страшний сон

Осінь бачила страшний сон, від якого ніяк не могла прокинутись: сьогодні вночі їй снилось, що жовтень не настав.

Це був світ, який втратив свій сенс, це був світ, який розгубив всю красу водночас: листя просто впало на землю,

листя просто лежало, немов померле.

Дерева застигли у сірому просторі і були так далеко одне від одного, не обіймались, не торкались одне одного,

просто застигли.

Розбиті, розлиті вулиці, всі кроки замовкли водночас, тільки хтось викинув непотрібні черевики, і жоден безпритульний,

жоден безпритульний,

їх не взяв.

Втік вітер, точніше просто не прийшов, не приїхав: ані електричкою, ані поїздом метро, ані інтерсіті, автобусом, блаблакар,

нічим, просто нічим,

а навіщо? Буде щось вити, буде щось пролітати, якісь коливання, без нього впораються, без нього впораються,

він чекає жовтня десь в себе.

Осінь не знає, де мешкає він. Осінь вдивляється в вікна, в вітрини, просто озирається навкруги, щоб знайти хоч якесь, хоч якесь з облич жовтня.

Та все позбавлено цього. Немає облич, немає ніяких рис.

Осінь бачила страшний сон, в якому жовтень не прийшов, в якому жовтень не настав. Це був світ, позбавлений краси. Це був світ,

в якому осінь припинила своє існування.

Осінь боїться не існувати, осінь боїться одного разу не настати, вона дуже схожа на нас в цьому плані: ми боїмось того ж самого.

Осінь бачила сон, в якому жовтень не настав, і через силу розплющила очі. Все. Вона вдома, вікна зачинені; неприємна судома зводить живіт.

«Все. Час наставати, час існувати. Тільки почищу зуби. А ліжко заправлю вже взимку».