Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Рут

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Споминаю її посмішку – заледенілу, розсіяну; як дивилася строго на захід і марила іншими землями, де вдосталь і снігу, й пісків, і мороку, і світла. Де не треба ховатися.
Правду кажучи, це я винна, бо розказала їй про драконів, а опісля – про ламій, про вампалів та перелесників, – зібрала з усього світу та вклала в маленькі долоні. Біда, що бачила вона тільки хороше, а я – зле; вона мріяла пізнати їх, а я – ніколи не відати.
Мої уста дали їй казку, коли світом шниряла негода, і вона виткала новий, прекрасний світ, тож у тому, що трапилося далі, зовсім немає її провини.

***

– Я знаю лише одну правду, Рут, і вона в тому, що сонце сходить.
Я казала, що ім’я її – квітка, овіяна чарами, і вона снила, заколисана казками. Я малювала їй поле, де квіти – жовті, мов бурштин, і прикладала до заплющених очей. Рут так довго не бачила сонця, а правда була в тому, що війна згубила всі чари: витоптала руту, а на місце перелесників та ламій стали ворожі солдати.
– Що то – гарчить? – дзвеніла мені у вухо. – Дракон?
– Так, зоре моя, драконове дихання спопеляє і ліс, і пашні, й село. Хто ж ще має стільки люті?
– Не плач, – тягнулась пальчиками, наче хотіла небо обійняти, а потім хапала за шию, тулила лобик до моїх заплаканих щік. – Скоро прийде лицар, який його поборе. На кожного дракона обов’язково знаходиться лицар.

***

– Я заплющу очі, й насниться мені літавиця. Руки в неї ласкаві будуть, наче мамині. А тобі хай сняться зорі.
Небо пломеніло над нами, наче у серпні, омите блискавицями та грозами. Рут не боялася грому, і літавиць, що випалюють душу, теж не боялась; вона була безстрашною – моя темнокоса, і, здавалося, могла втішити увесь світ, якби він лише захотів її слухати.
Однієї ночі я полишила її, а повернулася – маленькі ручки були закривавлені. Рут відривала від старої сорочки клапоть за клаптем й усе силилася воскресити сойку. Темні від крові крила тріпотіли од найменшого поруху вітру.
– Усі знають, що феї бояться заліза. Чому вони їх ранять? Хто поверне їм крила?
Вона вірила мені, вона хотіла почути те, що лише я могла дати їй – надію. Рут, зоре моя, є лише одна річ, що може завдати болю феям, а добути її – неосяжна важкість. Лише із сліз горя народжується вона, а феї ніколи не плачуть. Ні, вони веселі та щасливі, їм ніколи й нічого плакати. Ось, гляди, я візьму її, винесу під зорі, та вона й випурхне із долонь моїх у ніч.
Я не сказала їй цього, не сказала, що залізо ранить не лише фей; не сказала, що нам не дало згинути з голоду в ту ніч, а лише стирала клаптиками кров з її пальчиків.

***

– Я знаю лише одну правду, Рут, і вона в тому, що квітнуть вишні.
Перед світанком, коли стихала канонада вогнів, світ бринів од тиші; і я співала їй на вухо про закосичених мавок, танці ельфів під зорями і хульдр у червоних черевичках. Співала, щоб приборкати свій страх, що більше нікого не зосталося там, аби боротися.
Правда була в тому, що я не знайшла ні хліба, ні зморщених яблук, щоб нагодувати її – лише білий, мов сніг, мов попіл, цвіт. Рут вірила: дерева зодягають дріади, вплітають у коси свої та гілки пісню.
– Од чого ж у грудях так болить? – горнула до серця вишневу гілочку, що сяяла у темряві тисячами зір. Пелюстки все сипались та й сипались до її босих ніг.
– Рут, сонце моє, не лише мечі та полум’я – ранять. Гляди, перлові кулі осипаються у твої долоні, дряпають ніжністю пальці. Смарагдові стріли раннім літом вистеляться під ноги, поріжуть росою стопи.
– А то що?
– Солов’ї. І зброя їх невидима, тож ранить у самісіньке серце. Ніде від неї сховатися.
З неба падали опалові зорі, вибухали над горизонтом, полишаючи після себе лише вітер та снопи іскор. Рут спала в мене на колінах, і личко її, прикрашене посмішкою, було білим, мов сніг, мов цвіт і мов попіл.

***

– Тут завжди ніч. Коли вже не стрілятимуть – настане день?
Я вибирала землю та корінці з її волосся, розтирала замерзлі стопи. Рут щебетала щось про коней із золотавими крилами та про пері, теж крилатих і прекрасних, мов ранок; я вже не знала, мої це історії ллються із її уст, чи власні, напророчені.
– Настане. І буде світлим, мов…
– Сонце! – сяяла посмішкою, тулилась до мене так міцно, що гострі ребра прорізали одіж. Здавалося, жодна ніч не може згасити її радості од того, що колись прийде день.
Принесла їй плаття, перелатане на рукавах, але тепле. Рут довго дивилася на суконку, лічила жовті квітки на поясочку, а потім тицьнула пальцем у білий комір – кров звідти було не вимити, не вимолити.
– Що то?
– Рут, місяцю мій, хтось кидає гральні кості: пролетіли мимо – ти перемогла, попали в тебе – програла. Це дорослі… дорослі так забавляються, постійно кидають кості.
Я запнулася, не знайшла надії, хоч на денці; не сказала їй: джини, чугайстри та перевертні – винуватці чиїхось сліз, торкнуться когось – розповзається пляма. Не змогла: вони ж-бо не винні.
Рут довго чекала, а потім підняла печальні, задумливі очі, промовила:
– Сьогодні ми перемогли, так?

***

– Я знаю лише одну правду, Рут, і вона в тому, що гряне злива.
Їй хотілось побачити польових русалок, убраних у вінки із волошок та жита. Вона дряпала камінчиком по стінам, вимальовувала чиїсь лиця, усміхнені та юні. Тільки правда була в тому, що два місяці у підвалі – надто довго, що на крадених харчах не нагодуєшся, що не залишилося ні русалок, ні жита – втоптали у землю чоботями, а війні немає кінця.
Я розповідала їй, що там, на горі, повний місяць, і мавки сміються на вербах, й у травах ховаються духи. Вона вірила мені.
– Пусти мене, – збудила серед ночі, торкнулася губами повік. – Я не схожа на принцесу, яку треба сторожити. Пусти мене.
Рут схожа була на хлопчика: обрізані коси, гостре личко. Коли вперше спалахнув горизонт, вона вхопила мене за руку, і ми побігли. Так я стала її лицарем, а наш сховок був справжньою фортецею: тепло, сухо, безпечно. Тепер вона готова була виміняти це все на світ.
– Рут, мила моя…
Бігла – вітер шматував її сукню. Вона оступилася, не встигла навіть скрикнути; черевичок відлетів ген на стежку. Споминаю тепер, роки опісля, як мало нам усім потрібно було. Рут – лише світ, де квітнуть сади, в небі ширяють грифони, і я брехала їй. А, може, брехала й собі.

06-08.03.2016

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь