оглянулась!
– Так шкода…- голосом наче арфа, протягнула інша. Третя зиркнула з-під смоляних довгих вій, чаруюче посміхнулась й нічого не сказала.
– Не візьмемо, – сумно продзвеніла знову Перша. Протягнула до неї тонкі білі руки. – Чого не повернулась, ну чого?
Ірися міцніш стиснула губи, щоб стримати дрібне тремтіння. Їй було холодно, але, чогось, не страшно. Може тому, що вони нагадали їй ту безіменну мавку, яка співала на людському весіллі. А може через ту саму калину, що, гріла їй скроню.
– Німа пташка, – прошелестіла Друга. – Німа як риба. Хіба ж нам мало риб, сестро?
– Мало, мало, мало! – розсміялась вона. – Зима скоро, крига. Пташка колись заспіває. Не знає поки, як то гарно співати там!
Третя їх, що посміхалась, глянула на Хазяя, торкнулась його лиця, ніби дозволу просила, і згодом повернулась до неї. Стягнула з шиї одне намисто, але і на крок не підійшла, кинула здалеку і воно легко впало на Ірисину голову, як перламутрова корона.
– Люба ти їм дуже. Шкода, що не підеш з нами. – тихо мовив Хазяй. – На болотах немає ні болі, ні страждань, ні сліз, тільки вода і журавлі. Шкода й тебе, пташко, але калинові гаї, то твої болота. Прощавай, може колись ще почуємо твій спів.
І зробив крок назад, згинув серед темряви та вересу.
– Прощавай, зозуле! – крикнула їй Перша, впала на мох і хвою як срібна роса.
– Прощай… – відгомоніла Друга білим туманом між соснових стовбурів.
Третя затрималась трохи довш. Глянула на неї ще раз з потаємним смутком блакитних озер.
– Будь здорова, Ірисю, – нарешті мовила і вона, а потім розчинилася в перламутровому промінні місяця.
Беззвучно, один за одним гасли зелені огні потерчат.
Ірися постояла ще трохи. Чогось їй було журливо. Потім хитнула головою. Перлове намисто – холодне, ніби тільки дістали з води, сповзло з голови на шию. Ялинова палиця м’яко гріла, більш не пекла, в’язка трав вже майже догоріла.
Вона знову ступила вперед, йшла повільно, без спіху. Тепер ліс мовчав разом з нею. Не знала, що змінилось, але вже не було ні страху, ні холоду, ні захоплення дикою їх красою. Лише тягучий сум в грудях, наче щось чи то зламалось, чи то зрушило з місця, як старий здоровенний камінь на скелі.
Ірися довела палицею знову до червоної дороги, до рівної лінії, чорної, ніби з сажі, по центру і з’єднала. Стало тепліше. Тільки тепер вона оглянулась. За нею тягнувся точно такий самий слід.
Відьма сиділа на поваленій якоюсь дуже давньою бурею сосні, сплітала між собою шарлатові вересові суцвіття і курила люльку з довгим бурштиновим мундштуком. Дубова палиця лежала поруч.
– Бачила? – спитала вона, піднявши голову. Чорні очі її були спокійні й мерехтливі, як нічне небо.
– Бачила, – відповіла Ірися і сіла поруч. Торкнулася пальцями калинової гілочки, та легко впала їй в долоню. На сухій деревині зворушливо зеленіли молоді листочки.
– Думаєш, мабуть, не місце їм тут, на болотах.
– Не місце, – погодилась дівчина.
– Вони йдуть до Білого озера на зимівлю. Не бояться ні полину, ні маку. Не злякаєш їх навіть сріблом. – Оксана знову видихнула нерівні кілечка диму. Пахло солодкими вишнями. – Але вони вміють поважати. Люди це вміння потроху втрачають.
Вони помовчали, хоча було що спитати. В таборі вже не звучала флейта і не видно було багаття.
– А я…- нарешті спитала Ірися. – Хто я?
Оксана ласкаво всміхнулась.
– Ти – та ще пташка, зозульча. Бачиш, – кивнула на намисто. – Навіть вони тебе полюбили. Яка ще треба відповідь?
Вона докурила люльку, вибила з неї порохню, потянулась, як велика сита кішка. Бурштин і дерево сховались в вишитій кишені.
– Йди до табору. – насмішливо промовила вона. – Твій компаньйон ніяк не може влягтись. Вертиться, як дзиґа, хвилюється, бідося.
Оксана раптом чогось хитро посміхнулась, очі її знов спалахнули червоними іскрами.
– Хоча… хочеш ще дещо покажу?
Ірися зацікавлено прислухалась.
***
Коли на дорозі з’явився розтріпаний Микола, відьми вже не було. Тільки рожева, наче викупана в буряковому соці Ірися, стояла посеред шляху. Йому, навіть, спершу здалося, що то і не вона зовсім, так блискотіли сині очі.
– І чого не йдеш спати, – сердито буркнув він, стискаючив руці миску з ледь теплою кашею і Ірисину ложку. Тривога, яка не давала заснути, потроху почала його відпускати. Тривога за оце дівча, що йому стало як сестра. Хто ж їх відьом знає, куди затягнуть невинну душу.
– Лисиця…хвіст, як у лисиці…- не вірячи своїм власним словам прошепотіла вона і дзвінко розсміялась.