Розділ 2
Джин Джонсон була молодою жінкою зі стрункою статурою та пшеничним кольором волосся, що ледве досягало кінця підборіддя. Дівчина мала потенціал до роботи в серйозних організацій ще з академії. На роботу вона вдягала лише класичний та офісний одяг(хоча цього ніколи не вимагав дрес-код), приходила завжди вчасно, мала хист до критичного мислення та виконувала накази без сумнівів. Принаймні такою її бачили колеги по роботі та ті, з ким їй доводилося працювати.
Але чорт, вона не звикла прокидатися в свій єдиний вихідний о п’ятій ранку від того, що їй телефонує її подруга, а за сумісництвом ще й наречена її друга, у плачевному стані, через те, що її чоловік не з’являється на зв’язку разом зі своїм горе-дружком!
***
Після того, як двері за нею закрилися, агент Джонсон поспішила геть з цього місця, пропахшого антисептиками та препаратами. Що, що, а лікарні завжди викликали в Джин погані асоціації з тих пір, як в одній з таких від страшної хвороби загинула її матір. Звісно, Джин тоді було лише 7 років од віку, проте образ бездиханного худого тіла серед такої обстановки надовго засів в дівочій пам’яті.
Швидко відмахнувшись від цієї думки, як вона завжди і робила, вона вискочила на вулицю, мружачись від сильного вітру. Погода в Нью-Йорку на початку весни змушувала бажати кращого.
Джин поспішила до її чорного БМВ, одною рукою притримуючи пальто, а другою міцно тримаючи портфеля.
Після того, як вона закинула сумку на заднє сидіння, а сама сіла за кермо, завівши машину, вона обернулася та побачила, як до неї біжить знайома фігура
Якщо біжить, значить сиворотка діє на цього чортяку швидше, ніж ми очікували.
Усміхнулась вона і відчинила замок на пасажирських дверях.
Хлопець майже застрибнув в машину і вийняв з кишені пачку цигарок, аби закурити.
—В моїй машині не курять, Джеймс. – вона вихопила цигарку в нього з зубів і викинула у відкрите вікно перш ніж рушити з парковочного місця і влитися в жахливий дорожній трафік міста.
—Дідько, Джин, у мене стрес, що ж ти за людина – він глянув на неї з образою, але обоє розуміли, що це не більше, ніж їх звичайний стиль спілкування
—Та ти що, то це в тебе стрес? А може ти сам будеш пояснювати майбутній місс Мюллер, чому це її чоловік вештався десь пів ночі з тобою?!- вона кинула на нього швидкий погляд і знову повернулась до дороги – це в мене має бути стрес, друже мій.
—Та досить вже, я зрозумів, що Джонова наречена дуже гарно піднімає метушню.- він відкинувся на спинку сидіння, але все ж повернув голову до дівчини. – по каву хоч заїдемо?
—Якщо це хоч на трохи змусить тебе замовкнути, то так.
—Та йди ти – він хмикнув та дістав з кишені телефон —Цікаво, як там поживає наш крихітка Джон?
Набравши номер і приклавши слухавку до вуха, він почув гудки, а потім сонний голос.
—Якого дідька тобі треба?
—То це отак ти тепер вітаєшся з друзями? Дуже не чемно, Джоні, дуже
—Йди до біса, Стерлінг, через твою ідею мене Агата вб’є.
—Я не винен, що ти згодився на мою “ту” ідею.
—Ніби ти б прийняв відмову.
—І як завжди винен я, ти мене просто не цінуєш – він відняв слухавку від голови підніс до обличчя —Скажи дякую, що я хочаб тобі подзвонив, стариганю.
—Я бляха молодше тебе!
—І я тебе кохаю, солоденький!
Але подальші вибухи гніву Джона дівчина вже не розчула, бо хлопець скинув виклик.
—Схоже, що він живий – брюнет усміхнувся і запхнув телефон назад у кишеню.—Тож куди ми зараз?
—Музей, солоденький. -передразнила вона його власні слова й підморгнувши йому, надавила на педаль газу, прискорюючи автомобіль.
—Музей?-перепитав він—Це точно робота для нас?
—Це стосується архіву, Джеймс.