Черговий ранок настав на Мангеттені. Щоправда, це було мало помітно через стіну дощу, що не відходила від Нью-Йорку вже пару днів поспіль.
Джеймс Стерлінг, а саме так звали чоловіка в одній із маленьких квартир старого кварталу округу, зараз сидів за своїм кухонним столом серед купи паперів, вирізок з газет, роздруковок сторінок з древніх рукописів та пустих чашок від кави. Перебираючи все це в мільйонний раз і уважно вдивлятися в кожен листок, сподіваючись знайти розгадку медальйону, що лежав неподалік.
Справа в тому, що жодної інформації про нього в каталозі, що віддав директор не було, а в рукописах та збігах по фотографії були лише малі натяки на історію артефакту.
Він вкотре пробігся очима по новій вирізці з газети, яку він видобув в архіві одного з кіосків і тут йому в очі врізалося одне фото.
На ньому був зображений ще один артефакт, що був дуже схожий на його. Джеймс підніс медальйон до фото і тут же розкрив очі у відкритому здивуванні. Це були дві половини одного предмету.
<> – напис під фото не ніс в собі ніякої інформації про предмет, але дали Джеймсу найбільшу підказку за все розслідування.
Не чекаючи ні хвилини, він згріб все зі столу та намагаючись запхнути його в портфеля вибіг на вулицю, схопивши в порозі ключі від машини та косуху.
Заскочивши за кермо свого “це не рарітет, а купа металобрухту, Джеймс!” – як любила висловлюватися Джин, Форд мустанг 69го, він помчав до штаб квартири відділу сподіваючись, що його колега з відділу досліджень Роберт буде у себе в кабінеті.
***
Роберт Венс був собі звичайним науковцем, працювавшим на незвичайний департамент ФБР.
Зазвичай в кіно такі собі хлопці ботани залишаються лише голосом в навушнику головного героя. Проте його це ні скільки не турбувало. Улюблена справа, великі можливості та гарна платня залишали на задньому плані дурні стереотипи. Турбував його друг, а за сумісництвом і колега Джеймс, що вже тиждень не виходив на зв’язок та не з’являвся в офісі. Одному господу відомо, у що вляпалася його дупа в цей раз. Коли думка про Стерлінга промайнула в його голові він глянув на годинник, аби оцінити, чи пристойно дзвонити в такий час. Звісно, сам Стерлінг міг витягти тебе у будь-яку сраку навіть о 3й годині ночі, проте Роб відносив себе до культурних людей. Настінний годинник показував рівно п’ять хвилин по шостій ранку і тут раптом двері його кабінету з гуркітом відчинилися і до нього влетів Джеймс. Венс би сказав, що чоловік не сильно відрізняється від свого звичайного вигляду, але зараз Стерлінг був явно не в собі. Волосся, закручене в хвіст з якого вибивалося, купа паперів в руках, що не влізли в портфеля та домашній одяг під курткою.
—Роберт, дідько тебе забирай! Я знайшов! Я знайшов розгадку! – він підлетів до столу, коли чоловік в акуратному костюмі вже встав і зробив крок до нього.
Виваливши купку паперів на стіл, він видобув ту саму газету і трішки покопирсавшист в кишені дістав і свою половину медальйону.
—Ти лише глянь! – він підніс обидві речі до обличчя другого чоловіка.
— Джеймс, коли ти востаннє спав? – поцікавився він, підступивши ближче і заглянувши в його обличчя з величезними синяками під очима.
— Десь пару днів тому… розмова зараз взагалі не про це! Вегас! Нам потрібно їхати в Лас-Вегас!
— Джеймс, я не думаю, що це гарна ідея, тобі потрібно відпочити. Тільки глянь на себе – нахилив голову Роберт і нахмурився.
— Зі мною все гаразд, я в порядку. Мені не потрібна ніяка відпустка чи відпочинок! Я знайшов те, що довго шукав, це зачіпка! – стояв на своєму Стерлінг і ткнув пальцем на зображення.
— Джеймс, я гадаю, тобі краще зайти до Зеда – він відкрив перед ним двері і ледве не випхав зі свого кабінету. — Дорогу ти знаєш.
***
Джеймс зло глянув на двері, що закрилися перед ним і розвернувся, попрямувавши в кінець коридору, де на дверях виблискувала табличка: <>
Давно він не був у директора в кабінеті.