Не відпускай мою руку

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Сакура завжди вважала, що любов йде поруч з болем. Допоки відчайдушний та ризикований вчинок не перевернув все її життя. Тепер вона назавжди пов’язана з чоловіком, що був її опорою багато років.

.

Нехай кроки до нього були обережними, повільними, та Сакура знала – ніколи не пожалкує, лиш би він не відпускав її руку

***

Сакуру можна було назвати як завгодно, але тільки не боягузкою. Ніхто при здоровому глузді й найменшому бажанні жити не сказав би про неї нічого такого. Слава про надлюдську силу дівчини йшла далеко попереду і була цілком виправдана. Тільки от у ситуації, що склалася, дівчина усвідомила особливо ясно, наскільки вона беззахисна і слабка за межами поля бою. Тут кулаками справі не поможеш.

Минув майже тиждень з того дня, коли Сакура дізналась, що носить під серцем дитя. Важко сказати, що вона змирилась з цією думкою, але потрохи робила невпевнені кроки до прийняття. Значно важче було усвідомити, що батьком цієї дитини стане її вчитель.

Людина, котра знає її з малих літ, він завжди був її опорою та підтримкою. Не раз бачив гіркі дівочі сльози та щасливу посмішку. Бачив як її закохане па повне надії серце раз за разом безпощадно ранили. Какаші-сенсей завжди був поруч і буде тим, кому Харуно безумовно довірила би власне життя.

Напевно, це й вбивало Сакуру, тому вона не вигадала нічого кращого, аніж уникати проблеми, а точніше її джерела. Варто було Какаші з’явитися десь на горизонті, як дівчина знаходила тисячу і одне виправдання і причину втекти: чи то операції, чи то раптові справи, або позаплановий огляд пацієнтів.

Сьогодні ж Сакура вирішила вийти на роботу раніше, щоб мінімізувати ймовірність зіштовхнутися з чоловіком. Вона знала, що у таку ранню годину він ніколи не виходить з дому. Обрала малолюдні вулички і спокійно йшла собі на роботу. Але варто говорити, що Сакура, вочевидь, була «улюбленицею» долі і удача знову відвернулась від неї?

– Доброго ранку, – їй назустріч вийшов Копіюючий.

– Какаші-сен…Доброго ранку! – Харуно різко зупинилась і завмерла, гарячково намагалась придумати план відступу.

– Давно не бачив тебе, – в знайомому жесті чоловік торкнувся пальцями свого підборіддя й задумливо поглянув на дівчину. – Враження, ніби ти мене уникаєш навмисне.

– Що за дурниця? – надто різко відповіла медик, розгублено розсиміявшись. – Я просто дуже зайнята. Знаєте, дуже багато роботи звалилося. Перепрошую, мене чекають у лікарні, до зустрічі!

Дівчина зірвалась з місця й, вискочивши на дах сусіднього будинку, зникла з поля зору в напрямку шпиталю. Шостий хокаге прослідкував за зникаючою фігурою поглядом і насупився. Щось у поведінці колишньої учениці не давало йому спокою.

– До зустрічі, Сакуро.

У лікарні життя, як завжди, вирувало. Навіть у мирні часи роботи ніколи не бракувало, не кажучи уже про те, що Цунаде готувала наступницю на своє місце. Через це на голову Харуно звалилося ще більше клопотів, однак у ситуації, в якій вона опинилася, це тільки тішило, бо ж тепер у неї було тисячу і одне виправдання для того, аби дати собі відстрочку для прийняття рішення.

Вона дійсно не знала що їй робити? Як правильно? Здається, у цій ситуації нема і не може бути нічого правильного, все надто абсурдно. Сакура відчувала, що вона знаходиться на роздоріжжі і кожна з цих стежок веде до поля битви. І чи вийде вона після нього живою – не могла спрогнозувати. Цунаде порадила їй розповісти все Какаші, але для Харуно перспектива померти на місці здавалась набагато привабливішою. Вона думала про те, як розповість усе і уява одразу ж малювала картину того, де чоловік, переповнений гнівом, кричить і йде, обірвавши з нею всякий зв’язок.

Втратити ще й Какаші-сенсея для Сакури було б страшним ударом. Після смерті батьків у дівчини лишилось не так багато близьких людей, і Шостий був одним із найдорожчих.

Наскільки він зненавидить її, коли дізнається? Як вчинить? Йому не потрібен такий тягар, як вона.

Але що, як ні? Якщо не відштовхне? Якщо прийме і її, і дитину? Якщо Цунаде-сенсей має рацію і вони дійсно останній шанс один для одного?

Ні, дівчина надто боялась, надто страшно було почути відмову знову. Вона звикла, що її завжди відштовхували, але навіть її сильне серце більше не зможе витерпіти. Більше вона не витримає. Ще після війни, коли Саске пішов, лишивши її в селищі, вона пообіцяла собі більше не піддаватись почуттям. Від них лише самі проблеми та біль, бо Сакура не вміла любити напівсили. Лише віддаючи себе повністю.

– Що ж ти такого встигла зробити, Сакуро? – роздумам дівчини завадила Сенджу, котра ввійшла в кабінет, хитро всміхаючись.

– Про що ви?

– Уяви собі, наш горе-хокаге зволів прийти на огляд, – ситуація вочевидь страшно веселила жінку, а ще більше те, як зблідла її учениця від почутого.

– А ви не могли б… – почала вона, сподіваючись на допомогу учительки.

– Ні, він погодився лише якщо обстеження проведеш ти. Тому мені й цікаво, що ж ти встигла накоїти? – Принцеса слимаків уважно поглянула на Сакуру.

– Хіба тільки те, що надто очевидно його уникала, – зізналась дівчина і почула у відповідь щирий сміх наставниці.

– Ну ти даєш. Що ж, більше тікати нікуди. Він у третій палаті. Досить тікати. Ще сім місяців ховатися не вийде, – дівчинку треба було підштовхнути до правильного рішення. Вона завжди була неймовірно вперта і настільки ж нерішуча у всьому, окрім битв та медицини. Пора їй перебороти себе, а для цього вона мусить зустрітися зі своїм страхом сам на сам.

– Але Цунаде-сама!

– Сакуро, ти знаєш, я тебе люблю, але те, що ти зараз робиш – егоїзм та боягузливість. Хіба ж я виховала боягузливе дівча? Він має право знати.

– Я вас почула, – тихо сказала дівчина і вийшла з кабінету, причинивши за собою двері.

Цунаде опустилась в крісло і сперлась на спинку. Тяжко зітхнула.

– Що ж ти коїш, дівчинко?

Шлях до палати здавався Сакурі, щонайменше, вічним. Вона повільно брела, таємно сподіваючись, що надто зайнятий керівник селища просто не дочекається її, але зрозуміла, як наївно було з її боку так вважати, щойно побачила чоловіка, котрий спокійно сидів на лікарняному ліжку.

– Привіт, Сакуро, – він махнув рукою, вітаючись.

– Доброго дня, пане Шостий, – хитнула головою Харуно, зі всіх сил намагаючись втихомирити тремтіння і хвилювання. Вона, вирішивши не гаяти часу, підійшла ближче до сенсея і почала огляд. Раніше почне – раніше скінчить, чи не так?

– Ти чимось занепокоєна, – похмуро констатував Хатаке.

– З чого ви взяли? Все в повному порядку, – дівчина постаралась надати голосу більш безтурботний тон. Її долоні охопило зеленувате сяйво і вона, намагаючись мінімально торкатися тіла чоловіка, уважно оглядала шрами від старих поранень. У голові спалахами пролітали спогади тої ночі. Перед очима спливали картинки того, як ніжно її рука проводить рукою по цих шрамах і цілує кожен з них. Сакура дико знітилась і їй довелося використовувати чакру, щоб втихомирити пульс і не дозволити щокам почервоніти.

Долоні медика піднялись до плечей пацієнта і ненароком торкнулись. Здається, дівчина виглядала надто відчуженою та зосередженою, бо Какаші зловив її руку, звертаючи увагу на себе.

– Сакуро, що б не трапилось у твоєму житті, пам’ятай, ти можеш звернутися до мене і розповісти, – їх погляди зустрілись і дівчина ледь втрималась від того, аби не завити від розпачу.

«Нащо ви так? Чому ви такі добрі до мене, якщо навіть не знаєте, що ж я накоїла? Як мені розібратися з усім, сенсей?» – відчайдушно подумала вона.

– Я знаю і вдячна вам, – Сакура опустила руки і пустим поглядом подивилась у вікно. Сонце світило так яскраво, що пекло в очі, але вона продовжувала дивитися. Хай сльози будуть від сонця, ніж від слабкості.

Дівчина відчула як її голови торкнулась чоловіча долоня і легко розкуйовдила волосся. Він завжди робив так багато років тому, намагаючись підбадьорити. Це був тільки його особливий жест.

Боже, як давно він її знає? Як довго був поруч і підтримував? Був тим, з ким вона завжди відчувала себе в абсолютній безпеці, кому безумовно довіряла. А зараз вона сама припустилася помилки, що навіки знищить цю довіру.

– Пробачте мене. Мене чекають пацієнти, – кинула вона і втекла з приміщення. Знаходитись поруч у неї більше не було сил.

Решту дня Харуно переховувалась у архіві, раз за разом передивляючись десятки документів та відчайдушно намагаючись не думати про те, що Цунаде-сама таки права. Приховувати не вийде.
Перспектива втекти на довгострокову місію здавалась Сакурі все більш привабливою. Як пояснити опісля наявність дитини, вона б вже придумала. Головне, щоб дитя не вдалося зовні на батька. Кланові гени завжди дуже важко приховати.

Клан. Яка ймовірність, що у дитини перевагу матимуть її гени безкланової дівчинки, а не легендарного батька?

Уява намалювала Сакурі хлопчика з впертим, як у Какаші поглядом і таким самим попелястим волоссям. Десь глибоко всередині клопіт краяв душу. Як же вона любитиме цю дитину. Рука торкнулась поверхні живота. Вона дасть цій дитині усю свою любов, на яку лише буде здатна. Навіть якщо у цього дитяти буде вона одна, маля ніколи не буде знати в чомусь потреби, ніколи не відчує самотності, як його батьки.

– Йди додому, Сакуро, – до столу підійшла Цунаде. – На сьогодні з тебе досить.

Дівчина забрала руку і подивилась на вчительку. Розгублено, але вдячно усміхнулась. Харуно скинула халат і побрела до виходу.

Додому йти зовсім не хотілося. Там надто самотньо. Холодно. Вона просто йшла по заповнених людьми вуличках, зливалась з натовпом і думала. Сенсей права, приховувати аж ніяк не вийде.
Носи привели її до статуї обличчя Пятої хокаге. Вона зупинилась біля краю і поглядом окинула Коноху. Вечір плавно опускався на селище, жителі поспішали додому, до своїх коханих та сімей, у будиночках помалу загоралися вогники домашнього затишку. Сакура дивилась на це з жалем та заздрощами. Вона теж хотіла б після роботи поспішати додому, знаючи, що там на неї чекають. Хотіла б готувати вечерю на двох та засипати у теплих обіймах. Хотіла б прокидатися не в самотньому холодному ліжку, а у кільці рук коханої людини.

Дівчина по інерції знову торкнулась живота і нервово прикусила губу. Чи повинна вона…? Ні. Він відштовхне її, зненавидить і віддалиться, а її втомлене безнадійними сподіваннями серце не переживе ще однієї втрати.

Сакура ще раз поглянула на селище і помітила на сусідній статуї Четвертого знайому фігуру. Какаші-сенсей. Доля певно насміхається!

Він сидів і так само, як кілька хвилин тому Сакура, дивився на Селище, приховане у листі. Його плащ хокаге легенько гойдав вітер. Дівчина завмерла, розглядаючи чоловічий профіль, мимоволі любуючись його спокоєм.

Певно, відчувши чужий погляд, Хатаке відволікся і подивився прямо в очі Харуно. На кілька секунд вона ніби забула про те, що мала б дихати, напружено вдивлялась у чоловічу фігуру.

Якщо зараз вона піде, це буде дивно і глупо з її боку. Не вічно ж їй бігати. Ніби прокинувшись, вона попрямувала до колишнього наставника. А він ніби чекав на неї, все так само стояв і дивився на селище.

– Невже вас прогнали з резиденції? – жартівливо запитала вона, намагаючись додати голосу більш безтурботний тон і приховати хвилювання.

– Можна сказати і так, – відповів він, злегка всміхаючись. – А ти чому не поспішаєш додому?

– Вирішила прогулятися, – Сакура підійшла ближче, однак все так само дотримувалась дистанції. – А ви?

– Іноді корисно просто подивитися на світ здалеку. Коли бачу, як щасливі люди насолоджуються життям, то пригадую для чого було все це, весь той шлях, що ми подолали. Роки боротьби та втрат вартували мирного неба і дитячого сміху.

– Чому ж ви не радієте? – запитала Сакура а тоді прикусила язика. Нащо питати такі дурні речі?

– Я радію щастю інших. Раз своє не втримав, – відповів їй чоловік. Він зняв плащ і постеливши його на землю, присів, запрошуючи ученицю сісти поруч. Вона кинула сумку і присіла на неї, ігноруючи трохи насмішкуватий погляд Шостого. Холодні поверхні – останнє що потрібно їй у такому становищі.

– Якщо війна нарешті позаду, чому ви досі не маєте родини? – ризикнула запитати дівчина. Їй конче потрібно було почути відповідь.

– Моя юність пройшла у вирі війни, коли решта закохувалась і жила як востаннє, я лише втрачав. Моя молодість минула у втечі від життя, бо ж я щиро вважав що краще вмерти на самоті, як змусити когось проживати те саме, що й я. Як я міг думати про сім’ю, якщо я не знав чи наступного дня вернусь додому? Під час другої війни єдине чого я хотів – зберегти вам трьом життя і кожному жителю селища. А після… Кому потрібен старий, побитий життям шинобі? До того ж у мене уже склалась репутація далеко не сімейної людини, – на останніх словах він всміхнувся, але якось гірко, хоч і намагався приховати це за невимушеною інтонацією. Але Сакура надто довго прикидалася сама, аби не розпізнати цей трюк.

– А якби така можливість з’явилася?

– Сакура… Доля надто довго мене не шкодувала, чому б це їй тепер проявити милосердя і щедрість? – спитав він, поглянувши на дівчину. Вона теж погляду не відвела. Про що ж він думає?

У Какаші з’явилось стійке відчуття недосказанності. Наче дівчина хотіла про щось розповісти, однак не наважувалась. У неї ніколи раніше не було секретів від близьких людей. Неприємна думка гостро вколола. Ще один його учень виріс і віддалився. Коли він встиг втратити і цих трьох?

Саске давно відділився від команди, хоч після війни іноді заглядав до селища. Наруто давно створив власну сім’ю і готувався прийняти посаду Хокаге. А Сакура… Вона завжди більше всіх потребувала його помочі і завжди довіряла. То що ж сталося?

– Якби доля подарувала мені ще одну можливість, Сакуро, я б нізащо її не впустив. Але я давно уже не вірю в дари від життя, – через кілька хвилин мовчання сказав чоловік.
Сакура тихо зітхнула, обіймаючи себе за плечі, ніби ховалась від вітру.

Боягузка.

Він відчуває те саме, що й вона. Самотність. Какаші Хатаке – людина, котра втратила більше за всіх. Той, хто, як і вона, не знайшов свій щасливий фінал і живе лише для блага світу і людей. А вона своїми страхами та егоїзмом забирає у нього останній шанс на родину.

Вона повинна розповісти. Що б там не було, він має право знати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
.
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: