Двоє малих дітей плакали, бо втомились іти. Час від часу Рія брала когось із них на руки, то Ганну, то Лешека, але вона не могла йти так довго: постійно шпорталася об коріння дерев. Ганна, руденка дівчинка, рахувала кожен гострий камінчик, на котрий наступала босими ногами. Їй здавалось що так вона відраховує час коли наступить завтра. Мама сказала що завтра буде хороший день: день народження близнят. Його вони відсвяткують у великому селі, де буде вдосталь молока і хліба.
– Лешек, – звернулась дівчинка до брата, – тобі завтра чотири роки!
– Та тобі ж теж, – насуплено сказав хлопчик.
– Отож, ми вже дорослі а ти ще з мамою спиш!
– Ти теж! – обурився він.
– Ні! Завтра я вже спатиму сама, бо я вже доросла, а ти ще маленький, – дражнила його сестра.
– Я не маленький! Я, як ти! Дорослий!
– Ганна! – звернулася до дівчинки мама: не шарпай брата!
– Добре, – незадоволено відповіла та.
Тепле весняне сонце вже виходило на небосхил і Рія помітила, те чого не було видно вночі: десь далеко виднілися будиночки. Вона не могла повірити своїм очам. Їй таки вдалося врятувати дітей.
Коли на їх селище напала мара вона не знала куди йти, тож просто взяла що встигла і вирішила йти лише в одному напрямку, щоб точно не заблукати, на захід. Ті хто там залишилися втекти вже не зможуть, вони будуть надто слабкі і хворі. Марія і її діти пройшли ще кілька годин, поки не побачили перших людей.
Лука Морару цей день почав, як він звик, зі склянки терпкого косичного пива. Він сам вирощував косицю і сам варив з неї пиво, так щоб вистачало цілому селу. Його жінка Ана варила із неї варення і пекла солодкі пироги. Цього ранку вона саме закінчувала пекти такий для своєї внучки Цвіти, коли побачила три худі і низькі фігури неподалік від селища:
– Лука, глянь!
– З дітьми йде. Я піду спитаю чого сюди приперлись!
– Та ж Лука, – жінка легко вдарила його по спині рушником, – то може здалеку. А то ж може і зблизька. Кажуть сусіди, що мара вже і до Позагір’я дісталась!
– Та де ж Позагір’я? Яке ж там? Дурню верзуть!
– А ти звідки-б знав? Йди зустрінь, може додому запроси, най діти відпочинуть.
Марія зраділа коли побачила що до неї підходять люди. То був низький сивий дідусь, з довгою бородою:
– Я Лука Морару, – представився він, – а ви хто є?
– Мене звуть Марія, то є Лешек і Ганна, дітки мої, – на очах її виступили сльози і хлопчик обійняв маму, намагаючись заспокоїти, – можна ми у вас залишимось? – продовжила вона.
– Та чого ж не можна? Можна, як не маєте куда ліпше піти, – відповів чоловік і взяв обох дітей на руки, так ніби вони нічого й не важили: йдемо з внучкою вас познайомлю, вона як ви по роках.
Лешек сидів тихо, а Ганна звернулась до Луки:
– Їй теж сьогодні чотири виповнюється? Нам сьогодні чотири виповнюється!
– Цілих чотири? Ото вже великі діти! Ми вас тоді пирогом нагодуємо за день народження!
Навіть тихенький Лешек помітно зрадів, коли почув про пиріг, але все ще боявся заговорити.
– Цю ніч у нас заночуєте, а далі поглянем, – сказав Лука Рії.
– Дякую вам, так, дякую – жінка не могла підібрати слів.
В будинку пахло свіжою випічкою, глиною і сіном. Над пічкою ґаздувала пані Ана. Вона вже заварила трав’яного чаю і готувала сніданок.
– Ось то є Ганна і Лешек, і їх мама Марія, – представив Лука гостей своїй дружині.
– І як ви то? Здалека прибули? – одразу почала розпитувати їх Ана.
– З самого Позагір’я, – сказав чоловік.
– Та дай того ж людям сказати, – пробурчала вона і знову звернулася до незнайомки, – і як ж воно там?
– Там темно й важко зараз. Скрутно стає. Я думала головне дітей врятувати. Вся худоба померла, люди похворіли всі, навіть деревця, й ті гниють. Нема їжі, води, і сну немає.
– І що ж то за страхіття таке. Хай лиш би в нас такого не трапилося.
– У вас не трапиться. Не скоро точно. Ви від всіх далеко, в вас тихо, спокійно…
Її перервали наспівування маленької дівчинки, що увійшла у кухню через великі дерев’яні двері.
– Ой! Добридень, – здивовано вигукнула вона, – я Цвіта!
Цвіта була одягнена в велику конопляну сорочку з зеленими плямами від трави. Вона заплела своє світле волосся у дві нерівні косички, в кожну з яких вплела кольорові стрічки.
– Я Ганнуся, мій брат Лешек і моя мама, – представила всіх Ганна, вказавши на кожного пальцем.
– То сідайте, будете їсти, – закликала Ана, – ото як ти їх рвав? Не стиглі ж! – звернулась вона до Луки, тримаючи зелені яблука в руках.
Тоді вона тихо промовила щось про себе і яблука почервоніли і навіть збільшились в розмірі.
– Ось то такі треба збирати!
Вона нарізала всі фрукти і виклала цифру 4 на пирогу різними ягодами: малиною, косицями і трускавками. Може сніданок дійсно був таким смачним, а може гості були просто дуже голодні, але на столі не залишилось ні крихти і пані Ана ти дуже пишалася.
Вона відвела Рію з дітьми в невелику кімнату з білими стінами, розмальованими квітчастими візерунками, посеред якої стояло велике ліжко з бавовняними простирадлами. Там гості і заснули, обійнявшись втрьох не дивлячись на обіцянку Ганни почати спати окремо.
Тим часом по всій Шоломянській Землі розносилися чутки про жінку з дітьми, що прибула з місць, де вже бувала мара. Двоє найкращих друзів Деян і Іванко жартома проводили магічну дуель. Зазвичай, їм забороняли це робити батьки, але сьогодні вони були надто зайняті пошуками житла для нових мешканців. Час від часу у хлопчиків навіть виходило створити декілька магічних іскор: коли дуелі проводять дорослі і досвідчені маги замість дрібних іскор в них з’являються блискавки і язики полум’я.
– Янко, – звернувся до друга Деян, – гадаєш, вони краще нас володіють чарами?
– Краще нас ніхто не володіє чарами! – вигукнув Іван, направивши кілька великих жевріючих блискіток у повітря.
– Треба з ними познайомитися! Може вони нас чомусь навчать?
– Обов’язково познайомимося, – відповів хлопчик, – одразу як я тебе переможу, – сказав він, легко штовхнувши друга на купу сіна потоком повітря.
Керувати повітрям йому вдавалось найгірше, тож Іванко пишався собою в цей день.