Серед рядів могил незграбних…

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Це був початок другої ночі. Він вслухався у рухи стрілки годинника та роздивлявся напис на невеликій баночці з зеленими пігулками у світлі лампи. Його тіло, не накрите простирадлом, але вже вдягнуте у піжаму, слабо тремтіло, бо за вікном барабанив листопадовий дощ з вітром, а батареї гріли недостатньо. Десь здалеку (хоча телефон лежав на тумбочці поруч) до нього долунали знайомі мотиви та рядки, які було ввімкнено для того, щоб не кричали в голові під час спроби заснути. Кожної ночі він ставив таймер “сон” на годину, однак ніколи не встигав засинати до того, як припиниться музика. Тому засинав він у (майже) повній тиші, що дарувало відчуття самотності та пустоти всередині.

 

Він повинен був ковтнути одну чи дві пігулки, бо тільки-но нещодавно сказав подрузі “До чорта це”. 

 

В двері постукали, Кокічі різко сів. Весь настрій лягати спати різко пропав. Всі його спроби заснути полетіли коту під хвіст, і в грудях починало поступово наростати почуття ярості, тому що він, чорт забирай, втомився. Безумно сильно. 

 

Однак коли звук повторився, він підстрибнув і побіг у коридор. 

 

Тепер його серце застукало занадто часто. Пробудилась цікавість через ймовірні неймовірні несподівані збігі обставин, які могли зараз трапитись і, можливо, повністю змінити його життя.

 

І так, його знову поглинула зацікавленість. Це означало, що доля занадто любить його та не хоче давати настільки важливій фігурі серед купи смертних поринути в довгоочікуваний сон під дією транквілізаторів. 

 

Дзвін замка, тихий лязг. Він відкриває двері на зустріч чомусь новому.

 

Однак він забув, що доля раз за разом грає з ним жахливі жарти, чортова садистка, тому що на порозі стояв Сайхара.

 

З Шуічі текло. Він тремтів, часто дихав, стискав в лівій руці квіти в целофані та виглядав розгублено. Можливо, він ще й плакав, але через купу дощової води на обличчі не можна було сказати точно.

 

— Я забув. Я зовсім забув, що сьогодні сімнадцяте, — єдине, що можна було розібрати з його бурмотіння.

 

Кокічі зосереджено вдивлявся у його вираження обличчя і навіть не зважав на те, що калюжа, що формувалась під нічним гостем, сягнула його улюблених домашніх шкарпеток.

 

— Ти що, напився? 

 

Виглядав він дійсно так. Крім того, іншого можливого сценарія, за яким юнак міг опинитися посеред ночі на порозі саме його квартири, Кокічі знайти не міг.

 

Той похитав головою, різко видихнув і накрив обличчя долонями. 

 

— В тебе ж є машина, так? Мені потрібна машина… Треба відвезти…

 

Ключові слова Кокічі вхопив. Куди, навіщо, чому зараз — нічого з цих питань та схожих на них не злетіло з вуст Оми, поки він швидко одягався (а, до речі, чому він так панічно швидко це робив?).

 

Подалі від ненависного холодного ліжка, подалі від спроб заснути, подалі від нав’язливих думок та цькування себе за те, що на ранок він порине у самоненависть під дзвін будильника. 

 

Кокічі, на жаль, був занадто закоханим, щоб задавати більше питань навіть самому собі, щоб якось пояснити власну поведінку, власну покірність. Зі светром, натягнутим поверх піжами, та курткою, що незграбно була накинута на плечі, він схопив ключі та парасольку. Його серце стукало занадто швидко, голова паморочилась занадто сильно.

 

Адреналін бив по жилам. Спускаючись поспішно сходами, Кокічі спіймав себе на бажанні скотитися з них кубарем та щось собі зламати, просто щоб більше не відчувати в собі цієї дивної паніки, цього неприємного міксу почуттів, відчуттів та переживань, які ще й викликали на пару з запамороченням та безкінечними рядами сходів нудоту, яка вмовляла вивільнити з організму шматок дводенної піци, що пролежала в холодильнику.

 

Чорт забирай, треба було бути тільки Шуічі Сайхарою, щоб ось так, промовивши лише декілька слів, змусити Кокічі Ому робити все те, чим він зараз збирався зайнятися. 

 

Одне питання все ж непокоїло, поки він зав’язував шнурки на взутті:

“Чому ти приперся саме до мене?”

 

Вони їхали мовчки під приглушений спів радіо. Подекуди погляд Кокічі обертався до юнака, який своєю поведінкою неабияк його налякав. Більшість питань все ж зникли після того, як Шуічі зв’язав слова “потрібно” та “кладовище”. Рожеві квіти, назви яких хлопець не міг пригадати, виділялися яскравою плямою на фоні однорідної чорної картини ночі, що розгорталася за вікном автомобіля і з якою Шуічі разом зі своїм похмурим обличчям зливався. 

 

Він все ще тремтів та загортався у свій шарф у спробі зігрітися та сховати обличчя. Врешті решт він, охоплений власними думками, сумнівами та ще чорт знає чим, обернувся до вікна та намагався розгледіти втомленим поглядом червоних (все ж таки заплаканих) очей пейзаж, хоча сенсу у всьому цьому було неймовірно мало, бо в салоні горіло світло, а на вулиці скрізь темряву можна було побачити лише яскраві періодичні спалахи вуличних фонарів вздовж траси. 

 

Ще ніколи не викликав цей юнак у Кокічі почуття повної розгубленості через свою поведінку. Вперше за довгий час хлопець відчув, що хвилюється за когось. Він не хвилювався так навіть за Міу, яка могла подзвонити йому о третій та попросити забрати з іншого кінця міста. Хоча, якщо подзвонить саме вона, а не її подруга, то це, вважай, ще пощастило. 

 

Однак для Міу такі пригоди були абсолютно звичними та нормальними, на відміну від тихого Шуічі, пригоди якого обмежувались бібліотекою університету та змістом найулюбленіших книжок. Ну, і, можливо, тієї єдиної поїздки за кордон, про яку Сайхара розповідав декілька місяців тому і про яку Кокічі запам’ятав буквально все та намагався надумувати ще більше, просто тому що Шуічі не виділявся багатослівністю під час розповідей про факти своєї біографії.

 

Навіть сам він, Кокічі Ома, причина головних болів всього гуртожитку, у якому йому пощастило прожити півроку, ніколи не стукав до знайомих у двері посеред ночі та не просив відвезти на кладовище. Для подібних подвигів він чекав ранку, щоб за декілька годин спроб заснути все ж усвідомити, наскільки скаженою є ідея і чи варта вона того, щоб втілити її в життя (або чи можливо це взагалі, принаймні на даному етапі його життя).

 

“Чому саме до мене?”

 

Автомобіль зупинився недалеко біля воріт. Пара чобіт спустилась на мокру землю, після чого двері салону зачинились глухим хлопком. Кокічі поклав голову на кермо, зробив кілька глибоких вдихів, коротко всміхнувся, а потім підняв погляд на темну фігуру, що прямувала до ряду могил. 

 

Шуічі Сайхара, виявляється, теж вміє дивувати. І зараз Кокічі розумів, що він, напевно, першовідкривач цієї його особливості. Велика честь.

 

Водій знову зітхнув, кинув тихе: “Господи, що я, в біса, роблю?”, заглушив двигун, схопив парасольку, вимкнув світло у салоні, поклав ключі з купою дармовисів у карман куртки та обережно попрямував слідом, незважаючи на вже повні у багнюці кросівки. 

 

Букет покоївся біля могили. Дощ нищив бутони, розкидував пелюстки по сторонах водяними потоками, спотворюючи сумну картину яскравими плямами. Здалеку, подумав Кокічі, та з поганим зором можна було сплутати цю картину з величезною раною, яка розпласталась на багато яскраво-рожевих потоків, розтікаючись вздовж могили та спускаючись до самої землі. Шуічі, не звертаючи уваги на безжалісний потік дощу, мовчки вдивлявся у шматок каменю. 

 

Кокічі підійшов ближче. Вхопивши поглядом ім’я на могилі, кивнув на нього:

 

— Не думаю, що вона б хотіла, щоб ти заробив собі ангіну, Сайхара-чан.

 

Довелося підняти руку, щоб парасолька накрила обидві голови. Шуічі обережно нахилився і мовчки ступив у бік Кокічі. Їх плечі притискались одне до одного, і навіть через тканину своєї куртки юнак відчував, наскільки змокло та насичилось осіннім холодом пальто Шуічі.

 

Навколо її імені тендітно витанцьовували вирізьблені ноти. Все це здалося Кокічі знайомим, але він ніяк не міг відшукати в своїй пам’яті потрібних спогадів. Мабуть, про цю частину своєї біографії Сайхара нікому ніколи не розповідав, і тепер стало очевидним, чому саме.

 

Шуічі все ще стояв мовчки, і це продовжувалося декілька хвилин. Вони майже злилися з кладовищем, його тиша та спокій з нотками суму поглинули обох та не давали знайти потрібних слів, просто тому що насправді мерцям вони не були потрібні. Як і квіти, очевидно. 

 

Людська присутність просто відчувалась зайвою у цьому місці, ці тисячі душ лежать тут не для того, щоб їх продовжували раз за разом непокоїти. 

 

Кокічі миттєво відчув себе зайвим. А якщо взяти до уваги те, що зі своєю занадто яскравою курткою, шкарпетками різного кольору, що виглядали з-під штанів та нездатністю стояти більше однієї хвилини струнко, він взагалі виглядав максимально абсурдно. 

 

Вся ця ситуація, взагалі-то, з самого початку була абсурдною. Він вийшов для того, щоб віддати мученику парасольку та повернутися за кермо, дістати з комірки пачку “M&M’s”, спокійно чекати на Шуічі в теплі та спостерігати за краплями на склі, але ніяк не мучитись ось тут, біля могили незнайомої людини та намагатися згадати, хто ж така Каеде Акамацу.

 

— Я почекаю тебе в машині. 

 

Юнак впевнився у тому, що Шуічі тримає парасольку, після чого застібнувся і вже був готовий змитися звідси під дощем, лишивши хлопця наодинці зі своїми думками. Очевидно, що Сайхара посеред ночі вистрибнув з ліжка, щоб прибути сюди, не тому що Каеде Акамацу була його далекою знайомою. 

 

І все ж…

 

“Чому саме до мене?”

 

Він відчув, як його хапають за рукав:

 

— Стривай, — Шуічі дивився вже не на могилу, а собі під ноги. — Залишся на секунду, будь ласка.

 

Занадто багато запитань вже накопилось в Омі, і він, взагалі-то не мав права задавати їх вс, особливо зараз. Це було б дуже недоречно і, можливо, глибоко образить Сайхару. І все ж з якоїсь причини його попросили тут залишитись і постояти, і ця загадковість, непорозуміння окутали Кокічі з усіх сторін і вони викликали в ньому злість. Більше на самого себе, мабуть, тому що в цій ситуації здатність читати людей так сильно підвела його.

 

Щось застрягло у горлі Кокічі, неприємно різало гортань, ніби розвивало зсередини, як при ангіні (можливо, це все ж він заробить її після цієї несподіваної виїздки, а не Шуічі). Юнак зробив глибокий вдих та нарешті випустив це з себе:

 

— Чому я? 

 

Здавалося, він на секунду заглушив дощ, хоча не підвищував голосу. Питання просто було занадто влучним для такого тихого моменту, для такого мертвого місця. 

 

Шуічі відпустив рукав чужої куртки.

 

— Машина є у того ідіота Кайто, в кінці кінців, — додав Ома ще тихіше.

 

— Він би розізлився на мене, очевидно. Він би сказав щось типу: “Шуічі, бро, піди заспокійся, перекури, випий заспокійливе та лягай спати”, — він пройшовся рукою вздовж лінії росту волосся, нарешті прибравши з обличчя чуб, який прилип до шкіри та закривав очі. — І він був би правий насправді, бо я не повинен вже який рік відчувати провину за її смерть та жити з цим тягарем. 

 

Кокічі глибоко вдихнув, різко видихнув та зайшов назад під парасольку. Тепер він вдивлявся у могилу дещо по-іншому, зі спробою знайти в імені на ній якийсь новий сенс, той самий, що сформувався у голові Шуічі. 

 

— Але десятьма краплями заспокійливого, стаканом води та цигаркою я не позбудусь цього жахливого відчуття, цієї провини за те, що тоді я не встиг. 

 

— Сракадошка, вона?..

 

— Повісилась у власній спальні.

 

З вуст Шуічі це пролунало тоном професійного слідчого, яким він був готовий стати: він виніс вирок, констатував факт. Кокічі перевів погляд на співрозмовника, щоб впевнитись у тому, що скривати емоції за допомогою голосу він навчився, а з вираженням обличчя слід було ще попрацювати.

 

Згодом очі повернулися до могили всупровід тяжкому “Уф”.

 

Шуічі схилив голову набік:

 

— Вже не перший рік я приходжу сюди сімнадцятого числа. Але сьогодні, як і тоді, я не встиг вчасно, — він прочистив горло, що означало, що йому кортить супроводжувати своє розкаяння цигаркою. — І все ж, коли я це зрозумів та мало не впустив горнятко з кавою на підлогу, то подумав про те, що якщо таким дивним чином все співпало, в тому числі і мої дедлайни, через які я загубився у часі, то треба щось міняти у цьому безкінечному щорічному колі страждань. Вона б не хотіла, щоб я почувався так через… Її вибір, гаразд, я назву це так.

 

— І все ж, чому саме я? — Кокічі намагався переварити інформацію у вигляді потоку складних речень, які Шуічі будував у розгубленості, що була властива йому, коли він переказує навіть найпростіші речі та думки, просто тому що думав, що таким чином його розповідь набуде більшого сенсу для того, щоб нею поділитися. 

 

На здивування, на цей раз відповідь була короткою:

 

— З тобою я починаю розуміти, який же я іноді ідіот.

 

Ома не стримав посмішку й закивав:

 

— Які розумні слова.

 

Шуічі ледь помітно всміхнувся, віддав парасольку власнику та присів біля могили:

 

— Акамацу-сан, вибач вже вкотре. Я все думав, що мені слід сказати для того, щоб більше не почуватися винним за те, що трапилось, але врешті зрозумів, що мені не слід було казати взагалі нічого. 

 

Голос його не дрижав, звучав на здивування спокійно. Мабуть, для того люди і розмовляють з могилами, щоб запевнити в чомусь не тих, хто їх більше не чує, а самих себе.

 

Кокічі мовчки спостерігав. Він обережно нахилив парасольку до голови Сайхари, злякавшись робити крок вперед, щоб не зіпсувати момент, коли Шуічі нарешті вперше в житті наважиться щось (когось) відпустити. 

 

Весь контекст не був відомий. Очевидно, для його пізнання знадобиться ще не один вечір, не одна цигарка, а, можливо, не дуже і треба буде йому ця інформація, раз прямо зараз Шуічі, умовно кажучи, закопував її, хоронив поруч з могилою, на якій танцювали ноти.

 

Врешті Сайхара піднявся з колін та спробував струсити бруд та решту пелюсток зі штанів. В цьому, взагалі-то, не було сенсу. Тепер їх врятує тільки пральна машина.

 

Дорогою до воріт вони не розмовляли. Кокічі знову не задавав ніяких питань, на цей раз тому що відповіді на них вже отримав. Принаймні, на більшість з них.

 

Коли він знову опинився за кермом, то подумав про зелені пігулки, які він залишив на ліжку. Вони чекали на нього прямо там, поблискуючи скляним боком у місячному світлі. 

 

— Напиши якось, чи не захворів ти в кінці кінців, — попередив юнак, коли Шуічі збирався виходити з машини. — І наступного разу попереджай перед тим, як вивозити мене на кладовище посеред ночі.

 

Насправді він зовсім не був проти ще раз зіткнутися з непередбачуваними рішеннями Шуічі. Ні, він буде навіть радий пережити подібну несподівану пригоду знову. Тому що прямо зараз він відчував себе так, ніби знав, дійсно знав Шуічі вже далеко не два роки університету. 

 

Сьогодні Шуічі посвятив його у щось особливе, поділився тим, що нікому більше не розповідав, що робило Ому особливим в чужому житті. Ця історія (точніше, її частина), про яку вдалось сьогодні довідатись, несла дуже особливий, навіть інтимний характер, який зі сторони Сайхари був кроком назустріч. Принаймні Кокічі дуже хотілося так думати.

 

Деякий час, нестерпно довго (хоча, насправді, це було лише кілька секунд) Шуічі вагався, не в змозі зрозуміти, що йому все ж робити або казати далі. Після він зробив для себе висновок, що на сьогодні подвигів вже достатньо, не зважаючи навіть на те, що день тільки починався. 

 

— Напишу, — він закутався у шарф, скривши з очей Кокічі посмішку, після чого відкрив двері назустріч дощу. — Дякую за все.

 

Двері зачинились, і темна фігура невдовзі зникла за стіною дощу поза межами теплого світла вуличних фонарів. Кокічі прикрив очі, увімкнув радіо та подумав про те, що зараз приїде додому, кине пігулки у дальній ящик тумби та впаде прямо так, мокрий та щасливий, на свіжу постіль та засне найміцнішим і найсолодшим сном, проспавши першу лекцію.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “Серед рядів могил незграбних…

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: