Скло

Безперечно, він хотів якнайкраще. 

 

Як мінімум без пригод провести свята, як в тих старих фільмах, що дивився ще на касетах. Відчути ту саму атмосферу, через яку декілька днів люди живуть в алюзії, ніби в їх житті не існує ніяких проблем або рівно після настання нового року вони магічним чином вирішаться. Просто тому що існує якесь чудо, яке обов’язково відбудеться, якщо сильно цього захотіти.

 

Цьому настрою сприяло все навколо: вітрини магазинів, розмови людей, тонкий шар снігу. Все довкола ніби поринуло у суспільну алюзію щастя, і ти вже не можеш зробити нічого окрім того, щоб і самому поринути в неї. Бо інакше будеш почувати себе неправильно.

 

Він бажав вголос промовити “Все буде гаразд” і хоч на деякий час щиро повірити в це. 

 

Але цього, очевидно, не відбулося. Він чув у голові ехо від купи розбитого скла і тільки зараз зрозумів, що неприємений запах металу, що заповнив підсвідомість — його власна кров.

 

Він знову все зіпсував.

 

Наґіто не встиг продати будинок батьків до зимових свят, тому дозволив собі відкласти купу паперів та документів у спеціальний ящик та провести останні дні у рідному домі разом з іншою людиною лише для того, щоб залишити у цих стінах хоч один приємний спогад. Точніше кажучи, на рішення вище головним чином вплинув сам Хаджиме, бо в його голові раціональних думок було куди більше, ніж в самого Комаеди, який ніяк не міг самостійно віднайти найкраще рішення. Занадто багато було пов’язано з цією купою цегли і занадто багато мертвих душ переслідувало Комаеду під час спроби прийняти бодай якесь рішення щодо рідних стін та зрозуміти, чи буде воно правильним.

Юнак не дуже любив будь-які свята. Кожна спроба заробити приємні спогади закінчувалась поразкою, бо кожного разу ті оберталися у катастрофу, яка перекривала собою все приємне, що було прив’язане до втраченого. Цю правду Наґіто усвідомив ще в дитинстві, і це чергова причина, чому хлопцеві довелось рано подорослішати.

 

Але зараз все мало бути по-іншому, тому що погана вдача Комаеди магічним чином раз за разом обходила Хаджиме. Не в усіх випадках, звісно, але, здавалося, поруч з цією людиною або череда невдач стає більш схожою на побутові типові неприємності, на які перестаєш звертати увагу, або розчарування та почуття самоненависті поступово стихало, переставало жерти зсередини.

 

Дивним було те, скільки ж позитивних, світлих думок знаходив Хіната в собі для того, щоб втішити Наґіто, якщо згадати, наскільки не солодке життя було в самого Хаджиме. Можливо, це була спроба заспокоїти не тільки Комаеду, а й самого себе, запевнити в тому, що зіпсоване печиво не зруйнує нічиє життя і, взагалі-то, можна зробити другу спробу та бути уважнішим у тому, щоб розкатати тісто рівномірно.

 

Десь всередині юнацької душі на противагу цій надії, однак, нарастала тривога, яка натякала на те, що чим більша кількість спогадів буде прив’язана до Хінати, тим важче буде його втрачати. 

 

Однак і це він вирішив відкласти у спеціальний ящик. На канікули.

 

Хоч іноді він має право відчути себе щасливим. Навіть якщо це передсвяткова ілюзія.

 

Атмосфера самотності все ще окутувала будинок. Сніг за вікном доповнював дану картину, однак невеличка спальня вже встигла розтанути після багатьох років відсутності в ній людей та перетворитися на затишний закуток, в якому можна сховатися під простирадлами пізнім вечором. Стелею пішла тріщина, яку вже не першу ніч Наґіто уважно роздивлявся, однак бажання щось робити з нею зовсім не було. Не він повинен вдихнути нове життя у цю будівлю. Цим займеться приємна молода сім’я з трьома дітьми, що збирається заїхати у ці стіни після настання нового року.

 

Першим поверхом було неможливо ходити без двох пар шкарпеток на собі, і навіть численні килими не рятували ступні від покритою деревом підлоги. Наґіто встиг звикнути до життя в південних районах Японії, і тепер до його тривог додався страх захворіти від агресивного клімату півночі, де сніги випадали частіше, трималися довше, а температура була нижче. 

 

Доводилося розбивати цілий комплекс життєдіяльності навколо каміну у вітальні. В тому числі саме там було вирішено встановити ялинку. Досі не наряджена, вона була більше схожа на зайвий атрибут у величезній кімнаті, який простояв не одну добу без діла, доки поселенці величезного будинку пропадали вдень у магазинах у спробах придбати найкращі подарунки та при цьому розрахувати гроші таким чином, щоб після свят їх вистачило на хліб.

 

— Я сходжу на горище за іграшками.

 

Хаджиме виглядав трохи схвильовано, однак вклав максимально сили в те, що партнер цього не помітив. Він усвідомлював, що Комаеда не бажає почувати себе слабким та непотрібним, ніби мала незграбна дитина. 

 

Однак з вуст все ж вирвалось коротке:

 

— Тобі не потрібна допомога?

 

Наґіто насупився та зробив спробу скласти враження впевненої у своїх намірах людини:

 

— Там лише одна коробка. Вона не важка. 

 

Щоб не почути заперечень, юнак швидко попрямував до другого поверху, сповнений пристрастю до процесу наряджання ялинки, який так захоплював його в дитинстві. Він обов’язково перестане звинувачувати себе у своїй невдачі. Підіймаючись сходами, він відчував, як впевнено крокує шляхом до здорового сприйняття себе. 

 

Горище більше не викликало такого страху, як у дитинстві. Згодом речі, яких ти лякався, будучи малим, починають приваблювати. Найчастіше через те, що раніше відсутність людей відштовхує, а згодом починає притягувати у спробі віднайти спокій.

 

Коробка з іграшками лежала недалеко від круглої білої плями місячного світла, що ділилось на четвертини віконною рамою. На картонній поверхні виділявся великий напис чорним маркером “СКЛО”.

 

Наґіто посунув коробку до себе та зняв старий скотч, що вже наполовину відклеївся та вкрився пилом. Тихий чих розтанув у тиші забутого всіма місця, де кожен предмет з купи потаємно мріяв про те, щоб з нього зняли брудний шар та роздивилися як слід. Пил, струшений з рук, розлетівся у місячному сяйві. Рухи максимально обережні, ніби хлопець проводив хірургічну операцію з розтинання старих дитячих спогадів.

 

Юнак відкинув кришку та почав роздивлятися купу старого паперу, крізь який з блиском визирали скляні іграшки, які Комаеда пам’ятав ще з дитинства. Він опустив руку та обережно дістав ту, що була загорнута в особливий, червоний комок. Обережно потягнувши за кутки, глянув на кришталево-білого пухнастого пса, червоні очі-блискітки якого вже стерлися, а маркер, яким Наґіто ще хлопчиком підмальовував іграшку, трошки змазався на морді. 

 

Раніше в іграшки було ім’я, але юнак зробив всі можливі маніпуляції для того, щоб забути його, закопати глибоко в землю та залишити десь там, біля маленької могили на кладовищі домашніх тварин за містом.

 

Комаеда пройшовся рукавом светру вздовж щок і на своє здивування виявив, що ті виявились трохи вологими. Ще один неприємний життєвий досвід нагадав про своє існування разом з відкриттям коробки, що стала кладовищем спогадів, однак він вже не викликав такої кількості болі, як колись. Сховавши іграшку назад, юнак підхопив коробку. Та дійсно виявилась не дуже важкою.

 

Все, що йому потрібно було зробити — обережно спуститися на перший поверх. 

 

Він мав би з цим впоратись, хіба ні? 

 

Спуск з горища Комаеда подолав без перешкод, і це, очевидно, надихнуло його на те, що ця мала пригода закінчиться без будь-яких проблем. Його невдача не зашкодить. 

 

“Тільки не цього разу” — промайнуло в його голові.

 

І все ж фінішна пряма, хоч і дає змогу побачити фініш, завжди долається з найбільшими перешкодами.

 

Все сталося занадто швидко.

 

І трошки безглуздо, що буде згадуватись з соромом та словами “Я міг би легко цього уникнути, цього могло не статися, якби я був трошки уважнішим”. І ця думка приносить найбільше болю.

 

Наґіто заплутався в ногах під час спуску на перший поверх, і в той момент він на одну лиш мить відчув себе тією малою дитиною, що вже у п’ять років самостійно обробляла власні подряпини та ховала під кольоровими пластирами. 

 

Він відчув тупий біль у коліні, і перед тим, як його очі заповнила пітьма, юнак почув гуркіт та дзвін скла о холодний паркет.

 

Безперечно, він хотів якнайкраще. 

 

Він відкрив очі лише через деякий час. І не тому що втратив свідомість. Наґіто не бажав бачити того, що трапилось через нього. Він не бажав дивитись на те, що скоїв. 

 

Разом зі склом розбилися всі його надії.

 

Одразу після спроби відкрити очі ті наповнились тонкою плівкою сліз, що розмивала всю картину, яка розгорнулась в коридорі. Хаджиме випитував, звучав схвильовано, але слова не доходили до вух. У голові Комаеди знову і знову програвався феєрверк зі звуків битого скла.

 

Знову.

 

І знову.

 

Його горло заповнив неприємний ком, що відчайдушно бажав вирватись разом з криком.

 

Хіната вхопив юнака за щоки та підняв його обличчя догори. Комаеда зробив різкий вдих, і його погляд сфокусувався на людині навпроти.

 

— Ти чуєш мене? — нарешті голос став розбірливим. — Наґіто, ти в порядку? 

 

Дзвін у вухах поступово стихав. Юнак повертався у реальність.

 

Хлопець відкрив було рота, але з нього не долунало жодного звуку. Біль імпульсами долунав з носу, і холодна струя крові, що нарешті вивільнилась цілісним потоком з ніздрі, обігнувши лінію вуст, покотилась до підборіддя.

 

Комаеда перевів погляд вбік, туди, куди відлетіла коробка. Він спробував сфокусувати погляд на розбитих іграшках. І врешті решт він побачив те, що хотів: шматки білого скла, що розляглись на підлозі, лишень трохи своїми формами нагадували, що раніше це був гарний пухнастий пес з довгими вухами. 

 

Нарешті дві зграї сліз вільно покотились з очей, а вуста панічно почали хапати повітря. Хлопець закрив обличчя долонями, а згодом відчув, що його обережно загорнули в обійми, але навіть теплі вузли в’язаного кольорового светру не зігрівали.

 

— Вибач.

 

Наґіто сказав це вже на кухні, де Хаджиме старанно обробляв чужий ніс та уважно розглядав долоні на наявність шматків скла, що могли застрягти у шкірі.

 

— Ти не маєш вибачатись, — нарешті Хінаті вдалося спіймати чужий погляд, який до цього був спрямований у порожнечу. Хлопець слабо посміхнувся та змахнув великим пальцем вологі доріжки. — Ти цілий, і це головне. Смерть від падіння зі сходів — досить популярна, але, знаєш, така дурна, що аж страшно стає. 

 

Хаджиме виглядав занадто спокійно як для людини, яка жила з ходячою катастрофою вже не перший рік. Комаеда завжди дивується цьому ніби вперше. Це усвідомлення кожного разу супроводжується теплом, що розливається у грудях.

 

Наґіто шумно ковтнув і вклав максимум сили в те, щоб не сховати погляд та продовжити діалог.

 

— Ти сердишся на мене?

 

— Ні, — відповідь коротка, чітка та переконлива навіть для Комаеди. Той різко видихає. Це правда.

 

Хаджиме обіймає чужі коліна. Вдивляється в обличчя Наґіто знизу вгору, спостерігає за тим, як паніка всередині юнака стихає, а його дихання вирівнюється. 

 

— Ніколи не любив дорогі і при цьому такі хрупкі речі, — Хіната схрестив руки на чужих колінах та влаштував голову на ній, щоб було зручніше. — Ти більше переймаєшся за те, щоб не зламати їх або не загубити, ніж отримуєш задоволення, знаєш? Не думаю, що їм судилась інша путь. В кінці кінців, краще б ти їх зламав, а не я. А я б їх теж розбив, повір мені, я з такими речами обережно поводитись не вмію.

 

Нарешті на обличчі Наґіто з’явилось щось схоже на усмішку, прикрасивши червоне від сліз обличчя:

 

— Гаразд, я зрозумів, що ти не любиш дорогі речі. 

 

— Ну а в чому їх сенс, коли можна придбати величезну коробку пластикових шарів у магазині неподалік за акційну ціну і не перейматись? — юнак піднявся на ноги, перед цим поцілувавши хлопця у скроню. — Який, до речі, зачиняється через півтори години.

 

Його, здається, зовсім не зупиняло те, що на вулиці вже давно за дев’яту вечора, а сніг не переставав йти у великій кількості з самого обіду.

 

Комаеду, однак, це теж не зупиняло. Він зрозумів, що якщо продовжить сидіти на цьому стільці та дивитися у вікно, переливаючи сльози за своє горе, то остаточно втратить глузд. 

 

Поки Наґіто натягував на себе светр, він дослухався до того, як скляні шматки у коридорі змітаються у спільну кучу та відправляються на смітник.

 

Хлопець хитнув головою: неймовірно, всім цим речам дійсно судиться такий кінець. Можливо, це все ж мало статися саме у цей рік, коли Комаеда готував себе до того, щоб остаточно відпустити своє минуле. 

 

До нього, здається, почав повертатися здоровий глузд. Вийшовши на вулицю та вдихнувши повними грудьми холодне нічне повітря, Наґіто відчув, що йому вже набагато краще.

 

І ось вони пізнім вечором крокують крізь сугроби до маленького магазину, щурять очі від холодного вітру, ловлять віями сніжинки, намагаються запевнити себе, що не потребують набору дешевих горняток з вітрини, плутаються у карманах у спробах знайти дрібні гроші для касира, а після все ж зупиняються перед виходом для того, щоб взяти дві упаковки локшини швидкого приготування. Раніше Хаджиме вмовляв Наґіто придбати її годинами, ніби плаксива дитина, поки вони стояли на касі супермаркету. Юнак встиг закохатися у цю дешеву локшину ще будучи студентом, і згодом самому Комаеді довелося визнати, що вона не така вже й погана, але тільки тоді, коли купуєш раз на два місяці, а не їси кожного дня, бо більше нічого на вечерю немає.

 

Купа пластикових шарів, що різняться відтінками срібного, на здивування непогано доповнювали святкову ялинку. Наґіто роздивлявся один з останніх, що був не дуже якісно пофарбований на одній зі сторін (мабуть, саме тому знижка на набір була майже сімдесят відсотків) і дивувався тому, що його невдача вже вкотре обернулась приємним здивуванням у вигляді незапланованого походу у магазин дешевих речей, де щоразу знаходиш щось на рівні скарбу. 

 

Комаеда вішає на ялинку іграшку. Тепер до купи пластику в нього прив’язані нові, приємні спогади. Він лізе під ялинку, шукає кінець гірлянди та з кряхтінням вставляє її у розетку. Відповзає далі, щоб роздивитися картину повністю. Міряє прискіпливим поглядом.

 

Що ж, це виглядає непогано. 

 

Хаджиме топчеться на місці перед входом у кімнату.

 

— Наґіто. 

 

Юнак обертається, і хлопець підходить до нього та сідає поруч, спиною до каміну, схрестивши ноги.

 

— Коли я збирав скло, то помітив, що тобі дуже пощастило з тим, що не всі вони розбилися в хлам. 

 

На секунду брови Комаеди склались морщиною на переніссі, коли Хіната показав склеєну (можливо, трошки криво) скляну іграшку у вигляді білої собаки. 

 

Наґіто приклав долоню до рота, стримуючи усмішку. 

 

Хаджиме сприйняв це занадто особисто:

 

— Я не дуже вміло працюю з суперклеєм. 

 

— Ні-ні, все гаразд, — юнак похитав головою. Його обличчя покрилося червоними плямами. Так зазвичай бувало через те, що він стримував емоції і вкладав у це занадто багато сил. З вуст все ж вирвався сміх. — Я просто якраз думав про те, що не заслуговую тебе.

 

— Не перебільшуй, я майже склеїв собі пальці, — Хаджиме передав іграшку у чужі руки. — Там наші полуфабрикати заварилися у кип’ятку. 

 

— Я зараз підійду, — юнак потягнув партнера за рукав светру та подарував короткий поцілунок у якості вдячності у супроводі з тихим “Дякую”, після ущипнув за ніс та відправив назад на кухню прибирати клей, пригрозивши тим, що його залишки на поверхні покупцям дому точно не сподобаються.

 

Хаджиме вимкнув світло у кімнаті, залишивши Наґіто на самоті з теплими вогнями, що просвічувались через голки ялинки, та каміном, вогонь якого приємно грів спину, що ховалась під домашнім светром, який раніше, взагалі-то, належав Хінаті. Він кинув останній погляд на темну кімнату та світлу кучеряву голову поряд з ялинкою, а після з легкою посмішкою все ж повернувся на кухню.

 

Комаеда підняв очі, повісив останню скляну іграшку на вільну гілку та зіщурився. 

 

На цей раз він міг пошепки сказати собі: “Все буде гаразд” та повірити в це хоча б на деякий час.