Снігові янголи

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Часом, дивлячись на Коннора, Хенк думає — чи не створили люди, бува, андроїдів, щоб у світі була хоч якась подоба святості?

Жовтий спалах діода, насуплені брови — перелюб? захланність? гнів? Було б легше, якби хоч на якийсь із семи гріхів його погляд із розумінням м’якшав. Бо ж так дедалі важче ненавидіти. І дедалі легше розуміти девіантів:

бодай одна іскра життя, вдихнута в ікону. Банально. Щоб не проймали дрижаки.

***

Коннор, зламавши власну систему, з подивом дивиться на її розкидані рештки.

Ніби ноги в нього були перев’язані мотузкою з народження, а звільнившись, він щоразу гепається на землю. Не звик, що можна пересуватись інакше, аніж стрибками.

Стрибок — стрибок —

він не знає, як називаються емоції. Не знає, куди подіти свою свободу, щоб не стягувала шию, не лякала так сильно.

Хенк, напевне, підозрює, що став причиною його девіантності. Хенк, напевне, намагається це компенсувати. Коннору подобається носити його футболки (найбільше — якусь химерну з майже зітертим символом миру). Подобається — замість сну дивитися вночі у вікно, сидячи на підлозі його дому.

Як собаці.

Дивитися на зірки.

Людство залізло в космос, як хірург у чиєсь нещасне нутро. Людство знайшло космічних богів і зав’язало їх вузлом, висадило роботів на супутники Сатурна, звідусіль узяло по мазку, щоб усе зрозуміти, полегшено видихнути та на Всесвіті, ніби хрест, прапор поставити. Який-небудь.

Об’єднаного в людей не було.

А загадка лишається завжди, схоже на те!

Жовтий спалах діода —

о, як він хотів пізнати це життя,

о, як він хотів, щоб воно назавжди лишалося незбагненним.

***

Відчувати кожен сніг як перший — химерна звичка роду людського. І Хенк, як би того роду не цурався, не може від нього відокремитись.

— Поглянь, — каже, натягаючи зранку шкарпетки. — Кілька тижнів самий бруд у всьому місті. А тепер знову сніг. І так, чорт забирай, набагато краще, як думаєш?

Тільки тепер розуміє: його вічно розгублений андроїд уже вийшов надвір. Про пунктуальність він, зрештою, більше знає, у нього замість серця задумували годинник.

Коннор поруч із машиною. Лежить, матері його ковінька. У снігу. Розкинув руки.

Хенк присідає навпочіпки, замислено зазирає йому в лице.

— Чому?

— Я хотів би, — повільно говорить Коннор, — відчути холод.

І дивиться на нього майже з благоговінням:

— Як воно, лейтенанте?

Хенк стенає плечима. Знявши рукавицю, загрібає долонею пригоршню снігу.

Він обпікає руку й майже одразу починає танути, стікає водою крізь пальці.

Коннор, припіднявшись, і собі бере жменьку. Сніг у його долоні лишається снігом. Роботи не змінюють світобудову, чи не так?..

(Хоча цей, із незмінно добрим виразом обличчя, — змінив.)

«Як Ісус, — чомусь уперто думається людині. — Як Ісус, чорт забирай, по воді йшов — ось так він тримає цей сніг».

У Коннора з рота йде пара від штучно запущеного дихання, і всміхається він так, ніби нічого прекраснішого за зиму у світі нема.

— На роботу запізнимось… — навіщось говорить Хенк.

«І нічого страшного», — додає подумки.

— Нічого страшного, — відмовляє Коннор.

***

На його язику міріади мудрованих датчиків, щоб уміти розпізнати хімічні сполуки, вибудувати картину злочину, чашу терезів обережно повернути в стан рівноваги.

Лизати чужу кров хочеться дедалі менше

(зі зростанням усвідомлення того, що кров текла в живому тілі).

Зате дуже хочеться спробувати все на дотик, на колір і смак, дізнатися, що ж то за світ, за інтерес до якого його народу ледь не повідрубували голови.

Люди часто дивляться на нього з подивом.

— Як мала дитина, — говорять теж часто.

Мала дитина, що лише вчиться жити.

Тільки Коннор знає втричі більше, ніж середньостатистична людина, і

— Він хоча би хоче навчитись, — бурмоче Хенк, — у той час як ви життям називаєте чортзна-що…

А діти, якщо чесно, мудріші за дорослих: тільки вони поспіхом сують до рота все, що їх цікавить.

«У людей на язику не так багато датчиків, — ласкаво думає Коннор. — І за це їх можна пробачити».

***

Він любить зиму. Любить, коли злочини — розкриті, а рот у Гевіна Ріда — закритий, любить святкові гірлянди й Хенка.

Це ніби умова, відомий факт.

Коннора ніколи не вражало, коли до нього ставилися з повагою, як до хорошої машини. Коли з наглістю, як до поганої машини, не вражало теж. Зате вразила грубість людська і ніби як до людини.

Чухав носа, супив брови, коліщатка дзенькали й стикалися, програма з нерозумінням витріщалася в одну точку.

Цього просто не могло бути, це було неправильно, загрожувало йому смертю.

Я — живий?

Маячня!

Град із системних помилок.

І — відчайдушно скімлило серце, якого ніхто ніколи не планував…

Вони сидять у машині: їдуть додому. Він за кермом, розсіяним поглядом ковзає дорогою.

Тихо — вечір. Жовті ліхтарі. Спокійне дихання.

І так хочеться, так до болю хочеться про все це розповісти!..

***

Те, що Коннор його любить, Хенк також знає, як аксіому.

(Одну з небагатьох, що збереглися в поторсаній пам’яті.)

Такі речі не потребують пояснень. Їх уже сторазово довели, ризикуючи життям, обмінюючись поглядом замість повідомлення, прикриваючи чужу спину від куль, а ще — з болем в душі акуратно складаючи сорочки до шафи, бо безлад Коннору дуже не подобається.

Не подобається настільки, що він кожного дня накреслює для себе плани й, хоч убийся, мусить їм слідувати.

(Звичка!)

Аксіоми…

Ледь тепла машина.

Хенк вважає, що життя їх, неочікувано спільне, давно вже встаканилось і змінюватись не буде, тому дуже дивується, зачувши з сидіння водія нещасне, тріснуте:

— Я відчуваю до вас любов.

І ніби галочку довбану цей Коннор поставив навпроти якогось пункту у своїй пластмасовій голові.

***

Озвучене всує, речення набуває ваги.

Ріка напувається снігом, хмари — вологою, холодна земля пухне від льоду й невирощеної трави.

Страшно було, коли андроїди ставали девіантами через ненависть чи образу.

Коннор став через любов.

І Хенк дійсно майже бачить німб над його скуйовдженим волоссям.

У Коннора дуже добра любов, майже наївна, майже собача —

за те, що побачив у мені людину; чи ж пес не за те саме?.. Ет, маячня.

Дивно. Сніг через нього не тане, а чомусь робиться тепліше, стократ тепліше, варто тільки на нього зиркнути.

Хенк не святкував Різдво кілька років поспіль (хіба тільки запій довжиною в тиждень, сповнений надії на смерть, можна назвати святкуванням). Хенк уперто дивиться в землю, проходячи повз виклично прикрашені магазини.

Коннор, здається, з величезною радістю завітав би в кожен з них, та все-таки мовчки крокує поруч.

Надто очевидно прагне щось запитати.

Щось особисте.

— Якщо так хочеш, — зітхає Хенк, — можемо.

— Що можемо? — знічев’я перепитує той.

— Відсвяткувати.

Діод кілька разів блакитно блимає.

Він розуміє й посміхається.

***

Вночі пройшла метіль; тепер все дуже біле й дуже блищить на сонці.

Ялинкою пахне навіть там, де її зроду не було. У пішоходів навколо настрій на диво піднесений.

Коннор був випущений не так давно, йому це вперше та трохи лячно, але цікаво.

Хенк супиться, пирхає й невдоволено кривиться, але Коннор — робот-детектив, тож він бачить, як нетверезий оберемок радощів таки визирає з-під його гавкоту.

Він стискає його долоню. Вони йдуть на різдвяний ярмарок.

«Добре, що люди так тішаться народженню Божого сина, — думає Коннор. — Вони, мабуть, дуже цінують одне одного, небо та людство».

На іншому боці вулиці — випадковий андроїд, який теж не зняв діод. Він розтягує губи в посмішці, впізнавши свого, і привітно махає рукою.

Коннор махає у відповідь — тією долонею, якою щойно стискав Хенкову.

А Хенк, дивуючись сам собі, повторює його жест.

***

На ярмарку холодно, світло й гамірно. Лід під ногами слизький, діти навколо — метушливі, і дивитись на них зовсім не хочеться.

Коннор, кинувши побіжний погляд, зчитує його душу.

І вони топчуть хирляву траву, поволі бредуть до кіоску з глінтвейном. Стоячи в черзі, Хенк просить зачекати на нього десь поблизу: тіснява страшенна.

І все думає, думає, дивлячись у людські спини: о, химерно. Люди. Істоти, які всю історію свого існування тільки й робили, що зрізали шкури з тих, у кого вона іншого кольору й виривали серця побратимів, які любили, на їхню думку, неправильно. Це вони — обмінюються жартами сьогодні в цій великій черзі, в цьому великому місті, люди всіх рас і віросповідань, люди —

і їхні металеві подоби.

Як дивно — вони таки одне одного не знищили. І святкують тепер день народження чоловіка з добрими очима, якого самі розіп’яли дві тисячі років тому.

***

Взявши стаканчик із гарячим глінтвейном, Хенк бреде шукати свого андроїда, Коннора з діодом-зіркою (і карими, карими очима).

Сніг під ногами хрустить, як кості.

Сніг під ногами брудний і тихий.

Заплющити очі.

Світло.

Руки тримаються і відпускаються — гаразд… Гірше, коли опускаються. Руками махають комусь і махають на когось, ними розводять у разі невдачі.

Вогнище розпалюють поблизу Детройта. Вогнище пластмасове, крижане: звалище безіменних героїв.

Люди відчувають усе так потворно, не можуть нічого зробити зі своєю душею, дають їй узяти над собою гору — давляться! душаться! І так цим пишаються, чорт забирай! Бо це єдине, чим вони кращі за те, штучне…

А штучне поволі вдихає цупкими легенями й любить так чесно, до сліз, правда до сліз.

Метал, передавлений людськими машинами, шумно зітхає.

Мертвий.

***

Коннора врешті знаходить біля якоїсь невеликої сцени.

Там красуються двоє, хлопець і дівчина, щось бриньчать на гітарах, заразом пронизливо завиваючи про кохання.

Коннор стоїть мовчки. І тільки підійшовши впритул, Хенк помічає — його очі повні сліз.

— Господи, — чудується він, — це ж звичайна попса.

— Що?

Просто — «що».

Для нього не існує речей, позбавлених смаку, він лише вловив почуття безумовної любові і воно страшенно його зворушило: до гарячкового блимання діоду.

Та що за текст? Старі як світ фрази: я з тобою, тримаймося разом, прошите блискавкою навстіж

я

люблю!

І штучне серце так розпачливо йокає, навіть нікудишніми людськими очима видно.

«Святий, — знову тупо думає Хенк. — Святий, або дурний, але, чорт забирай».

— Чому ти плачеш?

— Я, якщо чесно, не знаю, лейтенанте, — зізнається Коннор. — Ця пісня в мені щось зачепила.

Він стоїть хвилинку, ніби сумніваючись, і з його рота йде дим, змішуючись із хмарами.

Жалісливо говорить:

— Мені так добре зараз, і чомусь — нібито сумно.

Хенк бере його долоню у свою, добряче нагріту дешевим глінтвейном.

Дівчина зі сцени всміхається чиємусь вигуку.

Коннор лизнув життя й ошелешено відсахнувся, коли воно лизнуло його у відповідь.

Як собака.

— Нічого страшного, — лагідно буркає Хенк, підштовхуючи його плечем:

далі, далі,

у нас іще стільки справ,

яке диво, ми справді можемо їх зробити.

Коннорів діод блимає червоним, жовтим, блакитним.

Він слухняно йде за ним, і тільки на півшляху Хенк розуміє — ведуть насправді його.

Сніг під ногами лагідний і розкутий, немов вода: добре, Коннор хоча б сліди лишає.

Уперше за довгий час Хенку з якоїсь причини не хочеться вмерти.

Останнє, що він міг уявити як теоретичне для себе заняття — створення сніжних янголів, але

відчувати холод — краще, набагато краще, ніж відчувати нічого. Не так:

холод снігу — набагато краще, ніж той, мерзенний холод людських думок.

Янгол Коннора рівний і акуратний, янгол Хенка — скуйовджений, зіщулений, сотню разів прибитий, і це так правильно, це так, як має бути.

***

Коннор ніколи не бачив стільки світла в одному місці, його щоки мусили б розчервонітися, але він навіть не знає, чи це передбачено моделлю.

Одяг у Хенка мокрий і крижаний.

Коннор притискається до нього так сильно, що ребра (чужі) тріщать. Він стає уособленням тепла, його системи обігріву муркочуть і ластяться.

Хенк вимовляє якісь лайки.

Замерзло обіймає у відповідь.

Коннор насправді в захваті від людей, бо ніхто більше в цьому світі не здатен стільки відданості та почуття вкласти в прокльон.

— Я теж до тебе, бляха-муха, відчуваю любов…

Сніг під ногами тріскоче й обертається в небо.

На металевому звалищі, кліпнувши добрими очима, поволі сміється Ісус.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

3 Коментарі на “Снігові янголи