Сніг оманливо приваблював блукаючі душі, які, повністю піддавшись спокусі, лишились тут назавжди. Мертве місце. Місто мертвих. Ніхто не кличе. Ніхто не вітає.

Це повністю усвідомив і тричі, гніваючись,  повторив для себе Кейа. Хіба міг маленький вогник в його руці відчувати людську втому і розпач, і від того мерехтіти? Кейа подивився на карту. Сонце сіло, видно погано. Озирнувся. Видихнув. Сховав клапоть паперу і сів у найближче поглиблення скелі. “Якщо пощастить, знайдуть ще живим”,- подумав він. Час плинув, капітан лишався спокійним. Чекав. Іти далі – ускладнити власні пошуки і замерзнути в безнадії. Крізь порив вітру суворе каміння почуло смішок.

Кейа зі сумною іронією вів діалог із власним “Я”:

– Отакої, шановний капітан кавалерії Мондштадту, стати частиною пошукової команди і загубитись самому! Кому розкажи – не повірять. Тьфу. Взяв би хоч пляшку, то зараз не помирав би, як пес від холоду.

– Як показують мої досліди, шановний капітан кавалерії Мондштадту, – слово в слово повторив знайомий голос, – етиловий спирт не зігріває, а лише розширює судини в людському організмі. Це створює відчуття теплоти, та на ділі… Ви все ще замерзаєте.

Цей голос був спокійним і ніс у собі спокій. Впевненість. Було щось ще… Кейа не вдавався у подальші роздуми, проте це “щось” цікавило. Неабияк цікавило. Здавалось, зараз ключ буде підібрано, відкриється замок, що ховав під собою якусь просту істину. Холодно.

– Альбедо, друже, рад тобі! Чорт, аби ти тільки знав, як я рад тебе бачити! Тепер ця скромна персона у боргу перед тобою, алхімік.

– Не варто.

– Нужбо, порадуй теплом вогнища у своїй лабораторії. Наскільки ми далеко від неї? – Кейа посміхався. Теплий верхній одяг, який приніс із собою Альбедо, ще більше підіймав настрій.

– Люди у місті називають твій випадок… Зараз, я записав.

В цьому не було потреби. Навіть дитина розуміє, що положення справ – благословення Селестії. Кейа вкотре посміхнувся. Альбедо припинив пошуки нотатків. Простяг другий факел на заміну минулому, що згас хвилин десять тому.

Дорога зайняла близько тридцяти хвилин. Капітан мовчки помічав: стежки незнайомі. Альбедо крім одягу, вогню та власної присутності забезпечив зігрівальним зіллям. Розповіді про нього не раз доходили до вух Кейі. Спішив поцікавитись:

– Казали, цей напій бридотніше за скислу брагу, але зараз я відчуваю доволі приємні запах і смак, чому? Ні, ти не думай, я не жаліюся. Хоча, можливо, якби він смаком походив на, ну, не знаю… На вино пана Ділюка!

– Я радий, що тобі сподобалось. Щиро, робота над смаком була завершена сьогодні. Не хвилюйся, воно безпечне. Інакше ти його не отримав би. Загалом, мені цікаво було послухати твій коментар, але формула не включає у себе компоненти, які необхідні для імітації будь-якого продукту таверни.

Після цього розмова, яку обидва хотіли втримати, витікла крізь пальці. Тишу наважувався порушити лише вітер. Згодом чоловіки нарешті побачили сховок Альбедо. Ця точка була на мапі кожного мандрівника. Ніхто, лишаючись на ніч, не сприймав себе гостем. Альбедо не сприймав себе господарем. Але печера була його домом.

– Я ще не дякував, – почав Кейа, – ти довго мене шукав. Святий Архонт, сподіваюсь, я не створив тобі клопотів.

Альбедо мовчав. Підпалював мерзле дерево. Далі невпевнено відповів.

– Я не тебе шукав, а просто мав справи там, у тій частині хребта.

Одразу після алхіміка обдало льодяним поглядом. Подумати тільки: одне око, що холодніше за Пік Віндагніра. Погляд згодом став м’якшим. Голос став м’якшим. Констатував:

– Ти мені брешеш. Чому?

– Визнаю, я поганий у тому, аби вводити людей в оману. Нема закономірностей, а тому кожен раз треба діяти по ситуації. Не науково.

– Ух ти, вчений, ви ставили на мені експеримент?

Чомусь співрозмовник довго тримав паузи. Кейа почав перейматися. Хотілося скоріше розійтись. “Можливо, я справді завдав клопоту”, – пробігла головою думка.

– Прийшла скаутка, сказала, людей не вистачає. Сказала, шукали трьох археологів, які мали повернутись ще вчора. Розповіла про завірюху і про те, як ти відправив усіх до табору, а сам пішов. Я запевнив, що сам знайду тебе, бо краще знаю хребет, ‐ він не дивився на Кейю. Дивився на вогонь.

– То, виходить, самітник з гори хвилювався, – весело заключив капітан і простягнув долоні до полум’я.

– Хвилювався.

Тиша. Кейа розумів, на цей раз йому не брешуть, але не вірив. Коли в останнє про нього хвилювалися? Дурня.

– Зілля, яке ти оцінив, воно… Я зробив його для тебе. Хотів віддати перед вашим виходом, але ви покинули табір раніше, а ти взагалі зник, ‐ очі не наважувались шукати інші, боялись зустріти лід.

В житті капітана було не багато випадків, коли слів бракувало. Тепер стало на один більше. Хотілося жартувати. Як завжди, коли не варто.

– Чим мені віддячити за твою дружню турботу? ‐ обережно спитав Кейа.

– Нічим. Моя турбота мотивована не дружніми почуттями.

Можливо, Альбедо повністю прийняв власну поразку. Відповів прямо. Знайшов напроти розгублений погляд. Помітив тремтіння, яке явно намагались опанувати.

– Чому ти не сказав, що зігрівальний ефект спав? – стурбувано.

– А? А, ти про це. Я не помітив. Вибач, я… Мабуть, піду. Дорога до табору не довга. Буду вдячний за додаткову скляночку того напою, ‐ швидко встав, зняв одяг, який позичив Альбедо.

– Кейа, будь ласка, лишайся. Я більше не буду говорити. Просто лишись тут. Будь ласка.

Зніяковіла посмішка покинула обличчя людини, яка завжди ховалася за нею. Завжди була тінню свого щастя. Один відчутний дотик до руки. Наївна спроба втримати на місці. У цій печері. Поряд із собою. Альбедо відпустив. Кейа сів. Алхімік метушливо порпався в сумці. Нарешті знайшов зілля. Капітан довго дивився на загадкову рідину. Випив. Далі зізнавався:

– Коли сидів у скелі, хотів бачити саме тебе.

 

1 коментар

Залишити відповідь