Срібний медальйон

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Це був теплий весняний ранок. Навколо пахло першими квітами, обличчя обдував легенький вітерець, а десь позаду доносилися співи птахів. Було тихо, так тихо, що можна було почути шарудіння листків на деревах чи шум води у найближчому озері. Це був ніби шматок раю серед великого міста. Парк, що знаходився у дальніх районах, здавалося, проживав окреме життя. Там не було шуму машин, оглушливих звуків бомбардувальників чи криків перехожих. Сьогодні у парку майже не було людей. Хоча, їх вже давно тут майже не було. Іноді проходили люди, які скорочували дорогу через парк, хоча були й постійні гості. Зазвичай це старі жителі, які годинами сиділи на лавках, дивилися удаль і, здавалося, за чимось сумували. Тепер кожен, хто приходив так посидіти здавався дивакуватим. Парк був місцем спокою, легкості, із чимось таким, чого вже давно не було у місті. Здавалося, він зберігав у собі минуле, якого вже ніхто не пам`ятав. А столітні могутні дуби, що вони пам`ятають? Якби вони могли говорити, то б точно розповіли надто багато всього. Можливо, колись парк був місцем не диваків, а звичайних людей, що приходили сюди цілими сім`ями аби відпочити. Можливо, окрім сумних поглядів старих, тут був ще й дитячий сміх, щирі розмови і по-справжньому щасливі люди. Загалом все те, чого тут так давно вже не було. Тоді можна припустити, що ці дуби бачили й книги, бачили як люди читають Джека Лондона чи обговорюють «Гамлета».

Напевно, було ще надто рано, тому більше людей у парку не було. Брандмейстер Бітті сам сидів на старій лавці й уважно дивився на озеро, що ледве виглядало з-поміж високих дерев. Сьогодні у нього був вихідний. Навіть більше, він взяв собі відпустку на цілий тиждень. За всі роки роботи капітаном пожежної станції, Бітті ще ніколи не брав собі відпустки. Як мінімум, на такий довгий термін. Бажання побути на самоті турбувало його вже більше місяця. Йому вперше було так складно працювати, їхати на виклики і просто спілкуватися з колегами. Напевно, це все через перевтому. Гостра біль у спині, що докучала його ще раніше, ставала все частішою, тож відпустка на декілька днів була просто необхідною. Та й зрештою, що може трапитися за такий короткий проміжок часу? В пожежній частині повинні справитися й без нього, тим більше, що за останні декілька днів викликів було не багато.

Востаннє Бітті був у парку ще зовсім молодим. Він й сам точно не пам`ятав коли це було і вчора навіть не був певен, що згадає сюди дорогу. Бажання прийти до парку виникло дуже спонтанно, але було настільки сильним, що змусило прокинутися о пів на п`яту і подолати відстань у декілька миль аби сюди дістатися. Бітті давно не відчував такого спокою, тож здавалося, що цей спокій почав його дратувати. Він більше години непорушно просидів на лавці. Тишу перервав стукіт черевиків молодого хлопця, що точно прямував на роботу. Через декілька хвилин перед Бітті пройшли ще дві дівчини, які поспішали до школи у сусідньому кварталі. Брандмейстер підвівся і повільним кроком попрямував вздовж алеї, яку прикрашали заквітчані дерева.

  • Зачекайте!- десь позаду пролунав дзвінкий дівчачий голос.

Однак Бітті навіть не обернувся. Він настільки потонув у власних думках, що навіть не звернув увагу на те, що хтось порушив тишу у парку.

  • Пане, зачекайте! Ви щось загубили,- вдруге, але вже гучніше хтось крикнув за його спиною.

Бітті обернувся. За метрів 30 від нього, біля тієї лавочки, де він сидів, стояла Кларіс. Вона підбігла і протягнула срібний медальйон, що вже змінив свій колір від старості. Брандмейстер уважно вдивлявся у її обличчя, ніби намагався когось упізнати.

  • Ось, візьміть. Це випало із вашої кишені.

Бітті простяг руку, взяв медальйон і знову положив до кишені свого довгого чорного пальта.

  • Це ж ваше, так?- продовжувала Кларіс.
  • Моє. Дякую,- майже без емоцій відповів Бітті і продовжив свою ходу так, ніби й не зупинявся.

Кларіс послідувала за ним.

  • Я вас ще ніколи не бачила у цьому парку, хоча буваю тут майже щодня. Ви не часто сюди приходите?

Бітті продовжував мовчки йти, ніби говорили зовсім не до нього.

  • У парк зараз взагалі мало хто приходить. А шкода, тут так гарно. Особливо зараз, коли світ ніби оживає після зимової сплячки. Щодня я приходжу сюди помилуватися цією красою і щоразу мені здається, що бачу все вперше. Цього року якось раніше потеплішало, вам так не здається?
  • Не знаю, можливо, – байдуже відповів Бітті.
  • Так, так. Точно раніше. Ще немає навіть середини весни, а он як все розпускається.

Бітті спокійно продовжував йти, однак його вже починала дратувати дівчинка, що надокучливо прив`язалася до нього. І взагалі, чому вона не в школі? Усі її однолітки вже давно сидять за партами, а вона щось хоче саме від нього.

  • До речі, а ви вслухалися у щебетання пташок? Якщо добре послухати, то здається ніби вони то розмовляють між собою, то виводять мелодійні пісні. Буває, я починаю думати, що розумію про що вони говорять.

Бітті не витримав:

  • Пташки, квіти, парк, сплячка! Що ще? Ти не бачиш, що мені не цікаво? Не цікаво! Ти це розумієш?

Обличчя у Кларіс різко змінилося. Щира усмішка миттєво кудись пропала, а очі дивилися вниз. Бітті замовк. Він також дивився вниз, ніби соромився знову подивитися на дівчину. Декілька секунд між ними панувала тиша. Раптом її перервав оглушливий звук сирен і гелікоптерів над головою.

  • Увага! Усім негайно підійти до центрального входу! Повторюю ще раз! Усім негайно підійти до центрального входу!

Здавалося, що цей голос лунав абсолютно усюди. У повітрі запанував страх і цілковите непорозуміння. Бітті і Кларіс поглянули один на одного і швидко пішли до центрального входу. Там стояло багато поліцейських машин, які  було видно ще здалеку через яскраві сирени. Біля машин зібралися люди, яких у парку було не так й багато.

  • Увага! Всім сюди! Негайно підходьте сюди!

Кларіс та Брандмейстер підбігли до невеликого кола людей, що зібралися навколо поліцейського. Той жваво розмахував руками і щось розповідав наляканій громаді. Як з`ясувалося, то поліція переслідувала злочинця, що втік із в`язниці. Він біг у напрямку парку і саме тут пропав із поля зору поліцейських. Парк оточили машини, у небі літали вертольоти, а про всій території бігали чоловіки у формі. Людей, як можливих свідків, зібрали саме тут аби допитати і можливо щось дізнатися. Поліцейський наказав усім чекати і по-черзі підходити до машини, де й опитували двоє чоловіків у військовій формі. Люди одразу ж почали штовхатися, відпихати один одного, ставати першими у чергу. Кожен горланив, що він спішить, що саме йому треба першому:

  • В мене робота!
  • Ви думаєте ви одні такі? Тут всі поспішають!
  • Перестаньте штовхатися. Я стояла перед вами.

І лише строгий голос поліцейського зупинив балаган:

  • Тиша! Опитані будуть усі. Тому негайно усім припинити це і зберігати спокій.

Люди мовчки відійшли назад і вже більш спокійно утворили чергу. Кларіс та Бітті опинилися позаду усіх, вони не сперечалися і не виявляли великого бажання стояти попереду. У Бітті для цього не було настрою, а Кларіс абсолютно нікуди не поспішала, попереду у неї був ще цілий теплий весняний день. Черга йшла досить довго, хоча людей було зовсім не багато. Люди стояли із невдоволеними обличчями, ніби хтось спеціально марнував їхній день. Бітті осторонь сидів на лавці і втупився у землю. Кларіс підсіла до нього.

  • А знаєте, я зовсім на вас не ображаюся,- розпочала вона. Я вже звикла до того, що люди вважають мене дивакуватою. Але для мене це зовсім не образливо. Подивіться, як усі мовчки стоять. Так, ніби розучилися спілкуватися.

Бітті поглянув на дівчинку, але не промовив жодного слова.

  • Якщо ви хочете, то я встану.
  • Ні. У цьому немає потреби,- спокійно відповів він.
  • То все ж, як часто ви буваєте у парку?

Брандмейстер мовчав. Здавалося, ніби він хотів показати, що не планує відповідати на питання Кларіс. Однак за хвилину все ж продовжив розмову:

  • Востаннє я був тут давно. Дуже давно. Ще коли був зовсім молодим.
  • А чому сьогодні прийшли сюди?
  • Не знаю.

Обличчя Бітті стало сумним, він відвів погляд від Кларіс.

  • Але це особливе місце. Тут дуже гарно, правда ж?
  • Не знаю. Я вже давно перестав вважати щось гарним.
  • Хіба таке можливо? Як можна не звертати увагу на те, що нас оточує? Я кожного дня любуюся цією красою. Це те, що робить мене щасливою. Як вас звати, пане?
  • Я Бітті,- його очі стали веселішими, а голос доволі бадьорішим.- А ти чому сьогодні не в школі?
  • А я не люблю ходити до школи. Мене там ніхто серйозно не сприймає. Та й взагалі, що корисного може дати школа?

Між Бітті та Кларіс зав`язалася розмова. Здавалося, що Брандмейстеру вже навіть подобалося розмовляти із дівчинкою. Вони говорили про сучасне життя, про людей, про сьогоднішню ситуацію із в`язнем-утікачем. Кларіс багато розповідала про себе, вона була такою щирою та відкритою, що здавалося, ніби розмовляє із давнім знайомим. Час спливав так швидко, що обоє не помітили, як черга вже майже підійшла до них.

  • А ким ви працюєте?- поцікавилася Кларіс.
  • Я капітан пожежної станції.
  • Ви пожежник? Ви спалюєте книги?- обличчя у Кларіс раптово змінилося.
  • Так. А як інакше?
  • Але навіщо?
  • Колись ти сама це зрозумієш.

Кларіс ніби із докором дивилася у очі Бітті.

  • А чому ви вирішили стати пожежником?

Бітті мовчав. Мовчанка була настільки напруженою, що Кларіс здалося, ніби вона образила чоловіка своїм запитанням. Вона хотіла вже перепросити, але мовчанку перервав голос поліцейського:

  • Шановні, ваша черга!

Кларіс та Бітті зрозуміли, що їм вже час йти до поліцейської машини, де проводили опитування.

  • Йдіть перші. Я нікуди поспішаю,- сказала Кларіс.

На обличчі Бітті вперше з`явилося щось схоже на посмішку.

  • Ви прийдете сюди завтра?- запитала вона.

Бітті нічого не відповів. Він підвівся і повільним кроком пішов до поліцейського.

  • Я буду тут завтра цілий день!- крикнула навздогін йому Кларіс.

Ввечері Бітті довго не міг заснути. Його голову переповнювали думки, що заважали спати. Він згадував сьогоднішню зустріч, Кларіс і усе, що вона говорила. Але ще більше його бентежило одне її запитання, на яке він так і не дав відповіді- «Чому він вирішив стати пожежником?». Спогади із минулого настільки його зачепили, що заснути він зміг лише на ранок.

 

Наступного дня Кларіс прийшла до парку пізніше, ніж зазвичай. Вранці їй ще треба було вирішити деякі справи вдома. Однак погода була просто чудова. Яскраве тепле сонце, легенький вітерець і спокій навколо. Дівчинка як завжди пройшлася парком, посиділа біля озера і пішла роздивлятися нові квіти, що розпускалися серед вже доволі високої трави.

  • Сьогодні вас вже значно більше,- заговорила вона до рослин.- Але які ж ви прекрасні.

Кларіс могла розмовляти абсолютно з усім, навіть якщо знала, що у відповідь нічого не почує. Однак вона точно вірила, що квіти її чують і що їм приємно це слухати.

Дівчина пройшлася парком і сіла на лавці, де вчора вперше зустріла Бітті. Їй хотілося аби сьогодні він прийшов. Кларіс подумала, що їй слід чекати Бітті на цьому ж місці. Вчора він нічого не обіцяв, але дівчинка була впевнена, що сьогодні вони мусять зустрітися.

Уже почало сутеніти, сонце заховалося за деревами, а в повітрі відчувався холод. Напевно, вона помилилася і Бітті таки не прийде. Можливо, він вже забув про неї, а, можливо, він й не планував більше сюди повертатися. Дома на Кларіс чекала мама, та й звідси було доволі не мало йти. Нічого страшного не сталося, однак дівчинка була засмученою. Вона вже збиралася йти додому, як з-за повороту вийшов високий чоловік у чорному пальто. Він впевнено та швидко прямував до лавки, на якій сиділа Кларіс. Це був Бітті.

  • Я знала, що ви прийдете,- щасливо сказала Кларіс, коли Брандмейстер сів біля неї.
  • Я просто вийшов прогулятися,- відповів він, ніби наперед підготував цю фразу.

Вони розмовляли вже більше години. Сьогодні Бітті був зовсім не таким, як вчора. Та й взагалі, він зовсім не був схожий на себе. Вони говорили абсолютно про все. Це було більш схоже на зустріч давніх друзів, що не бачилися сотні років. Між ними навіть не відчувалося цієї величезної різниці у віці. Чи то Кларіс була такою розсудливою не на свої роки, чи то він почувався з нею, як зовсім юний хлопець. Бітті ледь не вперше за багато останніх років так щиро розмовляв. Він ніби зняв з обличчя маску і говорив усе те, що йому хотілося сказати. Вони жартували, говорили про якісь безглузді речі, але це було ніби життєво необхідно для обох із них.

Вони не помітили, як швидко пролетів час і стало вже зовсім темно. Бітті вирішив провести Кларіс додому. По дорозі вона сказала, що вдома вони часто так розмовляють, і що на її думку, це дуже важливо у будь-яких стосунках між людьми. Вона із захопленням розповідала про свою сім`ю, про школу, свої будні і все-все, чим вона займається. Бітті вже давно не зустрічав таких людей. Кларіс була зовсім іншою, але здавалася такою рідною і знайомою для нього. Вона була такою безпосередньою, говіркою, постійно розмахувала руками, коли щось розповідала, а її сміх, здавалося, заповнював увесь простір. Вона постійно щось запитувала у Бітті. Але не для того, щоб продовжити розмову. Їй було цікаво, справді цікаво.

Увечері Бітті знову не міг заснути через думки про Кларіс і спогади із минулого. Він вже давно не намагався пригадати свою молодість та дитинство. Брандмейстер вже багато років жив лише сьогоднішнім днем. Але ще після першої зустрічі із нею він не міг перестати прокручувати події із минулого у своїй голові. Він вже багато чого не пам`ятав, але деякі моменти, як коротенькі фрагменти із фільмів, спливали у його пам`яті.

Він хоче завтра знову зустрітися із Кларіс. Так, він хоче знову з нею поговорити. У якісь моменти він починав думати, що це безумство, але бажання і емоції, які він зараз відчував, були значно міцнішими. Завтра він знову піде до парку, забуде про все-все на світі і буде просто розмовляти із Кларіс. Із нею він знову почувався людиною. Він хоче просто сміятися із її жартів, дивуватися цій простоті і дивакуватості. Він хоче знову почуватися дитиною.

 

Сьогодні вони зустрілися біля озера. Кларіс кидала маленькі круглі камінці і дивилася, як вони стрибають по воді. Бітті приєднався до неї. Ще тиждень тому він б точно сказав, що це абсолютно безглузде заняття, але сьогодні воно здавалося йому таким кумедним і цілком нормальним.

  • А б`ємося об заклад, що мій камінчик зможе більше разів відбитися від води, ніж ваш?
  • Твій? Ти хочеш позмагатися зі мною? Тоді тобі точно не перемогти.

Вони обоє почали збирати в жмені камінці, що найкраще б справилися із цим завданням.

  • Один, два, три, чотири, п`ять, шість!- голосно рахував Бітті.- Ну що, зможеш краще?
  • Ще й як,- впевнено відповіла Кларіс.
  • Один, два, три, чотири, п`ять, шість, сім! Ураааа! Я ж казала, я ж казала!

Сміх Кларіс переповнив увесь парк. Вона, як маленька дитина, пищала і підстрибувала від радості. Вона раділа так, ніби виграла лотерею у мільйон доларів. Бітті сміявся, зараз йому було так добре, як ніколи раніше.

Вони просто сиділи біля води, дивилися на місто, що було по той бік озера і мовчали.

  • То чому ви вирішили стати пожежником?- перервала тишу Кларіс.

Бітті боявся цього запитання, але був готовий до нього. Він продовжував дивитися на місто і тяжко зітхнув. Помовчав декілька хвилин, ніби налаштовувався на розмову, а тоді розпочав:

  • Коли я був ще зовсім юний, у мене була чудова, дружня сім`я. Я мав меншу сестру Лінду. Вона була дуже схожа на тебе. Така ж кумедна, щира, вона могла заставити сміятися будь-кого. Ми майже увесь час проводили разом: вигадували всілякі ігри, дражнили сусідських дітей і разом добряче отримували від їхніх батьків. Лінда дуже любила читати і у неї була навіть власна дитяча бібліотека у кімнаті. Татові часто вдавалося потайки принести з роботи то збірку якихось оповідань, а то й цілий роман. Лінда садила колом усі свої іграшки і виразно читала їм казки. Навіть мені іноді вдавалося напроситися у її компанію слухачів та із справжнім захопленням слухати кожне слово сестри. Дома усі знали про небезпеку, яка може загрожувати нашій сім`ї, однак ми завжди вірили у краще. Мені здавалося, що пожежники ніколи не зайдуть до нашого будинку. Адже що поганого в тому, що ми просто були щасливими?

Бітті на хвилину зупинився. Йому було складно продовжувати. Кларіс із якимось розумінням дивилася на нього, проте не сказала жодного слова.

Бітті продовжив:

-Одного дня це щастя обірвалося. Я міцно спав у своєму ліжку, коли почув звук сирени. Її не можна було сплутати ні з чим- це були пожежники. Я підірвався із ліжка, почав будити Лінду, яка так солодко спала. Ми миттю влетіти у спальню батьків, але там нікого не було. Я спустився сходами на перший поверх, де серед вітальні стояли тато і мама. У їхніх очах не було ні страху, ні паніки. Здавалося, що вони все життя готувалися до цього дня.

  • Не бійся, Бітті, – сказала мама.- Це мало колись статися. Повертайся краще до своєї кімнати. Не лякай Лінду.
  • Але ж нас спалять! Спалять, як і всі ці книги! Нам треба тікати!
  • У цій грі ми залишимося переможцями. Повір, так буде краще. Повертайся до кімнати.

-Я не міг повірити у те, що говорила мама. Я не хотів помирати, не хотів щоб помирала Лінда, не хотів щоб помирали батьки. Я мріяв щоб це все був страшний сон, я хотів проснутися, знову обійняти сестру і дивитися на її щасливі очі. Нам треба втікати, нам всім треба втікати. Я побіг наверх за Ліндою, а коли ми спустилися, то у кімнаті вже стояли пожежники. Один із них, високий, кремезний чоловік із густими вусами підійшов до полиці із книгами у своїх брудних високих чоботах. У той момент він здавався мені абсолютно бездушним. Чоловік взяв у руки книжку Лінди із дитячими оповіданнями, засміявся так бридко, що мені здалося, ніби я ще ніколи не чув такого жахливого сміху і кинув книжку на підлогу. А далі все було як в тумані. Я благав батьків покинути дім, але вони без жодного вагання продовжувати стояти в кімнаті, Лінда міцно обіймала маму, а по її обличчю тихо котилися сльози. Пожежники підпалили будинок. Вогонь безщадно пожирав усе на своєму шляху, дім перетворився на пекло. Останнє, що я пам`ятаю- це очі Лінди, що були повні страху та жалю.

Далі я вже сидів у будинку для неповнолітніх, куди мене забрала поліція. Я не мав нічого. В один момент я втратив абсолютно все: батьків, дім, сестру, почуття власної значимості. Я назавжди втратив щастя. Із того моменту я почав ненавидіти людей, ненавидіти книги, я ненавидів себе. Я почав винити себе у тому, що сталося. Адже я знав до чого можуть призвести книги у нашому будинку. Я знав і нічого не зробив. Я залишив у палаючому будинку Лінду, я обрав себе, а не її. Я ненавидів книги бо це все сталося через них. Книги- це зло, вони зробили мене нещасним.

Мені хотілося помсти. Помсти усім. Це стало єдиним сенсом мого життя. Тож коли мені випала можливість стати пожежником, я без вагань погодився. Мені більше не було шкода ні людей, ні їхній плач чи благання зупинитися. Я полюбив вогонь. Я перетворився у вогонь, яких хотів усе знищити.

На очах Бітті виступили сльози, він глибоко вдихнув прохолодне весняне повітря і продовжив розповідь:

  • Багато років я намагався не пригадувати подробиць свого минулого. Але останнім часом думки про далеке дитинство все частіше почали мене турбувати. Саме тому я вирішив взяти невелику відпустку. Декілька днів тому мені несподівано захотілося прийти до парку. Я й досі не знаю чому, але це бажання було аж надто сильним аби від нього відмовитися. Тут я й зустрів тебе. Ти так нагадала мені Лінду, що у якість моменти мені починало здаватися, ніби я знову повернувся у щасливе та безтурботне дитинство.

Кларіс мовчки дивилася на Бітті. Їй справді було шкода, але вона навіть не знала що сказати. Тепер він здавався їй зовсім іншим. Під маскою впевненості, часткової гордості і навіть якоїсь черствості, ховалася травмована душа маленького хлопчика.

Вони дивилися на озеро і мовчали. Будь-які слова були зайві.

 

Ввечері Бітті лежав на ліжку, дивився у стелю і вже сотий раз прокручував в голові усе, що трапилося. Він згадував Лінду, будинок, сім`ю. Згадував ту найгіршу ніч свого життя, слова мами і брудні чоботи пожежника. Потім знову думав про Кларіс, парк і таку безглузду гру у камінці біля озера. А тепер знову все з самого початку. Бітті ставив собі сотні запитань, але не знав на них відповіді. Що йому робити далі? Як повернутися на роботу? Можливо, все кинути і кудись втікти? Чи залишити все так, як є? Навіщо він взагалі прийшов до парку? Навіщо взяв цю відпустку?

Ні, досить. Більше він туди не повернеться. Він більше не дозволить своїм емоціям оволодівати його тілом. Йому не треба більше бачитися із Кларіс. Найкраще рішення- це продовжувати жити своїм звичним життям. Завтра він проснеться тим же Брандмейстером Бітті, яким був ще тиждень назад. Він знову повернеться до роботи, буде їздити на виклики і без жодного жалю спалювати будинки із книжками, а якщо доведеться, то й з їхніми господарями. Він назавжди забуде ці декілька днів, забуде Краліс і її сміх. Так, він назавжди викине її зі своєї голови. Це все буде сон, нічний кошмар, який він більше ніколи не згадає.

Аж до пізнього вечора Кларіс чекала на Бітті у парку. Вона сиділа на їхній лавочці і з нетерпінням виглядала його. Але Бітті таки не прийшов. Не прийшов і наступного дня, і через три дні, і навіть через тиждень.

Щодня Кларіс все ж надіялася зустріти Брандмейстера. Вона як і раніше розмовляла із квітами, слухала щебетання пташок і милувалася усім, що бачила. Щодня парк ставав все гарнішим: розпускалися нові рослини, повітря наповнювали нові пахощі, а сонце все сильніше нагрівало землю. Однак Кларіс чогось не вистачало. Вона не могла знайти собі місця, коли починала думати про Бітті. Чому він не прийшов? Можливо, це вона зробила щось не так? А раптом з ним щось трапилося? Дівчинка втішала себе думками, мовляв, його відпустка вже закінчилася і він не має часу на парк. Але її дуже бентежило, що Бітті знову повернувся до своєї роботи. Адже ще декілька днів тому він був ладен на все аби покінчити із цим.

Бітті й справді повернувся до пожежної станції. Кожен його день проходив, як і раніше: він їздив на виклики, грав у карти з колегами і повертався додому так пізно, що більше ні на що не вистачало сил. Вже не так часто, але думки про Кларіс все ж з`являлися у його голові. Тому він намагався якомога більше відволікатися і одразу ж притуплювати спогади, коли ті лише починали лізти у голову. Здавалося, що ще зовсім трохи і все стане на свої місце. Все буде таким, як і раніше, як до відпустки і зустрічі із Кларіс.

Минув вже майже місяць після їхньої останньої зустрічі. Дні стали вже зовсім теплими- наближалося літо. Кларіс була вранці у школі. У класі з`явився новий учень, але він нічим не відрізнявся від інших, тож поговорити з ним не було про що. Після уроків Кларіс вирішила зайти до парку аби назбирати квітів. Вона хотіла зробити подарунок для мами. Ні, у її мами не було сьогодні дня народження. Кларіс просто хотіла зробити щось приємне. Вона назбирала цілий оберемок квітів і намагалася якнайгарніше поєднати їх між собою. Дівчинка сиділа на зеленій траві і під ніс наспівувала собі пісеньки. У неї був прекрасний голос, але Кларіс не хотіла порушувати тиші навколо. Все виглядало як на картинці- блакитне озеро, у якому відбивалися височезні дерева, маленький лужок і мила дівчинка із великим букетом квітів. Аж раптом її обличчя змінилося, а серце забилося так швидко, ніби вона пробігла сотню миль. Кларіс не могла повірити власним очам- по стежці йшов Бітті. Його кроки були такими ж рішучими, як і раніше. Він здалеку побачив дівчинку і на його обличчі з`явилася посмішка. Кларіс була неймовірно щасливою його бачити, її очі сяяли радістю, а на душі стало так тепло. Вона не витримала й побігла йому назустріч.

  • Я так і знала, що колись ви повернетеся сюди,- розпочала вона.
  • Я просто вийшов прогулятися,- як і коли вони вдруге зустрілися, відповів Бітті. І цього разу це знову звучало, як наперед придумана фраза.
  • Чому вас так довго не було?
  • Я повернувся до роботи. Думаю, це правильне рішення. Так буде краще як для мене, так і для тебе. Я не хотів зробити тобі боляче.
  • Ні, ні. Мені зовсім не образливо,- миттю відповіла Кларіс.

Бітті більше не знав, що йому сказати, але Кларіс сама продовжила розмову:

  • Вже завтра ми переїжджаємо. Дядько сказав, що тут надто небезпечно знаходитися. Йому здається, що за ним хтось слідкує. Тож завтра вранці ми їдемо. Він вже домовився зі своїми знайомим про будинок далеко звідси. Мама казала, що цей будинок далеко у лісі. Там немає ні машин, ні бомбардувальників, ні заборон, а головне- там немає людей, що будуть вважати нас дивакуватими. Там ми зможемо спокійно і щасливо жити. Не потрібно буде ні за що боятися, я зможу щодня гуляти по лісу та насолоджуватися кожним моментом. А ще, мама сказала, що там ми будемо по-справжньому вільні. Я боялася, що більше ніколи вас не побачу і не зможу навіть попрощатися. Увесь цей час мені справді не вистачало вашої компанії. Я скучила за вашими жартами, щирими розмовами, посиденьками на нашій лавці і навіть за грою у камінці.

Бітті просто дивився на Кларіс і усміхався. Йому також дуже не вистачало її посмішки, її щирості та відвертості. Йому стало шкода, що вже завтра вона їде. Для нього це була єдина людина у місті, що змушувала щось відчувати. До всього іншого він був абсолютно байдужий. Тепер не залишатиметься жодного сенсу приходити у парк. Тепер він не буде так чекати зустрічі ні з ким. Але якщо так буде краще для неї, він не в змозі сказати ні слова проти.

  • Поїхали з нами,- мовила Кларіс.- Ми знайдемо для вас місце.
  • Це неможливо,- одразу ж дав відповідь Бітті.
  • Але чому? Хіба ви щасливий тут?
  • Це не має ніякого значення. У мене тут робота, дім.
  • Але ж це не робить вас щасливим. Уже завтра ввечері ви можете бути за тисячі миль звідси. Далеко від цього міста, шуму та людей, що насправді вже давно перестали бути людьми.
  • Я буду за тобою сумувати,- тихо мовив Бітті.
  • Ну ж бо, перестаньте. Поїхали з нами. Я знаю, що ви цього хочете. Можливо, такої нагоди більше не буде. Ви не пожалкуєте якщо наважитесь.
  • Кларіс, мені вже багато років. Моє життя тут.
  • Ні. Досить обманювати самого себе. У будь-якому віці не пізно щось змінювати. У вас ще все життя попереду. У вас є всі шанси знову повернути собі щастя.
  • Вже пізно,- спокійно сказав Бітті.- Слід йти додому. Впевнений, на тебе чекає мама. Давай я тебе проведу.

Вони йшли темними вулицями і мовчали. Здавалося, що вони насолоджувалися теплим весняним вечором, а головне- компанією один одного. Однак в обох на душі був якийсь смуток. Це був їхній останній вечір разом, напевно, треба було б говорити, сказати щось важливе, ще раз пожартувати або разом засміятися. Але хотілося лише мовчати. Вони не дивилися один на одного, але їхні погляди були однакові. Вони крокували в одну ногу і навіть одночасно вдихали прохолодне нічне повітря. На небі не було видно ні однієї зірки, напевно, завтра буде дощ. Вони підійшли до будинку Кларіс і зупинилися. У вікні світилося яскраве жовте світло і аж на вулицю доносився запах печеної картоплі. Напевно, мама приготувала вечерю.

  • Ну що ж, мені пора, – сказав Бітті.- Якщо це наша остання зустріч, то слід тобі сказати, що ти, Кларіс, стала особливою людиною у моєму житті. Я справді сумуватиму за тобою. Хоч не надовго, але ти повернула мені самого ж мене. Я вже давно був зовсім іншою людиною, і лише з тобою мене вдавалося знову стати цим щирим юнаком, що міг сміятися, радіти і відчувати.
  • Будь ласка, подумайте над моє пропозицією. У вас є ще ціла ніч. Якщо ви все ж наважитесь, ми чекатимемо на вас о 7:00 біля нашого будинку.

Бітті усміхнувся, вони міцно обнялися.

  • Бувай, Кларіс,- тихо і навіть якось сумно сказав Бітті. Він ще раз подивився у сповнені надії очі Кларіс, розвернувся і повільно пішов алеєю, яку майже не освітлювали ліхтарі.
  • Завтра о 7:00!- крикнула йому услід Кларіс.

Бітті не обернувся і вже за декілька секунд зник у темноті ночі. Кларіс продовжувала дивитися на алею, але вже не було видно навіть його силуету. Здавалося, ніч цілком проковтнула Брандмейстера. Навколо не було ні однієї живої душі. Тиша настільки зависла у повітрі, що Кларіс здавалося, ніби вона чує стукіт власного серця. Вона ще декілька хвилин стояла під будинком, насолоджувалася теплотою ночі, дивилася на беззоряне небо і думала. А тоді повільно, але охоче зайшла додому.

 

Наступного дня йшов дощ. Якщо точніше, то це був просто ливень. Недарма вчора на небі не було ні однієї зірки. Сьогодні вітер здавався зовсім не весняним. Він був холодним, пронизливим і навіть якимось безжальним. Вітер зносив усе на своєму шляху і вихором ніс вздовж дороги. Темні сірі хмари нависли над містом, а з них щосекунди на землю летіли великі темні краплі дощу. Вулиці ставали схожими на річки.

Кларіс сиділа в машині і дивилася на вікна, по яких повільно стікали краплі дощу. Мама з дядьком виносили з будинку останні речі і намагалися помістити усе в багажнику. На годиннику була 6.55. Кларіс думала про Бітті. Чи прийде він? Вчора він нічого не обіцяв, він навіть сказав, що для нього ця поїздка неможлива. Але Кларіс хотіла до останнього вірити, що він все ж передумає. Вона з надією дивилася у вікно машини, а серце виривалося із грудей. 7.00. Багажник закрили- усі речі складені. Мокрі від дощу мама й дядько сіли в машину. Мама пристебнула ремінь безпеки, дядько відкривав футляр аби дістати з нього свої окуляри.

  • Давайте ще декілька хвилин зачекаємо,- попросила Кларіс.
  • Доню, він вже не прийде,- ніжно сказала мама.
  • Але будь ласка.
  • Гаразд. Зачекаємо ще декілька хвилин.

Кларіс із ще більшою надією почала вдивлятися у вікно, у якому все розпливалося. Але тепер із кожною хвилиною вона все менше вірила у те, що побачить Бітті. На дорозі не було жодної людини. Вона не в силах нічого зробити. Це його рішення. І вона його поважатиме.

  • Поїхали,- впевнено сказала Кларіс.

Дядько надягнув окуляри і завів машину. Кларіс повернулася до іншого вікна аби востаннє подивитися на будинок. Він був таким рідним та затишним. Кларіс пам`ятатиме кожен момент, який провела у ньому. Раптом її обличчя змінилося. Невже їй мариться? Це справді Бітті? Так, по алеї, що вже більше нагадувала річку, швидко йшов Бітті.

  • Це він! Він таки прийшов!- крикнула на всю машину Кларіс.- Але чому він без речей? Чому в його руках нічого немає?

Кларіс не витримала й вискочила з машини.

  • Ви таки прийшли! Я вірила до останнього,- не могла приховати свого щастя дівчинка.

Ще декілька кроків і Бітті був біля неї. Він був увесь мокрий, його одяг можна було викручувати як білизну після прання. Він дивився на Кларіс і усміхався.

  • Де ж ваші речі?- одразу запитала вона.
  • Кларіс, моє місце тут. Я прийшов попрощатися. Знав, що ти будеш чекати на мене.

В очах Кларіс з`явилося розчарування. Вона точно не цих слів очікувала почути. Невже вона даремно сподівалася?

Бітті простяг руку, у якій лежав медальйон. Той самий медальйон, який випав із кишені Брандмейстера у парку. Тоді вони вперше зустрілися. Саме цей медальйон їх і познайомив. А сьогодні він навіки їх розлучить.

  • Кларіс взяла медальйон у свою долоню і міцно його стиснула. Вона подивилася на Бітті і зрозуміла, що будь-які слова зайві.

По вікнах повільно стікали краплі дощу, машина швидко летіла дорогою вже за багато миль від міста, а Кларіс сумно дивилася на медальйон. Той самий медальйон, який завжди нагадуватиме їй про Бітті.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: