Син

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Було у них таке повір’я, нібито до народження душа дитини в матері сидить, а як мале свій перший подих зробить, так душа до нього і повернеться. Звісно ніхто давно вже не вірив у такі байки, та тілько завжди намагалися при першому вдиху дитинку ближче до матері тримати і якнайшвидше до грудей прикласти. Береженого, як то кажуть, Бог береже.

Пологи проходили важко, довго, навіть занадто довго, та дуже болісно. Її маленький хлопчик все ніяк не хотів народжуватися на цей світ. Те, що буде хлопчик, Інга відчувала всім своїм жіночим нутром. Не може бути хтось інший. В її покійного чоловіка, його героїчно померлого батька, може народитися лише син. Спадкоємець. Нащадок. Її та його кров та плоть. Останній подарунок від чоловіка.

Але пологи проходили важко.

На дивину, був чудовий сонячний ранок. Усе навколо ніби готувалося зустрічати її сина. Світ готовий.

Та коли в той день Інга не почула крику новонародженої дитини, вона відчула, як світ зупинився десь на моменті між видихом та вдихом і перестав існувати. Ніби той єдиний подих, який її маленький син так і не зробив, перекрив і її дихання.

– Мені дуже шкода, – говорила стара повитуха, – тут вже ніц не вдієш. Така воля Божа.

Вона заспокійливо прибрала з лоба породілля декілька локонів та пішла до корита, аби обережно обмити мертве немовля.

– Віддай його! Віддай його сюди! Це ти в усьому винна! Він живий! Живий я тобі кажу!

Інга знала, що зараз вона виглядає, так ніби зовсім з’їхала з глузду. В неї тряслися руки, які вона намагалася простягнути до старої, вона була мокра, потна, вся в крові і кричала, кричала, кричала.

– Віддай його мені!

Повитуха передала хлопчика, і маленьке тіло, загорнуте у білу тряпицю затряслося в Інгових руках. Краще дати їй кілька хвилин. Вона повинна усвідомити нарешті, що із нею трапилося.

– Я піду поки воду поміняю. Тільки дуростей не нароби. Буває й таке. Ти дівка молода, гарна, все життя ще попереду.

Інга чула слова старої, ніби через товщу води. Вона вже зрозуміла, що та ніяк їй не допоможе. Зависливе стерво загубило її кровинушку. У самої дітей не було, ще й чужих доводить. Інга розуміла, їй просто потрібна допомога. Вона знала, що десь є хтось, хто зможе їй допомогти. Може не тут, але десь у сусідньому селі. Або там за річкою. Або ще далі до великого кам’яного міста. Хтось обов’язково поверне її сина.

***

На відміну від дитини на її руках, ліс дихав життям. Інга ноги забиралася все далі у хащі: напівоголена, втомлена та бліда. Тільки руки міцно притискали сина до грудей і губи у якомусь мороці шепотіли: «Все буде добре, тобі тільки потрібно вдихнути, лише один маленький вдих і ми будемо разом назавжди». Іноді це шепотіння змінювалося на колискову. А потім на вмовляння та тихий плач. І так по колу.

А згодом перед нею з’явилася галявина. На галявині чоловік. На чоловікові чорний важкий плащ із доброї тканини. Аж ніяк не місцевий.

– Ви виглядаєте так, ніби вам потрібна допомога, – пролунав голос з-під глибоко навислого каптура. Голос скрипів і зовсім не підходив такому сонячному дню.

– Не думаю, що ви змогли би тут щось вдіяти.

Вона обережно віддалила немовля від грудей і показала незнайомцеві.

– Він не спить.

– Ааа, бачу. Перший подих повернути – це складна робота. Але я можу зробити так, щоб ти побачила як твій син росте і навіть те, як він убуває. Та чи хочеш ти цього?

– Так! Все що завгодно. Він єдиний для мене.

– Добре, то єдиним і залишиться. Але чи впевнена ти, що готова прийняти мою допомогу? Платою за неї буде те, що тобі доведеться почати новий рід.

Дівчина лише прикрила очі. Вона зробить усе, щоб це дитя жило.

***

Ясний місяць вийшов з-за хмар та залив усю долину світлом. Десь посеред галявини стояла Інга і ніби вбирала це світило очима.

– Ну привіт, сину.

Над долиною пролунав жалібне виття, яке підхопили інші її сини та доньки. Коли альфа плаче, уся зграя плаче разом із нею. А альфа плакала кожен повень.

Інга дійсно змогла побачити, як її син зростав і як він убував. І так кожен місяць. Знову і знову. Замкнене коло, де вона може лише споглядати.

Можливо, якщо ви будете в тих краях, ви побачите першу в світі вовчицю і почуєте її материнську пісню. Але прошу, не засуджуйте її за гіркий плач. Вона оплакує єдиного сина.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: