Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Розділ 2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Після розподілу ми пішли до казарм, щоб зібрати речі. Я тільки но збиралась покласти куртку з нашивкою кадетського училища у сумку, але затримала на ній погляд. Протягом трьох років я майже кожного дня її носила, а вже завтра на місці двох клинків будуть красуватися крила. Очевидно, я довго дивилася на неї, бо не очікувано зі мною заговорила Ніна:

 

-Дивно це все, чи не так? Так довго пробути в цьому місці, яке стало нам усім домом, а тут раптом переїжджати в інше.

 

-Так, це точно. Ніяк не привикну до того, що я вже більше не кадет, – відповіла я і почула з боку дверей голос, що командуючий Ервін чекає на нас, щоб вирушати.

 

Я та інші дівчата швидко доскладали речі по сумках і пішли на вулицю. Там уже стояла повна темрява, але ніч була зоряною. Я підняла голову до неба і побачила повний місяць, який так освітлював темний період доби. Перевівши погляд на будівлю училища, я подумки попрощалась з усіма моментами, які тут були. Як ми просипали вставання, як чергували на кухні і ненароком спалювали обід, як після відбою ходили в казарму до хлопців – це все залишиться тут, бо для такої дурні часу у Розвідці не буде.

 

Через пів години ми вирушили в дорогу. Сміт відразу попередив, що шлях до штабу буде довгий, тому ми прибудемо тільки під ранок.

***

 

Сонце лише потихеньку почало підійматися до неба, а я вже був одягнений у форму та пив чай у своєму кабінеті. Я не знав, чим зайнятися так рано, адже то тренувань ще був час, а перед поїздкою до училища Ервін ніякої роботи не залишив. Саме тому моя рука потягнулася до книжкової полиці, і, взявши свій улюблений роман, я знову сів за робочий стіл і час від часу пив гарячий напій.

 

Та мою ранкову ідилію через деякий перервало голосне стукання у двері. Варіантів, хто може стояти по ту сторону, було два: це або Ханджі, яка скоріш знову всю ніч провела за дослідами, або ж Сміт, який мав якраз десь зараз повернутися.

 

-Зайдіть, – сказав я і, не відриваючись від книги, боковим зором побачив завжди радісну Зое.

 

-Доброго ранечку, Леві! Готовий до цього важливого дня? – весело запитала дівчина і впала на диван, який стояв недалеко від мого столу.

 

-І чому цей день такий важливий? – запитав я, не розуміючи цієї збудженості Ханджі.

 

-Ну як чому, капітане? Сьогодні ж прибудуть новенькі! Сьогодні розвідників стане більше!

 

-Ти мала на увазі, нових майбутніх трупів? Ханджі, новобранці кожного року прибувають, але мало того, що їх завжди все менше і менше, так із них ще й добре, коли хоть один виживає.

 

-Ну не будь ти таким песимістом, Леві! Ось побачиш, цього разу все буде не так, – Зое встала і пішла й собі заварювати чай.

 

-Ну, ну… – коротко відповів я і раптом почув звук відкриваючих дверей.

 

“На цей раз точно командуючий”

 

Високий блондин зайшов в приміщення і привітався із капітанами.

 

-У нас дев’ятеро новобранців. Ханджі, потрібно дві кімнати: одна на 4 місця, друга на 5. Є в нас такі?

 

-Хммм… – дівчина на хвилину замислилась. – Так, мають бути в східній частині замку.

 

-До кого у загін вони підуть? – не очікувано перервав їх я.

 

-Скоріш за все до капітана Бельгарда, хватить йому відпочивати, нехай трохи побавить дітей, – сказав Ервін. – А ти, Леві, піди принеси 9 комплектів форми.

 

Я підняв на нього здивований погляд, по якому можна було чітко прочитати: “Якого біса це маю робити я?”. Ненавиджу коли мною командують. Через звання капітана мені майже ніхто не може давати приказів – всі або нижче мене, або на рівні. Окрім Ервіна, хоча як свого начальника я його не сприймаю. Але наказ є наказ.

 

-Невже більше нема кому зайнятися цими дітьми? – все ж не витримав я і огризнувся.

 

-Я хочу вам дещо показати. Тому вітати новобранців ви підете зі мною. Якщо хочеш, я і Ханджі підемо з тобою, заодно дещо вам розкажу.

 

Я все ж таки погодився і ми троє рушили до складу. По дорозі Ервін потягнув мені досьє одного з новобранців. Я швидко пробігся інформацією, звернувши увагу на те, що дівчину звали Ліана, а потім зрозумів, чому командуючий мені показав саме її.

 

-Перше місце в рейтингу? Вона переплутала корпуси? – сказав я і протягнув листок Ханджі.

 

-Чорт, та в неї найкращі показники з усіх дисциплін за останні декілька років! – викрикнула вона. – Та ця Ліана Дарлінгтон саме та, хто нам потрібна. Сміт, ти точно маєш нам її показати.

 

-Якраз це я і хочу зробити.

 

Дивно, але цією дівчиною я справді зацікавився. Яка сила підштовхнула це нерозумне дитя піти до Корпусу Розвідників? Та з такими навичками вона б уже через рік була б у вищих чинах Військової поліції. Можливо, ця загадка викликала в мене такий інтерес до цієї Ліани? Не розумію, але тепер точно хочу її побачити.

 

Взявши куртки і накидки, ми рушили до виходу, де нас мали чекати новобранці. Зупинившись на сходах, Ервін жестом показав їм підійти ближче. Я не слухав те, що він їм говорив, а намагався по опису знайти Ліану. Дівчат було всього четверо, а з каштановим волоссям – лише одна. Я почав непомітно оцінювати її поглядом. Не знавши про її успіхи, я б у житті не подумав, що вона взагалі попала до рейтингу. Низенька ростом, на лице навіть молодша п’ятнадцяти років – мінімального віку для випускника училища. Довге волосся було зібране у високий хвіст, а великими карими очима вона по черзі оцінювала нас трьох. Здається, на мене вона дивилась довше всіх. В один момент наші погляди пересіклись, але я відразу відвів погляд на Ервіна, який якраз представляв мене.

 

***

 

-Ну що, всі тут? Чудово! Тоді всі йдіть за мною, я покажу, де знаходяться ваші кімнати! – сказала капітан Ханджі.

 

Ми довго йшли по замку і я зрозуміла, що всередині він набагато більший, ніж ззовні. Зое щось дуже захопливо нам розповідала, але до мене долітали лише відривки її оповіді, адже мої думки були зайняті іншим. Я все згадувала того молодого капітана, якому на вигляд було не більше двадцяти років. Тоді я ще дуже здивувалась: як він може носити таке високе звання? Я ще й декілька разів помітила, що він час від часу  дивився на мене своїми блакитно-сірими очима. А потім, коли я підійшла до нього, щоб узяти форму, він виявився достатньо низьким – не меншим за мене, звісно, бо я сама була не з високих. Та незважаючи на це, від нього віяло такою силою і харизмою, як ні в одного з чоловіків, яких я раніше зустрічала. А ще його зовнішність… Він був до біса привабливим! “Напевно, тут всі дівчата за ним потягують” – подумала я в той момент.

 

-… але цього титана ви, на жаль, побачити не зможете, бо нещодавно бідолаха помер. Не розумію, як це сталося, адже у нього були такі хороші умови! А, ось і ми прийшли, – різко перервала свою розповідь про гіганта капітан і ми зупинилися. – Ось тут ви будете жити. З правого боку кімната дівчат, а напроти – хлопців. Ви поки йдіть розкладайте речі, а я вернусь через двадцять хвилин і відведу вас на сніданок. Ну все, я побігла! – помахала нам рукою Ханджі і пішла.

 

Ми з дівчатами зайшли до кімнати і почали розглядати її. Тут стояло два двох поверхових ліжка, декілька шаф для речей і письмовий стіл з чотирма стільчиками. Незважаючи на це, в кімнаті було ще куча вільного місця. В училищі тут би запихнули ще три таких ліжка, тому вільному простору ми були тільки раді.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь