…Переходячи дорогу з важкими від моїх чергових закупів пакетами, я продовжувала свою розмову з подругою. Погода була комфортною: теплий вітер ніби обіймав моє обличчя, і змушував листя на деревах тихо колихатися, сонце все ще приємно гріло, але вже давало знати, що на вулиці осінь. Замислюючись про все це, я на якийсь момент забула про подругу, і просто перестала їй відповідати, але здається, їй це не заважало, і вона так само захоплено продовжувала свою розповідь.
Нарешті закінчивши розмову, я вже підходила до свого будинку, і уявляла те, як питиму чай сидячи за своєю улюбленою книгою. Все б нічого, але мої плани в якусь мить перервав дзвінок від мами.
Виявилося, що вона вирішила запросити до нас далеких родичів, про яких, якщо чесно, краще б я і не згадувала, тому йти додому було найгіршим варіантом, але все ж таки довелося це зробити.
Я вирішила не засмучуватися, і швидко піднявшись сходами, я мало не спіткнулася біля входу додому. На порозі сусідньої квартири стояла жінка, яка, мабуть, була нашою сусідкою, і чомусь вона здалася мені не дуже задоволеною тим, що відбувається в її житті.
Вона не стала зі мною розмовляти, тому я просто кивнула у знак вітання, і не гаючи часу, зайшла до своєї кімнати, починаючи по-троху збирати потрібні речі на декілька днів, бо знала, що наші родичі, раніше ніж через цей час, не поїдуть, а мені залишатися просто не можна було. Захопивши з собою навушники і свій фотоапарат, разом з іншими речами, які помістилися в рюкзак, я рушила в дорогу. Чесно, я й сама не знала куди мені піти, раніше я залишалася у своєї подруги, але вона переїхала, і тому зараз ми можемо тільки балакати по телефону, тому тепер мені доведеться знайти житло самостійно.
Помітивши один готель у самому кінці вулиці, я швидко пішла до нього, тому що на вулиці вже закрадалися сутінки, а ліхтарі в нашому районі майже ніколи не працюють, тому вночі краще не висовуватися на вулицю.
Нарешті досягнувши своєї мети, я видихнувши підійшла до миловидної дівчини, що сиділа за стійкою ресепшн і вирішила взяти собі найдешевший номер, тому що чогось більшого я не могла собі дозволити, навчаючись на відмінно з мізерною стипендією. Подякувавши дівчині і повернувшись у бік ліфта, я попрямувала до свого номера, і як завжди не помітивши когось поперед мене, випадково штовхнула юнака.
Цей момент був максимально незручним, але мені не звикати. Простягнувши руку незнайомцю, намагаючись допомогти йому встати, я не могла не відзначити його краси – очі були глибокого карого кольору, губи були трохи пухкими і профіль його обличчя був одночасно м’який і строгий. Помітивши, що я довго на нього дивлюся, хлопець мимоволі посміхнувся і подякував за допомогу.
Як виявилося, він жив у номері навпроти, і я чомусь цілий вечір не могла викинути його образ зі своєї голови. Ця усмішка…Ніби п’янієш тільки від одного погляду на неї … Ох, не варто мені про таке і думати, все одно я залишуся одна, адже не вмію нормально ні з ким контактувати, та й минулого разу все закінчилося не дуже весело. Переодягнувшись у піжаму яку я змогла з собою взяти, я прийнялася за ванні процедури, і незабаром після них вже заснула.
Відчувши сонячні промені, що пробивалися до кімнати, я солодко потяглася і хотіла було перевірити свій телефон, як зрозуміла, що знаходжуся не в своєму номері. Одяг був ще на мені, ланцюжок з шиї не пропав, я була дбайливо вкрита м’якою ковдрою, і судячи з усього, знаходилася в номері трохи кращому за свій.
Озирнувшись, я не знайшла нікого, хто міг би принести мене сюди, тому вирішила вирушити на пошуки свого номера. Але вставши на ноги, я відчула різкий біль, і в мене потемніло в очах.
«Якого дідька!?»-пронеслося у моїй голові.
-Прокинулася?-У кімнату зайшов якийсь чоловік, і його голос здався мені знайомим.
-Т-так.-трохи ніяковіючи сказала я, при тому не розуміючи що взагалі відбувається.
-Не бійся, я правда не завдам тобі шкоди, та й до того ж, я начебто не такий страшний, судячи з того, як ти мене вчора близько двох хвилин роздивлялася.
-Але що я тут роблю, і хто ти?
-Давай тоді я заварю нам чаю, і все тобі розповім?-Це прозвучало скоріш як твердження, а не запитання, тому я не обмірковуючи погодилась.
«Ти у своєму розумі?» – Говорила мені моя свідомість.
«Спочатку ти прокинулася в кімнаті незнайомця, а тепер мило базікаєш з ним за чаєм? Ти зовсім з дубу впала? -промайнуло слід за цим.
З одного боку, я була в чомусь права, але чомусь я відчувала себе в безпеці поруч із цим хлопцем, навіть не знаючи хто він.
-Чай готовий, Дюймовочка.
Насправді, я не знаю чому він назвав мене «Дюймовочкою», адже зріст у мене був середній, але, звичайно, порівняно з ним, я була немов комахою, звичайно це прозвучало мило, але більше образливо для мене, бо все своє життя, я комплексувала через свій зріст, а точніше пропорцій свого тіла.
-Про що задумалася?-ненароком запитав юнак.
-Та, не звертай уваги, я іноді так зависаю-відповіла я.
-Добре, тоді давай знайомитися. Леді вперед, тож почнемо з тебе.
«Звичайно я очікувала, що ми знайомитимемося, але чому перша я?»
-Ну мене звуть Лея, і як ти вже зрозумів, я тимчасово проживаю у цьому готелі.
-Ти мені не довіряєш?-З помітним смутком відобразившимся в його очах, мовив хлопець.
-Як би сказати… Я тебе знаю від сили декілька годин, та й до того ж, лише зорово, без будь-якої інформації про тебе, тому у мене немає вагомих причин довіряти незнайомцю, враховуючи те, що я перебуваю навіть не у своєму номері.
-Тихіше, тихіше, Дюймовочка, я ж пожартував, я все чудово розумію, і твій настрій я теж бачу. У твоєму випадку так зробив би кожен.
-Може тоді скажеш як тебе звуть нарешті?-починаючи дратуватися відповіла я.
-Звичайно, правда мого справжнього імені я не зможу тобі назвати, тому називай мене просто Хан.
-Хм, гаразд. Але тепер скажи мені будь ласка, що я роблю судячи з усього, у твоєму номері?
-А ти не пам’ятаєш? Вночі я почув якийсь шум у кімнаті навпроти, і вирішив перевірити, що сталося. Як виявилося, твої двері була відчинені, що дуже необачно з твого боку до речі, і вся підлога була в якихось скляних уламках.
-Стоп, в якому сенсі в уламках? Я пам’ятаю, що мій номер був чистим, і коли я лягала спати, все було в порядку.
-Це швидше за все так, але коли я увійшов до твоєї кімнати, ти судячи з усього ходила під час того, як спала, але це досить дивно. Я спочатку подумав, що це нічого страшного, бо таких людей досить багато, але потім я побачив, що твої ноги в крові, а ти зі скляним поглядом і заплаканими очима дивишся в відображення розбитого дзеркала. Зізнаюся чесно, виглядало досить моторошно, але я як справжній джентельмен, врятував свою леді … кхм … просто леді, і відніс тебе в медпункт. Там тобі наклали пов‘язки на рани, а твій номер змогли б прибрати лише сьогодні вранці, тому тобі не було куди йти, і я приніс тебе сюди.
-Тобто ми спали разом?
-Хах, це єдине, що тебе турбує? Ні, я спав на он тому кріслі, не хвилюйся. Але я правда трохи шокований, бо бачив таке вперше. Якщо хочеш, можеш поділитися своїми переживаннями зі мною, іноді незнайомцю розповісти все це простіше.
-Кхм, напевно я не зможу, це особисте, і я не хочу про це згадувати.
-Добре проїхали. Як твої ноги?
-Коли я хотіла встати, мені різко стало погано, але потім начебто полегшало.
-Хм, тобто ти відчула біль у ногах, і все одно встала з ліжка, щоб випити чай зі мною?
-Ну … Можна і так сказати …-знов відчувши себе помідором відповіла я.
-Окей, я вже зрозумів що дуже тобі сподобався, але давай начистоту? У тебе є якісь проблеми із сім’єю? Тобі психологічно погано?
-Я ж говорила, що не хочу це обговорювати!-чи не зриваючись на крик, сказала я.
І чомусь різко мені захотілося плакати.
“Ні, ні, ні. Тільки не зараз! Не перед ним!» – промайнуло в моїй голові перш ніж мої щоки обпеклися гарячими сльозами.
-Дюймовочка!-З явним переживанням вигукнув Хан, і з турботою обійняв мене так, що здавалося, ніби ми знайомі мільйон років.
-Дюймовочка! Чуєш? Все буде добре, ти впораєшся, що б там не було! Я поруч. Просто дозволь мені тебе зрозуміти!
Якесь приємне почуття розлилося у мене на душі, можливо, це була моя симпатія до нього, або те саме почуття, коли я була з мамою вдвох, коли ще не приїжджали наші родичі, коли мені було 11 років…
-Просто… розумієш, я дуже люблю свою маму, але… У мене є родичі, серед яких мій двоюрідний брат, який старший за мене на чотири роки, і якось, коли ми з ним залишилися наодинці… Він… Він… Ні! Я не можу!-знову заливаючись сльозами мовила я.
-Оу… Тихіше, Дюймовочка, я звичайно і не розумію тебе у повній мірі, але ти сильна, якщо ти пережила це, і значить, що зараз у тебе все обов’язково буде добре! Правда!-Стиснувши мене за плечі сильніше, і водночас підтримуючи сказав Хан.
Мені, чесно кажучи, вже було всеодно як я виглядаю, ткнувшись носом у плече хлопцю, я відкрила йому свою душу, розповіла про свої переживання та проблеми, і як не дивно, він не лаяв мене і зовсім, лише співчував і підтримував. Можливо мені просто не було кому висловитися?
Просидівши весь день в обіймах з Ханом, мені все ж таки довелося з ним розлучитися, тому що як мінімум, мені потрібно було змити з себе все, що сталося за вчора.
Зайшовши в душ, я включила на телефоні пісні свого улюбленого гурту, і підспівуючи, почала митися.
Якоїсь миті стало темно. Я не зрозуміла, що сталося, якщо чесно, але чомусь швидко вийшовши з душової кабінки, я вимкнула музику, одяглася, і вкотре пошкодувала про те, що не залишилася у Хана. Згадавши про юнака, я вирішила забігти до нього в номер, і перевірити його.
Номер був порожній. Від слова зовсім. Ніби тут ніхто і не жив. Ніби півгодини тому, я не сиділа тут обійнявшись з хлопцем.
Щось розбилося у мене в душі, розлітаючись на маленькі крихти, і я зрозуміла, що знову довірилася не тій людині, що знову залишилася сама. Хоча на що я сподівалася? Він навіть справжнього імені свого не назвав.
Сльози підступали до моїх очей, і я розуміла, що знову починається істерика.
Помітивши якийсь шматочок паперу, я вирішила подивитись, що там. Як виявилося, це була записка від Хана.
«Привіт, Дюймовочко!
Знаю, що ти прочитаєш те, що тут написано, тому одразу вибачусь. Я попросив не викидати мого тобі листа, коли до мене прийшли прибирати номер, тому що в нього поки що ніхто не планував заїжджати.
Напевно, джентльмени так не роблять, вибач, я правда не хотів тебе залишати одну, але в мене не було вибору. Дякую тобі, за той час, що ми провели разо, коли ти мені відкрилася! Я пам’ятатиму їх завжди.
Можливо, ми ще зустрінемося!)»
Різні думки вирували в моїй голові, часом я навіть не чула власного серця. В очах все попливло, і від емоцій, що звалилися на мене, як хвиля під час шторму, я притулилася спиною до стіни, аби не впасти.
Не знаю скільки я так стояла, може кілька хвилин, а може кілька годин, але я все-таки знайшла в собі сили отямитися, і вирішила просто знову закритися за маскою байдужості.
Тихесенько вийшовши з номера хлопця, я помітила, що світло так і не з’явилося, що було досить дивно. Але вирішивши не ризикувати, я про всяк випадок знову зібрала свій рюкзак, і вилізла надвір через вікно.
На вулиці стояло чимало людей, напевно, всі вони були відвідувачами готелю. Як я пізніше дізналася, у готелі щось загорілося, і тому зникло світло, при цьому сталася невелика пожежа, і всіх вивели на вулицю… Кажуть, що це було не випадково, але мені вже було байдуже.
Я зателефонувала мамі, і вона сказала, що наші родичі вже поїхали, тому я вирішила повернутися додому.
Надворі капав дрібний дощ, ніби небо плакало разом зі мною. Люблю дощ, поки ти стаєш мокрим од крапель, можна подумати про вічне, про проблеми, і уявити, що всі вони йдуть разом із кожною краплею.
Зайшовши додому, я пройшла повз мамину кімнату, і впала на своє ліжко. Знову подумавши про свою непотрібність, я хотіла б заплакати, але почула, що ми вдома не самі.
«Мама ж казала, що вони поїхали? Хто це?» – пролунало у моїй голові.
Я вирішила привести себе до ладу, і перевірити, хто ж це був.У маминій кімнаті мило розмовляючи сиділи дві жінки-одна з них моя мама, а друга … наша сусідка??
Не сказати, що я була в шоці, скоріш, просто здивована, адже ми ніколи не спілкувалися з нашими сусідами, та й мама не дуже про них відгукувалася.
Помітивши мене, жінка привітно посміхнулася, а мама лише кивнула.
Вирішивши приєднатися до них, ми стали пити чай, і як завжди, почалися питання про те, чи є в мене хлопець, і як я вчуся. Чесно, я просто ненавиджу подібні запитання, так як мій внутрішній соціофоб давав про себе знати, і скільки відносин я не починала, щоразу я дізнавалася про зраду. Скоріш за все справа була все-таки в мені, тому я нікому і не відкривалася, перш ніж зустріла Хана.
Помітивши, що я пропускаю всі їхні запитання повз вуха, мама та сусідка вирішили мене не турбувати.
Потім до мене лише віддалено почали долітати слова про якогось сина сусідки, який вирішив втекти з дому через те, що у сусідки (мабуть його матері) з’явився чоловік, і він не хотів перебувати з ним в одному будинку.
Ну знаєте, дуже багато людей збігають з дому, але щось ніби перевернулося в мені, і я вирішила запитати, як його звуть.
-Хьонджин-пролунала відповідь.
Стоп, стоп, стоп. Хлопець представився як Хан, але він казав, що це його не справжнє ім’я.
-А в дитинстві я любила називати його Хан, або Хані-з лагідною усмішкою мовила жінка.
Хан … Це не може бути він!? Ну, багато ж людей з таким ім’ям.
-Міс, а Ви випадково не знаєте, де він зараз?
-Знаю, він пішов до озера, що у нас за будинками.
-Спасибі!-і відразу вибігши на вулицю, я стала оглядати всіх людей навколо себе. Хтось був одягнений не за погодою, хтось вийшов на прогулянку з собакою, а хтось просто сидів на лавці милуючись природою.
Дійшовши до озера, я побачила чоловічий силует, що самотньо сидів біля води.
Побоявшись того, що я можу помилитися, але все ж ризикнувши, я вирішила до нього звернутися.
Серце пішло в п’яти, у вухах задзвеніло.
«Це не він…»-промайнуло в голові, перш ніж прийшло усвідомлення ситуації.
-Ой, вибачте, я помилилася.
-Нічого! Не хочете скласти мені компанію, і подумати про життя?-вимовив посміхаючись незнайомець.
-Ні, дякую, я піду.
Остаточно полишивши всі спроби знайти юнака, я напевно вже не відчувала нічого, як ззаду почулися квапливі кроки.
Хтось обійняв мене. Я звичайно ж почала вивертатися з обіймів, бо це мін бути будь хто.
-Дюймовочка! Ти ж сама мене покликала, чому тепер ідеш?-з яскравою, як зірки на небі, посмішкою промовив юнак.
-Хан… Тобто Хьонджин… Я…-відповіла я, перебуваючи в повному шоці.
-Лея, я сумував за тобою-ще міцніше стиснувши мене в обіймах сказав хлопець.
-Я теж… Я не могла перестати згадувати тебе весь цей час… – почервонівши, як уперше при розмові з ним, відповіла я.
-Хех, я й не сумнівався. Ну що, Дюймовочко, не проти стати моєю леді цього вечора?
-Звичайно не проти!-дуже радісно вигукнула я.
Посміявшись, хлопець розчепив свої руки і випустив мене з обіймів. Але тут сталося те, чого я взагалі не очікувала.
Ніжно обхопивши моє обличчя руками, він залишив поцілунок спочатку на моєму чолі, а потім підхопив мене на руки, весело закружлявши на місці. У той момент я напевно була найчервонішою на планеті, але поруч з ним це було неважливо. Вирішивши віддатися моменту, я пригорнулася до нього ближче і не хотіла відпускати. Якби ж це ніколи не закінчувалося…