Прощання

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх

___

П’ять років тому, в січні, у четвер пообіді у шахті номер дев’ять заспівала сойка. Вибух спричинив пожежу, яка тривала два дні і забрала життя дванадцяти шахтарів. Ні тіл, ні залишків. Замість мого батька ховали пусту труну.

Моє ім’я, промовлене із динаміків писклявим голосом, жбурляє мене у той день, до сигнальної стрічки, диму і запаху пороху. Мені стає так само страшно.

Звісно, за сім років моїх Жнив я не раз уявляв таку ситуацію. Тож, я гордо випрямляюся, глибоко дихаю і рішуче іду до сцени. А десь у грудях шкрябає надія, що зараз хтось із хлопців схопить мене за плече і зупинить: “Хоторн, ти що, на сонці перегрівся? Куди преш?”.

Ноги переступають повільно, важкі, наче склеєні смолою.

Еффі Тринькіт хапає мене своєю кисло-зеленою рукавичкою і виводить на середину, до Мадж. Зі сцени видно юрбу, зібрану із усіх жителів округу, а над їхніми головами, далеко за зеленою стрічкою лісу, чітко викреслюються вершини гір.

Попереду виходить мер і починає зачитувати Закон Зради.

Я знаходжу у натовпі Катніс. Вона ледь киває і, здається щось шепоче.

Два роки тому ми з нею уклали угоду. Якщо когось із нас виберуть на Жнивах, то інший допомагатиме його сім’ї. Вже тоді ми знали, що можемо покластися один на одного.

Мер довго виступає з промовою. Млявить в мікрофон, весь час збивається, мне в руках папірець, аж поки не зіжмакує його остаточно. Певно щоб заглушити його на повну гучність вмикають гімн, і він, похитуючись, відходить за сцену, так і не глянувши на свою дочку.

Еффі робить жест, щоб ми потисли руки.

Рука Мадж холодна, а очі повні сліз. Стискую її долоню.

Ну і влипли ми, еге ж, дівчино, із п’ятьма картками?

Зазвичай, коли вибраний трибут покидає сцену ізникає із поля зору, ти думаєш — він труп. Але стоячи на зараз на цьому місці, я відчуваю, що моє життя все ще зі мною. Ім’я названо — вистріл пролунав, але ось я, все ще живий. І тоді, коли оточений миротворцями іду до будинку Правосуддя, десь всередині народжується і пускає коріння трохи самовпевнена думка —виживу. Гори зверну, але, в біса, виживу!

У будинку Правосуддя мені виділяють кімнату для побачень. Я нервово стоптую її, доки не відкриваються двері, і не влітають мої брати.

Рорі кидається мене обійняти , але я спиняю його, поклавши руку на плече, і починаю давати вказівки.

— Підійди до Катніс, вона братиме тебе до лісу. Не лови ґав і старайся. Школу не кидай —будуть погані наслідки. Чуєш?

Рорі киває і скидає мою руку.

—Я знаю, —похмуро каже він.

Вікові я тріпаю волосся.

—Бережи маму і Поузі.

Той киває, розтираючи сльози.

За Віка я боюся більше всього. Йому всього вісім, але уже видно, що він росте страшенно безпомічним. Єдине, що у нього виходить — вчитися в школі, — одне із найбезглуздіших занять у окрузі, але хай займається хоч цим.

Наостанок, я їх все ж обіймаю.

—Ти виберешся,— каже Рорі.

Замість відповіді, я підштовхую їх до дверей.

Після них, до мене заходить мама, тримаючи на руках маленьку Поузі. Малеча зовсім нічого не розуміє, зачаровано розглядаючи таку гарну кімнату.

Мама обіймає мене вільною рукою.

—Я повернусь,— тихо кажу я. Мамі можна таке пообіцяти. Вона розуміє.

—Звісно. —вона кладе теплу руку на мою щоку. — Ти відважний хлопчик. Відважніший за будь-кого.

Маленька Поузі, бажаючи привернути до себе увагу голосно питає:

—А чому та дівчина біля тебе плакала?

Я переводжу на неї погляд і ніяковіло знизую плечима.

—Це тому, що я її образив, люба.

Поузі насуплюється.

—Так. Ти це вмієш, — зітхає вона, копіюючи мамин тон.

Я цілую її у щічку і вона хихоче. Тоді маму, і вони виходять.

Наступний мій візитер — Катніс. Я широко розставляю руки і вона падає мені в обійми.

—Все буде добре, — запевняє вона.

—Ти хороший мисливець, — підбадьорює.

—Я дбатиму про твою сім’ю, — без вагань додає.

Катніс надзвичайна дівчина. Вона як і я, п’ять років тому втратила батька. Одинадцятирічна дівчинка із двома чорними косичками прийшла в ліс, не зважаючи на жахливі історії про диких тварин, якими лякають у окрузі. А згодом повернулася, знаючи, що більшість страшилок — правда. Вона прийшла, щоб вижити. І згодом, об’єднавшись, ми виживали разом.

У лісі поряд з Катніс усе інакше. Буває я незчуваюсь як розслабляюсь. Це стається в один момент, і я не встигаю отямитися як знову заводжу стару пісню: “Ми могли б утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упорались.” Та Катніс вперто не хоче розділяти зі мною пусті мрії.

Я міцно її пригортаю і відпускаю.

Домене ще є відвідувачі. Я бачу товаришів зі школи, Майка, мого найкращого друга, і навіть його сестру, що сором’язливо ізлякано дивиться на мене, поки миротворці ведуть мене до виходу. Час вичерпано. Капітолійський поїзд, оточений репортерами, уже чекає на мене.

Їжа капітолійців схожа на них самих: пістрява, запашна, із гостро вираженим смаком. Тож коли у мене всередині усе перемішується, я згадую добрим словом Сальну Сей, завдяки якій мій шлунок пристосувався перетравлювати будь-яку гидоту.

—Кхм…кхм…молодий юначе, — крізь зуби цідить Еффі, показуючи на виделку.

Я байдуже знизую плечима і, дивлячись на неї, обсмоктую пальці, витираю їх об скатертину і беру в руки виделку. На обличчі нашої супроводжуючої відображається якась гримаса, але тут же зникає, варто їй поглянути на Мадж.

—Одразу видно, що ти з пристойної сім’ї, — говорить капітолійка до Мадж, яка втупившись у тарілку вже четверть години розрізає овочі на частини — Ти напевно бувала на прийомах в честь переможців?

—Ні, — коротко відповідає вона.

—Ах, я чула, що там збирається чимало майбутніх спонсорів. Впевнена хтось із них згадає твого батька і обов’язково тебе підтримає,— задоволено посміхається Еффі. — Нажаль, мені ще не випадало побувати на тих прийомах. У Окрузі 12 переможців майже не буває, — сумно зітхає вона.

—Яка жалість,— бурмочу я, вражений її вмінню навіть з такого факту зробити свою особисту трагедію.

Еффі не звертає увагу і натхненно промовляє:

—Але удача все ж на нашому боці! У мене хороше передчуття на цей рік.

Я закочую очі — ну і що з неї взяти? — і закінчую обід.

—А де Геймітч?— питаю

—Скоро повинен підійти, — кривиться Еффі, поправляючи перуку.

Я згадую його п’яну пику.

—Він хоч зрідка допомагає трибутам?

Еффі враз стає похмурою і відставляє стакан.

—Я звісно не хочу вас лякати, — обережно починає вона, — але змушена попередити, що ваш ментор — просто нахабний, невихований п’яниця. Бачили його сьогодні, правда? Так-от, він завжди такий. А ще лаятись полюбляє. Але — Еффі зітхає і змінює тон, — попри всі його старання довести протилежне, Геймітч не буває байдужим. Ніколи. Ні до кого зі своїх трибутів, —каже вона. А тоді добавляє. — Та цього не буває достатньо.

Саме в цей момент грюкають двері, що заставляє всіх здригнутися, і в купе ввалюється п’яний Геймітч.

—Я проґавив вечерю? — заплітаючи язиком питає він, радісно махнувши пляшкою в руках. Але не розрахувавши силу коливання, з гуркотом падає всією своєю тушонкою на маленький столик позаду.

Еффі зітхає і підводиться з-за столу.

—Як я вже сказала, — цього недостатньо.

І вона, велично обійшовши його п’яне непритомне тіло, виходить із купе.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.