Коли дівчина спускається назад на перший поверх, на вході в архів уже стоїть Джеймс з броньованим кейсом
— Ти знайшов те, що може нас зацікавити? – спитала вона, коли Стерлінг підійшов до неї і вони разом рушили до виходу з музею.
— Не уявляєш, але так. – він кинув погляд на кейс і продовжив — раніше я нічого подібного не бачив. Думаю, Роберту буде на що глянути, коли ми доставимо це в лабораторію.
— Хороша робота, агент Стерлінг – вона всміхається, виходячи з музею.
І тут вітбувається це. Звук вистрілу розноситься по вулиці і лоб дівчини зі свистом пронзає куля. Бризки крові потрапляють Стерлінгу на білосніжну сорочку, коли снайпер встигає вислизнути, коли він сам падає на коліна біля бездиханного тіла, а його руки фарбуються в багряний колір. Тіло подруги розсипається на дрібнесенькі піщинки, вислизаючи у нього з рук, коли він починає тонути й задихатися.
Крик. Ось, що почув Джон Мюллер, коли готував ранкову каву. Різко обернувшись, він побачив в себе на дивані Джеймса, що важко дихав з широко розплющеними очима, намагаючись позбутися примари нічного жаху. Глибоко вдихнувши, другий чоловік підійшов і присів на диван, який Джеймс окупував пару днів тому, коли сподівався, що тут йому стане легше, і протягнув другові каву.
—Котра година?- хриплим від сну голосом одізвався той, приймаючи кухлик.
— Сім двадцять п’ять – глянувши на наручний годинник сказав блондин.
— Церемонія вже скоро.- прохрипів він і пройшовся рукою по волоссю, зачесуючи його назад.
— Не хочеш поговорити про це? – підвів на нього погляд Мюллер.
— Я ще занадто тверезий, Джон -він видавив щось на подобі посмішки і попрямував до ванної кімнати, залишаючи друга один на один з роздумами.
***
Джон Мюллер був другом нещодавно вбитої Джин Джонсон.
Останній раз він бачив її того ранку, в лікарняній палаті після вдалої вилазки з Джеймсом.
Але також він був ліпшим другом Стерлінга, що носив на собі черговий тягар, який з’їдав його із середини, через що і перебрався до Джона та Мей. Поховання агента Джонсон відбудеться сьогодні, тож ще один камінь з душі впаде. Принаймні він так думав.
***
День виявився на диво сонячним.
Яскраві промені пробивались через густі дерева на кладовищі і падали на юрбу людей, одягнутих у чорний. Труну повільно опускали в землю без зайвих почестей та пафосу, як насправді належить агенту спецслужби, що загинув при виконанні обов’язку, бо така була воля Джин. Вона ніколи не жалувала таких звичаїв і воліла, аби на її поховання все було “як у людей”.
Джеймс сумно посміхнувся, коли згадав той день. Вони втрьох тоді затрималися в Лос-Анджелосі після вдалої місії і відвідували вельми приємний заклад, балакавши про майбутнє.
І ось майбутнє настало. Але геть не так, як вони планували.
Вечір того ж дня вони з Джоном провели в барі, залишивши кладовище раніше.
А Джеймс все сидів і міцніше стискав у кишені триклятий медальйон, який виніс тоді з музею.