Згадуючи, словами матері… Цзян Чен раптом відчув дивну, невивчену ще нині образу. Хід його думок був на диво різкий, і всі слова миттєво забулися.
Протягом останніх десяти років свого життя він знав лише батьків і сім’ю. Незалежно від того, чи були стосунки хороші чи погані, мати завжди була жінкою на ім’я Шень І Цин, батько був чоловіком на ім’я Цзян Вей, а його молодший брат завжди був страшенно грубим… Тепер раптом до зйомки з’явилося ще одне доповнення, Лі. Баого і… кілька інших імен, які він уже давно забув.
Він, чесно кажучи, не міг закрутити голову.
Відносини, які він мав із родиною, були пронизані напругою; будь то його батьки чи молодший брат, усі вони спалахнули б роздратованістю при контакті з ним. Згадуючи минуле, він не розмовляв зі своїм братом майже рік, і навіть його відверто спокійна й стримана мати часто втрачала самовладання.
Таке становище в його житті почалось з тих пір, як він перейшов із середньої школи у старшу, він часто мріяв ніколи не повертатися додому і ніколи не бачити більше своїх батьків, йому було бридко, навіть, думав, що його обличча в дзеркалі – належало, як здавалось тоді, одному з його батьків… і коли ця мить спіткала його, як бажання, яке здійснилося прямо на його очах, все що він відчував болісне потрясіння.
Просто витряхнутий зі свого тіла.
Дуже розгубленний.
З тих пір, як його мати сказала: «Я маю тобі дещо сказати», пройшло декілька місяців холодної війни та формальностей. Навіть зараз усе, що трапилося, було схоже на сон, який він не міг усвідомити.
У більшості випадків він не відчував особливого дискомфорту чи агонії.
Те, що існувало, було просто плутаниною.
«Холодно?» – Лі Баого обернувся і кілька разів кашлянув, перш ніж запитати: «Тут набагато холодніше, ніж там де ти жив раніше, правда?»
«Ага», — відповів Цзян Ченг за маскою для обличчя.
«Коли ми увійдемо всередину, буде тепло», – сказав Лі Баогуо. На жаль, потім він закашляв досить гучно і сильно, щоб його слина бризнула на обличчя Цзян Чена. – “Я вже прибрав і облаштував кімнату спеціально для тебе.”
«Дякую», — відповів Цзян Ченг, піднявши маску для обличчя.
«Не треба цих формальностей між нами». – Лі Баого кашлянув і посміхнувся одночасно, кілька разів поплескавши Цзян Чена по спині. – «Немає потреби дякувати, ти ж мій син!»
Цзян Ченг не зміг відповісти. Ці два удари по спині були особливо енергійними. Спочатку він вдихнув легені, наповнені холодним повітрям, і хотів закашлятися, але, почувши кашель Лі Баого, йому захотілося кашляти ще більше. Ще двома ляпасами він просто нахилився до землі й дико закашляв так, що його сльози ледь не потекли.
«Твоє тіло не таке вже й чудове», — подивився на нього Лі Баого. «Ви повинні займатися спортом. У твої роки я був сильний, як ведмідь».
Цзян Ченг знову відмовився відповідати. Він витягнув руку і показав піднятий вверх великий палець. Лі Баого розсміявся:
«Правильно, займайся! Ти повинен стати сильним та подбати про мене, коли я зовсім зістарюсь»
Почувши це, Цзян Чен випрямив спину й подивився на нього.
« Ходімо.» – Лі Баого все-таки ляснув його по спині.
«Не чіпай мене». – Цзян Ченг звів брови.
«Йо?»- Лі Баогуо завмер, досить круглі очі подивилися на нього: «Що?»
Цзян Ченг на мить подивився йому в очі, перш ніж зняти маску: «Не хлопай мене по спині».
Будинок Лі Баого розташовувався на старій маленькій вуличці з маленькими магазинчиками будь-яких видів по обидва боки. Вони були покалічені, але сповнені життєвої сили та широти життя: їжа, одяг та продукти для щоденного використання були доступні в низинних багатоквартирних будинках, розташованих над магазинами.
Цзян Ченг підняв голову, щоб поглянути повз пересічні електричні шнури, що висять угорі, лише щоб побачити стіни. Первісний колір зовнішніх стін неможливо було розібрати, особливо чи темний похмурий колір йшов із неба надворі, чи вони спочатку були такими.
З серцем, сповненим почуттів, він не міг точно розміститися, він пішов слідом за Лі Баого в коридор. Вони розрізали кілька купок різних предметів, овочів і зупинилися перед дверима на самому внутрішньому боці першого поверху.
«Навколишнє середовище тут точно не зрівняється з тим, у якому ви були раніше», — сказав Лі Баого, відкриваючи двері. «Але що моє, то твоє!»
Цзян Ченг нічого не сказав, глянувши на коридор, у якому лампочка була вкрита павутиною. Він практично відчував, як цибулина задихається, поки вона не зможе дихати.
«Що моє, то твоє!» Лі Баогуо відчинив двері, обернувся і сильно поплескав його по плечу. «Що твоє, то моє! Ось такі стосунки між батьком і сином!»
«Я тобі казав, не чіпай мене». — сказав Цзян Ченг, досить роздратовано.
«Йо», — Лі Баого зайшов до кімнати й увімкнув світло. «А ти розпещений гівнюк, як ти розмовляєш з власним батьком? Знаєш, що я тобі скажу, я ніколи раніше не балував твоїх брата і сестру. Якби вихвував тебе я весь цей час тут, я б бив так як і… ну, ти будеш спати в цій кімнаті… ця кімната раніше була твого брата…»
Цзян Чен не слухав того, що мав сказати Лі Баого, тягнучи свою валізу до кімнати. Побачивши, що ця квартира була лише двокімнатною, здивуваня викликало само собою, як велика сім’я раніше могла жити в такому маленькому просторі.
Кімната, яка нібито була «прибрана й упорядкована»… мабуть, не була прибрана. Не зазирнувши всередину і просто відчувши запах, можна було легко зробити висновок, що частинки пилу в повітрі були змішані з м’яким присмаком цвілі.
Усередині була стара шафа, робочий стіл і каркасне ліжко, завалене різним мотлохом на верхньому рівні. Проте нижній рівень був чистий, мав лише випрану простирадлу та ковдру.
«Залиш свої речі тут і розбереш їх завтра», — сказав Лі Баого. «Давай, батько й син, вип’ємо».
«Що пити?» – Цзян Ченг тупо витріщився, а потім кинув погляд на свій телефон; була майже десята година.
«Алкоголь». – Лі Баогуо подивився на нього: «Ми не бачилися останні десять років чи десь так. Цілком очевидно, що ми повинні випити, щоб відсвяткувати цю подію!»
«… ні, — Цзян Ченг трохи занімів, — я не хочу пити».
«Ти не хочеш пити?» – Очі Лі Баого виросли в діаметрі. Після того, як він пильно дивився на нього кілька секунд, його очі нарешті стиснулися, і замість нього з’явилася посмішка: «Не кажи мені, що ти раніше не пив? Ти вже в старшій школі…»
«Я не хочу пити», — перебив його Цзян Чен. – « Я хочу спати. »
«Спати?» – Лі Баого завмер, дещо спантеличений такою вимогою. Однак він не став розпитувати далі, а замість цього розвернувся, щоб піти, водночас вимовляючи кілька слів своїм хрипким голосом. «Звичайно, звичайно, звичайно, ти можеш спати. Спати…»
Цзян Ченг зачинив двері до своєї кімнати і стояв на місці майже п’ять хвилин, перш ніж підійшов до шафи.
Щойно двері шафи відчинилися, його миттєво паралізував сильний запах нафталіну, який вразив його почуття. Шафа з двома дверцятами була наполовину заповнена ковдрами, покривалами, старими ватяними піджаками та рушниками з бахромою, що розтікається збоку, як китиці.
Цей стан душі було важко передати. Цзян Ченг був впевнений, що він не тужить за домом і членами сім’ї, які живуть за багато годин від цього місця. Проте він щиро почав сумувати за власною кімнатою.
Він дістав зі своєї валізи кілька випадкових предметів одягу та повісив їх у шафі, а решту тримав у валізі й зберігав у нижній частині шафи. Після цього він схопив флакон духів і багаторазово розпорошив його в шафу, нарешті, зачинив двері й сів на ліжко.
Коли його телефон пролунав, він дістав його, побачив, що на екрані відображається «мама». Це змусило взяти слухавку:
«Ти вже прибув?» З іншого боку пролунав голос матері.
«Ага», — відповів Цзян Ченг.
«Умови твого нового дому не надто хороші», – просто сформулювала мати. «Вам, мабуть, знадобиться деякий час, щоб пристосуватися».
«Немає потреби». — сказав Цзян Ченг.
Мама замовкла на секунду: «Сяо Чен, я все ще сподіваюся, що ти не відчуваєш…»
« ..ні.” — сказав Цзян Ченг.
«За ці майже десяти років ми не поводилися з тобою несправедливо. Ми з твоїм батьком ніколи не говорили тобі, що тебе усиновили, правда?» У голосі матері була звичайна нотка суворості.
«Але я все таки дізнався», – сказав Цзян Ченг. – «І мене вигнали».
«Ти не забувай, через тебе твій батько на Новий рік опинився в лікарні! Його ще не виписали!» – Голос матері посилився.
Цзян Ченг не відповів. Він справді не міг зрозуміти, яке до нього має відношення батька, який опинився в лікарні через запалення легенів.
І те, що потім мала сказати його мати, він дивом не почув чітко. Це була його майстерність – те, що було небажаним для його вуха, не могло потрапити в його мозок, незважаючи ні на що.
Сувора, але безглузда критика матері та те, що він вважав абсолютно неефективною розмовою, були обов’язковою печаткою для його зриву. Він не хотів слухати. Він не хотів сваритися в цьому чужорідному середовищі, через яке все його тіло впадало в дискомфорт.
Коли дзвінок закінчився, він уже не міг пригадати сказаного. Що сказала мати, що він сказав, усе вже забуто.
Я хочу прийняти душ, Цзян Ченг встав і пішов відкривати двері. Коли він заглянув у вітальню, там нікого не було.
Він прокашлявся і кілька разів кашляв, але все одно ніхто не відповів.
«Ти там?» – Він увійшов у вітальню, не знаючи, як назвати Лі Баого.
Кімната була дуже маленька, і стоячи у вітальні можна було легко побачити двері в спальню, кухню та ванну кімнату. Лі Баогуо не було в кімнаті.
Мабуть, він вийшов грати в карти. Він із тих людей, які залишилися грати ще кілька раундів замість того, щоб забрати когось із перехрестя додому.
«Давайте, давайте пограємо в карти, ах, все одно часу багато». – Цзян Ченг співав, відкриваючи двері ванної кімнати. – «Давайте, давайте купатися, ах, все одно…»
У ванній не було водонагрівача.
«У всякому разі…» – він продовжував співати, повертаючись, щоб поглянути на кухню, яка була з’єднана з ванною. Водонагрівача там теж не було; до крана був прикріплений тільки електронагрівач. – «У всякому разі…»
Він більше не міг співати. Після того, як він ще кілька разів обійшов кімнату, щоб переконатися, що водонагрівача справді немає, він лише відчув, як його серце затихло. Його рука вдарилася об кран. -«Блять».
Блукаючи цілий день, він не міг би заснути без душу.
Зрештою, йому нічого не залишалося, як повернутися до своєї кімнати й витягнути свій багаж. Він дістав розбірне відро і носив відра за відрами води у ванну кімнату, весь час одягаючи тільки труси. Ходячи туди-сюди, наполовину натираючись і наполовину вмиваючись, він врешті закінчив.
Коли він виходив з ванної, повз його ніг пробіг тарган. Він підскочив, ледь не вдарившись головою об двері.
Коли Цзян Ченг повернувся до своєї кімнати і вимкнув світло, намагаючись змусити себе заснути, він помітив, що в кімнаті не було штор, і причиною, по якій він не міг бачити сцену надворі, було брудне вікно.
Він підтягнув кришку, але, вагаючись, потягнув за кут, щоб понюхати. Коли він підтвердив, що все чисто, він зітхнув з полегшенням, але, по правді кажучи, він навіть не був у настрої навіть зітхнути.
Цзян Чен тримав очі закритими більше півгодини, однак, навіть коли його очі боліли, сон все одно не піддавався. Якраз коли він думав закурити, його телефон задзвонив.
Він взяв його на перший погляд, це Пань Чжи надіслав йому повідомлення:
«Якого біса, ти пішов? Що, чорт візьми, відбувається?»
Цзян Чен запалив сигарету і набрав номер Пань Чжи, і, тримаючи сигарету в роті, підійшов до вікна й подумав про те, щоб його відкрити.
На жаль, вікно було вкрите пилом та іржею. Деякий час він вперто намагався його відкрити, і навіть коли Пань Чжи вже відповів на дзвінок, вікно не зрушило ні на йоту.
«Ченг?» – Голос Пань Чжи був знижений до гучності злодія на роботі.
«Блять» – Палець Цзян Чена вкололи якийсь невідомий сторонній предмет. Він звів брови й лаявся собі, нарешті відмовившись від думки відкрити вікно.
«Ти пояснеш, що відбувається?» – Голос Пань Чжи все ще був стриманим.- «Сьогодні я почув від Юй Сіня, що ти поїхав! Хіба ти не казав, що скажеш, коли поїдеш? Я навіть купив купу подарунків, щоб провести тебе!»
«Надішли їх мені поштою». – Цзян Ченг натягнув пальто і з сигаретою в роті пішов у вітальню. Але тільки-но він відчинив двері й зробив перший крок, як зрозумів, що не має ключів від цього місця. Не маючи іншого вибору, окрім як відмовитись від цієї затії, Цзян Ченг натомість відчинив вікно у вітальні.
Тепер його настрій був жахливий, як сильна буря. Здавалось далі його чекатимуть лише темрава, невдачі та проблеми. Все що йому залишалось це роздратовано наспівавити приспів пісень для підтримання бойового духу.
«Ти вже там?» — запитав Пань Чжи.
«Ага» – Цзян Чен прихилився до підвіконня й подивився на темряву вулиці кольору оніксу.
«Так, як ти? Як той твій біологічний батько?» — знову запитав Пань Чжи.
«Ти подзвонив лише, що б це запитати?» – Цзян Ченг сказав: «Я не хочу говорити зараз».
«Чорт, це не так! Це не я тебе туди посилав», — лютував Пань Чжи. «Чого ти на мене дратуєшся? Коли твоя мама розповіла всю правду, ти анітрохи не вагався, тепер незадоводений!»
«Те, що я невагався не суперечить тому, що я бути незадоволеним » , -Цзян Ченг випустив повний ковток диму.
Дорога, на якій не було жодної душі, раптом утворила маленьку тонку людську тінь; скейтборді вона пролетіла з дивовижною швидкістю.
Цзян Чен відволікся і згадав про маленьку дівчинку на ім’я Гу Мяо. У цьому паскудному маленькому містечку напевно багато людей граються на скейтбордах.
«Як щодо того, щоб я приїхав туди?» — раптом запитав Пань Чжи.
«Га?» – Цзян Ченг зробив подвійний дубль.
«Я сказав відвідаю тебе», — повторив Пань Чжи. – «До початку школи залишилось ще пару днів. Я також можу особисто доставити речі, які купив для тебе».
«Ні. »
«Не будь впертим, ти нікому не розповідав, що с тобою відбувається. Зараз у тебе є лише я, щоб дати вам трохи тепла». – Пань Чжи зітхнув: «Просто дозволь мені тебе втішити і тобі стане легше».
«Як втішити, — заявив Цзян Чен, — твоїм ротом?»
«Йди до бісп, Цзян Чен, май сором*» – Пань Чжи закричав з іншого боку.
* «Май трохи сорому» – прямий переклад насправді означає «мати трохи обличчя» 要点儿脸, що означає, що людина повинна знати, коли соромитися своїх вчинків, і ставитися до свого іміджу – обличчя, яке тримає вся гордість і честь людини.
«Оскільки ти з таким ентузіазмом просишся до мене, за що мені має бути соромно? Я тобі підіграю». – Цзян Чен обійшов кімнату з сигаретою в руці і знайшов «вісім скарбів кондже»*, покриту сигаретним попелом. Коли він відкрив його, через роки накопичився запах сигарети ледь не викликав у нього блювоту, перш ніж він навіть встиг чітко визначити вміст всередині.
*«Вісім скарбів кондже» прямий переклад з 八宝粥 – харчовий продукт, який часто можна знайти в магазинах, що продаються в консервних банках. Зазвичай він складається з червоної квасолі, сушених червоних мармезунів, клейкого рису, лонгану, насіння лотоса, арахісу, каштана та рисового пшона, але не завжди обмежується цим. Будь-який асортимент рису, бобів, горіхів та насіння зараховується як «скарби»
Він кинув недопалок всередину й закрив кришку — у цей момент йому здавалося, що він більше ніколи не захоче палити до кінця свого життя.
Це було дивне і неприємне середовище, з дивною і неприємною «сім’єю».
Цзян Ченг думав, що ця ситуація призведе до безсоння, але коли він ліг на ліжко, агонія від неможливості заснути зникла. Він несподівано зрозумів, що сонний, і не просто сонний — це була сонливість разом із надзвичайною втомою, схожою на те, що він провів більше півмісяця, тягнучись до пізніх ночей, готуючись до іспиту.
Дуже несподівано.
Після того, як заплющив очі, він заснув, наче втратив свідомість.
Ніч без снів.
Коли він прокинувся вранці від початкового відчуття болю у всьому його тілі, Цзян Чен уявив, що його справжня особистість – це робітник, який несе важкі вантажі на доку*, де він ще не закінчив свою щотижневу роботу.
* Корабельний док, суднови́й док — інженерна споруда для побудови, ремонту і зберігання суден
Він подивився на свій телефон на час. Було досить рано, лише трохи більше восьми.
Одягнувши одяг і вийшовши з кімнати, він побачив, що все в кімнаті збереглося в тому порядку, як минулої ночі, навіть у іншій незайнятій спальні було ліжко, яке залишилося таким же.
Лі Баогуо не повернувся цілу ніч?
Цзян Ченг звів брови. Після того, як він закінчив митися, йому стало трохи ніяково. Його ставлення минулої ночі було дещо суворим — не було ніяких поганих намірів за тим, щоб Лі Баого тягнув його випити, оскільки це, чесно кажучи, могло вважатися лише звичнами різних людей, але він грубо відхилив пропозицію. Не може бути, щоб через це Лі Баогуо не повернувся всю ніч, чи не так?
Він трохи повагався і дістав телефон з наміром зателефонувати Лі Баого. Хоча минулої ночі вони не пили разом, не повинно виникнути проблем із тим, щоб разом поснідати вранці.
Коли він набирав номери, крізь двері пролунав дзвін ключів, і замок пішов за ним. Звуки тривали двадцять-тридцять секунд, перш ніж двері нарешті відчинилися.
Лі Баого увійшов, огорнутий холодним повітрям. Його обличчя було тьмяним, а риси сповнені втоми.
«Ти вже встав?» – Гучний голос Лі Баогу пролунав, коли він побачив Цзян Чена: «Ти прокинувся досить рано, ти добре спав?»
«… непогано. » – Відповідаючи, Цзян Ченг відчув запах густого сигаретного запаху від Лі Баого, який також був змішаний з якимось невимовним неприємним запахом – як давні червоні, зелені шкіряні сидіння в поїзді.
«Ти поснідав?» – Лі Баого зняв пальто, струснув його, і запах посилився. Вітальня, яка спочатку була невеликою, тепер була наповнена дивним запахом.
« Ще ні », — сказав Цзян Ченг. – «Як щодо тебе…»
«Є багато магазинів, які продають сніданок прямо на вулиці, ти можеш піти поїсти», — сказав Лі Баогуо. – «Я втомився, тому спочатку подрімаю. Якщо я не прокинуся опівдні, ти так само можеш поїсти сам».
Цзян Ченг спостерігав, як він увійшов до іншої спальні, і, не знімаючи одягу, впав на ліжко і підтягнув покривало. Він безмовно запитав: «Вчора ввечері… що ти робив?»
« Грав у карти. Останнім часом мені щастить. Але вчора було дуже добре! Ти, мій хлопчику, приніс мені щастя!» — радісно сказав Лі Баого, заплющивши очі.
Цзян Ченг взяв пару ключів, які лежали на столі, і повернувся, щоб вийти з дверей. Він відчував, що його збентеження з самого початку були занадто наївним.
Сніг припинився, але повітря, яке проносилося, було холодним і різким, воно проникало в його кістки.
На вузьких вуличках вранці було більше жвавості, в поле зору потрапляли люди й машини, навіть було чути звук петард. Однак, коли все стало яскравим, стало видно пригніченість та бідність цього місця.
Цзян Ченг блукав вулицями взад-вперед, поки врешті не зайшов до вареничної. З’ївши кілька фаршированих булочок і миску ніжного сиру з тофу, він все ще не відчував, як біль покидає його тіло. Навпаки, це, здавалося, пробудило ще більший дискомфорт.
Подумавши, що, можливо, застудився, після сніданку купив у сусідній аптеці коробку ліків.
Після того, як він придбав ліки, він стояв на узбіччях вулиці, відчуваючи невпевненість. Чи варто повертатися?
Образ Лі Баого, який падає в ліжко, закутий в тіло з дивним запахом, стурбував його, він не був упевнений, що він повинен з цим зробити, коли повернувся.
Спати чи тупо дивитися в простір?
Він постояв перед аптекою кілька хвилин і вирішив прогулятися неподалік, щоб познайомитися з місцем, він не знав як довго буде ще тут знаходитись.
Він безцільно пішов провулком на головну вулицю і зробив поворот на інший невеликий провулок, який був паралельний попередній. Цзян Ченг хотів визначити, чи існує прямий шлях, який може повернути його назад, чи ні.
У цій алеї він побачив невелику музичну крамницю та лавку морозива з дуже рожевим і ніжно прикрашеним інтер’єром. Але, крім цих двох магазинів, інші магазини нічим не відрізнялися від попередньої вулиці.
Коли він проходив повз приміщення, яке було прикрашене, як невеликий супермаркет, але насправді було просто магазином різних товарів, він зупинився і штовхнув двері, маючи намір купити пляшку води, щоб прийняти ліки.
Коли зайшлов до магазину тепле повітря, змішане з мускусним ароматом лимонів, вдарило його в обличчя, він зупинився біля входу і відразу ж хотів повернути назад.
На маленькій ділянці за касою сиділо четверо людей — усі або сиділи, або спиралися на стільці.
У той момент як він зайшлов, усі погляди були напралені на ньогою
Цзян Ченг вивчав цих чотирьох людей, від їхніх фізичних особливостей до виразу обличчя, від їхнього одягу до манери; на кожному з їхніх облич здавалося, що на ньому написаний один символ.
不，是，好，鸟。Бу, Ши, Хао, Ніао*
不，是，好，鸟 (Bù, shì, hǎo, niǎo – ні, а, добре, купа) схоже на сленг, який зазвичай кажуть про людину, яка виглядає стурбовано, в перекладі означає: «вона виглядає клопітно»
У той час, коли він вагався, чи розвернутися й піти, чи взяти пляшку води з сусідньої полиці, Цзян Чен зупинився на трьох інших людях, які були набиті перед стелажем.
Він повернув голову, але не побачив людей чітко. Спочатку він побачив підлогу, повну волосся і блискучу лисину, а потім пару великих очей.