Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

СОРОЧИНЕ ГНІЗДО

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Девіка продиралась туди крізь колючі хащі. На її одязі залишались реп’яхи.

Вона вийшла на галявину, яку необхідно було пройти, аби дістатися потойбічного дому.

Тут було дуже тихо, бо всі живі істоти цього лісу знали: не можна видавати ані звука. Тільки Девіка не боялася нічого.

Від незрозумілих кущів з великими ягодами, схожими на мутні риб’ячі очі, виходив пряний солодкуватий подих, і від цього запаху паморочилась голова. В глибині городу перед домом височіли багряні амаранти, наче гриби на дереві, багатошарові, хвилясто-скуйовджені.

До дверей дому вела стежка, обабіч якої росло чорножито – небезпечна і цілковито заборонена для вирощування рослина, але Девіці не варто було нікому про це розповідати, інакше люди дізнаються, що вона тут була.

На стежці серед кущів, лежала тваринка, на яку Девіка ледь не наступила. Тваринка випадково втрапила в цю одурливу пастку примарного зілля – маленький стрибокрил, живий, але непритомний.  Його стирчаві вуха були неприродньо заламані, а тоненькі задні лапки, якими він відштовхувався від землі, що міг у стрибку долетіти Девіці аж до пояса, безтямно сіпалися.

Не зважаючи на те, що Девіка конче хотіла потрапити нарешті всередину Дому, розібратися зі справою і якомога швидше звідси забратися, вона не могла отак полишити стрибокрила. Вона підняла тваринку з землі, – в кущах щось металево блиснуло, – і повернулася знову в бік лісу, аби винести її звідси. Дівчина намагалась не обертатися на дім. Вона відчувала наче його темні вікна проводжають її сліпо шукаючим поглядом.

Щойно воно відійшла в ліс, стрибокрил, що вміщувався в її долонях, прийшов до тями і почав пручатися, намагаючись звільнитися з її рук. Але Девіка завернула його у вишивану серветку щільніше, тому що заради його ж блага, вона мала віднести його подалі, аби він не приманився назад на запах тих ягід і все ж таки втрапив в один з пазурів самоловів, що ховалися в кущах на галявині за крок від місця, де він лежав.

Коли вона відпускала стрибокрила, то вилаялась про себе, що вона не могла просто облишити той дім і їй знову доведеться туди йти.

Дім увесь був темний, химерний, сворнистий, лускатий, скло вікон вигравало якимось оманливим блиском. Його різьблені в квітах двері були не до кінця затулені, з тонкою шпаринкою, з якої збігала темрява, і в яку можна було зазирнути одним оком.  Девіка зняла з поясу батога і єдиним ударом, що пролунав як грім, винесла ці двері геть.

  • Та годі тобі, там не було зачинено. – крізь пил, що піднявся від вибитих дверей, донісся до дівчини голос, м’який наче пір’їна.

Єдиний мешканець Похмурого узбіжжя стояв біля стола голий по пояс і порався з якоюсь мокрою птахою. Його чортячий хвіст, був запнутий за пасок, наче Девічів батіг.

  • Сорока. – Попереджувально звернулася до нього Девіка, хоча це не було його ім’ям.
  • Невже ти прийшла принизити самотнього вигнанця Мардаря, аби справити враження на своїх друзів-вожаїв?

Девіка рішуче попрямувала до Мардаря. Він облишив птаха і розвернувся до дівчини, прихиляючи голову і тримаючи руки примирливо піднятими. На шиї і грудях у нього рясніло червоне намисто, хоча зазвичай, якщо його бачили, він носив на шиї камінці дивної форми, мушлі, кісточки та інше казна-що. Також, зазвичай Мардарь розмальовував своє лице масним неподобним розкрасом, наче ось щойно скінчив якийсь заборонений обряд(можливо так і було), а зараз його лице було чистим, майже голим.

На намисті виднілася іншородна до всього цього дому, світла, неопалена металева луска. Саме така луска, клямра, відсутність на її вожаївському вбранні якої помітила девічина ватага.

Коли вона підійшла ближче, цей гаспид, Мардарь, навіть опустився на коліна з невпевненою посмішкою, віддаляючи клямру від її лиця.

  • Ти ж бачиш, я не чиню опору. – Сказав він заспокійливим голосом, склавши долоні у благаючому порусі. Наче ще трохи і він поповзе довколо неї.

Вона вже занесла над ним руку з батогом, але передумала. Вхопила його за клямру і підтягнула вгору, аби подивитися йому поближче в безсоромні очі. Той втратив рівновагу і схопився за її боки, аби не впасти.

  • А, тож ти тут, бо я вкрав твоє пір’ячко, аби оздобити своє гніздо. Який я негідник. – Мардарь продовжував посміхатися. – Покутую. Винен.
  • Не смій брати те, що тобі не належить! – сказала Девіка якомога більш зверхньо, натягуючи петлю намиста на кулак.

Девіка смикнула клямру в своїй руці, ремінець луснув, на дерев’яну підлогу посипалися і покотилися червоні намистини. Мардарь все ж впав додолі, бо вона відчахнулась назад. Девіка забиралася з проклятого дому геть, не дивлячись на підозріло-знайомі шкури, розкидані де-не-де, черепи, засушені квітки смерті, що лежали на видноті, нічим не приховані, солом’яних духів, що визирали з усіх кутів.

Мардарь зачекав поки вона вийде за поріг і підібрався. Його хвіст пробудливо звівся вверх. Він підніс стиснуту долоню ближче до лиця і розкрив. Там лежала його нова клямра, заміть тої, яку щойно забрали собі назад.

  • Вона прийде ще. – Замріяно повідомив він солом’яним духам, які спостерігали за всім продавленими очима. Мардарь притиснув цю луску ближче до серця.

Без дверей в його домі стало дуже незатишно.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “СОРОЧИНЕ ГНІЗДО