POV Адель
Мабуть, кожній людині знайоме відчуття безвиході. Я відчула його, коли опинилась в багажнику. Потрапила я у нього через власну необізнаність. А що ти можеш зробити, коли за тобою женуться роботи, більші за тебе в декілька разів? Посваритись із ними та залишитись у невідомому місці самій, без жодних гарантій на те, що я зможу повернутись додому, або хоча б зустріти ще одну живу людину. Але давайте про все по порядку.
Я опинилася біля двох величезних роботів. У кожного є інстинкт самозбереження, і мій спрацював на славу. Я миттю вскочила на ноги, почала бігти та явилася на декілька кілометрів вперед, тим самим відриваючись від них. За спиною я почула шум машин, які мене наздоганяли. Я хотіла явитися ще дальше, але зрозуміла, що більше не маю сил використовувати магію. «Отже, треба бути обережною у її використанні.» – подумала я.
– Гаразд. І що тепер робити? Ооо, чудово!!! – у полі мого зору з’явилася кам’яна брила, за якою можна було сховатися, що у мене досить добре вийшло. Але, щоправда, здібності роботів не були оцінені мною сповна.
Невдовзі, я була знайдена і швидко опинилася у багажнику одного з них. «Якого Василіска?!» – пролунало у моїй голові. Вдаривши ногою декілька разів, я зрозуміла, виходу немає. Тому я почала кричати: «ВИПУСТІТЬ!!!», «РЯТУЙТЕ!!!», «ЩОБ ВАС ЧОРТИ ПОБРАЛИ, ВІДЧИНІТЬ ЦЕЙ КЛЯТИЙ БАГАЖНИК». Єдине, що я відчула через секунду – це землю під своєю п’ятою точку і різкий порив вітру. А ще нудоту та головокружіння.
POV Адель закінчено
POV Найтрейсер
Чекаючи на реакцію дівчини, я стала розглядати її. Вона була високою, бліда шкіра, яка здавалося ніколи не бачила сонячного світла. Чорне волосся, було колись зав’язане у акуратний хвіст та зараз воно розтріпалось, і деякі пасма вибились із зачіски. Блакитні очі сердито дивилися на нас. Одягнена вона була, м’яко сказано старомодно, і не надто підходяще для жаркої Невади.
Раптово, вона вскочила на ноги і почала тікати, при цьому перемістившись досить таки далеко, що здивувало мене. Ми з Бамблбі швидко трансформувались і поїхали за нею. Коли я під’їхала ближче, то побачила, що вона намагається сховатись за валуном, що було досить тупо з її сторони. Швидко схопивши і закинувши дівчину у свій багажник, ми поїхали. «Сподіваюсь це її стримає» -подумала я, і відчувши декілька ударів та почувши гучні крики, не стрималась і трансформувавшись, вижбурнула її, що остання проїхалась своєю задницею по пісковій дорозі.
Коли її свідомість повернулась з небес на землю, вона вскочила і почала кричати на мене. Можливо, я б також так відреагувала на цю витівку, але, що мені було робити, якщо врахувати, що люди у нас не здатні на телепортацію. Я не могла допустити, щоб вона знову втекла.
– Якого Мерліна це було?! – сердито сказала вона.
– Якого Праймуса ти б’єш мене?! – одночасно з дівчиною сказала автоботка.
– Якого чорта тоді ти мене схопила?!
– Тоді якого Юнікрона ти втекла?!
– А яка нормальна людина, не буде тікати від декілька метрових роботів?
– А яка нормальна людина може, зробивши декілька кроків, опинитись за декілька кілометрів від нас?
На цьому питанні людина замовчала, а я подивилась на Бамблбі, що стояв поруч і намагався мене заспокоїти.
– Як на залізяку, ти надто допитлива. – уїдливо сказала дівчина.
– Бі, ходімо, – сказала я без жодної емоції, і трансформувалась у літак.
– «Застрибуй» – сказала я сталевим голосом.
– «//Ти хочеш/ залишити її/ тут? Саму?//» – спитав Бі.
– «Я сказала, стрибай.»
– «//Але ми/ не можемо/ так/ з нею/ вчинити!//»
– «Я втретє не повторюватиму. Оптимус залишив мене головною. І це наказ, а не прохання.»
Бамблбі не зміг мене переконати по внутрішньому зв’язку. Здавшись, він застрибнув на літак і вони відлетіли до найближчої гори, на якій приземлились. Підійшовши до краю, я почала спостерігати за дівчиною в тишині, оскільки розвідник не насмілився сказати ні слова. «Цікаво, хто ж ти така? І чому ти так схожа на Аделін?» – промайнуло у моїх думках.
POV Найтрейсер закінчено
Адель дивилася у слід роботам, що відлітали, згадуючи усі прокльони, які вона коли-небудь знала. Вона помітила, що уже починає смеркати і вирішила йти вперед, з надією знайти якийсь прихисток. Зовсім скоро дівчина зрозуміла, що не зможе самотужки вибратись із пустелі, що ще більше її розізлило, тому вона сіла на землю і стала чекати, сама не знаючи чого саме. «Ну чому ця пустеля така велика!!! Дальше я не зайду. Але, що мені залишається робити? Чекати, що вони повернуться? Пф, та вони вже мабуть далеко звідси.» – подумала вона. Адель не знала, скільки часу вона так просиділа і раптом усвідомила, що починає мерзнути. Коли вона звернулась до своїх внутрішніх сил, то зрозуміла, що чаклувати не зможе і тому їй довелось визнати свою поразку. Зарившись носом у свої коліна, дівчина почула звук машини, що під’їхала. Коли Адель підняла голову, то побачила, що перед нею стоїть чорний автомобіль з відкритими дверцятами зі сторони пасажира, у які вона швидко застрибнула. «Цікаво, чому вона ще тут? Яка різниця, головне зараз зігрітись.»