Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Котику, не смій пручатися, коли я хочу тебе обійняти…

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Тіло тремтить… В голові плутаються думки про те, що сталося. Я насилу дістаю навушники з тумби біля ліжка і тремтячими руками вставляю їх до порту телефону. З усьго плейліста знаходжу папку з класичною музикою, тільки вона зараз зможе заспокоїти моє сердцебиття… Комфотно вмощуюсь у ліжку, покриваю ноги пухкою ковдрою. Мої пальці до скрежиту  стискають сторінки книги, яку я вже місяць не можу дочитати…

Десь через пів години книга з музикою зробили свою справу та всеж відволікли мене, тим самим війшло заспокоїтись. Тиша, спокій… люблю таке…

Щось легенько доторкнулося мого волосся, а від неочікуванності я здригнувся і підняв голову. Опираючись на узголів’я ліжка, стоїть Сірі, а на його обличчі єхидна посмішка, мабуть, він задоволен тим, що налякав мене. Одна мить і він вже лежить поруч, стискаячи мій торс однією рукою, а іншою вириває навушники, роблючи трішки боляче.

— Ти ж знаєш, що я не полюбляю коли мене ігнорують!  — муркоче чоловік мені на вухо, від чого по тілу йдуть мурахи.

— Я і не ігнорую… — на моему обличчі з’явилася легка посмішка, сьогодні точно буде цікаво… Я продовжую дивитися в книгу, роблячи вігляд, що читаю.

— Не ігноруєш? Тоді чому ця хрінь все ще у твоїх руках?  — він вихоплює в мене книгу й, щоб я не пручався, міцно стискає мой запястя, обіймає.

— Гей! Віддай, я ж навіть закладинку не встиг залишити! —я починаю пручатися, намагаюся вуплутатись з обіймів сальних рук, але в результаті мої запястя пронизує легкий біль, а на шиї залишається теплий слід від поцілунку.

— Котику, не смій пручатися, коли я хочу тебе обійняти… — прошепотіл чоловік, сильніше притягаючи мене до себе.

— Ти ж знаешь, що такого не буде? — але тіло обм’кає.

— Буде, котику, я ж краще знаю. — у відповідь я тільки фиркаю.

— Що в тебе сталося, що ти знову узявся за книжку?

— Не дуже важливо…

— Все, що пов’язано з тобою, важливо! — Сірі навіть трішки піднявся, щоб подивитися в мої очі.

— Ну… Просто з навчанням складності, втомився…

— Точно? — він уважно роздивляється мене, намагаючись знайти хоч крихту брехні.

— Точно. Я пам’ятаю що буває, коли я тобі брешу… — у думках одразу промайнув образ злого Сірі та його крик, коли він дізнався, що я не сказав правди про свої проблеми, але найбільше мене хвилювали його занепокоїні очі, у яких ввижався страх утрати найдорожчого…

— Добре, вірю. — посміхнувся він такою теплою, але не підходящою його грозному образу посмішкою.

— Може, підемо на кухню? Ти з роботи, мабуть, голодний… Я можу щось…

— Замовкни та спи, доки я даю таку можливість. Чи хочеш завтра піти на заняття не спавшим? — я нічого не відповідаю. — Правильно, мовчи… — він знов вмостився біля мене й розслабився.

Ось тепер я справді заспокоївся, це не те хибне відчуття від книги та музики, коли я буквально втік від своїх думок. Хоч Сірі и грозний, багато хто назве його жорстоким, але не я, для мене його обійми це найкраще, найбеспечніше місце в усьому світі, де жодна проблема мене не дістане. Хоч би це ніколи не закінчувалось…

 

Від автора: це моя перша робота на українській, раніше писала для Фікбуку… Щож, дивлячись на ситуацію, вирішила, що треба перенаправляти свою творчість на розвиток українаської культури і найближчим часом буду намагатися ще щось написати… Сподіваюсь, вам сподобається)

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь