Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Розділ 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Навколо панувала тиша. Кожна рослина стояла непорушно. Місячне сяйво обережно гладило побиті життям стовбури дерев, ніжні квіти, які не були звиклі, як до холоду, так і до палючого сонця. На щастя, їх захищали розлогі віти, які пропускають достатньо сонячного світла. Вітер ледь помітно обвівав кожен листочок, стовбур і кожну стеблинку, ніби намагався обійняти, але йому не відповідали взаємністю. Теплий потік зачепив тонку гіллячку, яка своєю чергою, тихо стукала по вікну, але через надзвичайну тишу стукіт всеодно було чути всім, хто був з внутрішнього боку вікна. Місяць спостерігав за всіма, як старий дід, який за довгі роки не мало всього побачив і пережив.

 

Хлопець звернув увагу на незрозумілий звук, який судячи зі всього, лунав від зачиненого вікна; підвівся і почав протирати очі, мов тільки-но прокинувся. Він часто просто лежав, дивлячись в одну точку. Нічна тиша, звуки природи або лісових тварин – все це, допомагало сконцентруватись та все обдумати. Молодик натягнув широкі, лляні штани та білу сорочку (яка, проводу кажучи вже не була біла, а скоріше сіра)

 

Альвін неохоче підійшов впритул до різьбленого, дубового підвіконня й дивився на нічне небо, на якому темно-сірі хмари огортали кришталевий місяць і покривали зорі, ніби вовняна ковдра. Волосся юнака нагадувало бушуюче море під час грози, а відблиски – піну, яка з’являється між темними хвилями, розбавляючи чорну гущу. Він відкрив вікно і прохолодний вітер ввірвався в тепле, задушливе приміщення, додаючи бадьорості та одночасно створюючи дискомфорт. На дереві, яке діставало гілками до вікна, сиділа жовта пташка. Вона була зовсім невеликою, сантиметрів з десяток, жовте пір’я разюче виділялось серед темного довкілля. Крилата зацікавлено вивчала людину перед собою, маленькими, чорними очима. Альвін розглядав нічну садибу, а потім кинув беземоційний погляд на пташку.

 

— Фрея, тобі вже мільйон разів говорили не покидати дім, а особливо вночі, — юнак схрестив руки й обперся ними на підвіконня, ні на секунду не змінивши вираз обличчя, — чи мені покликати дідуся? Ти ж знаєш, як він ставитися до твоїх прогулянок.

 

Перната перестрибнула з вітки на підвіконня, а потім залетіла всередину. Вона була швидкою і безшумною, що Альвін не зчувся як вона опинилася на ліжку, яке знаходилось в іншому краї кімнати. Хлопець глянув на неї, а потім підійшов до важкої, старої, дубової шафи. Вона відкривалась з неабияким шумом і скрипінням, тому парубок намагався як най акуратніше відкрити дверцята і при цьому, не розбудити діда. Альвін пройшовся очима по полицях і зупинив свій погляд на купі обережно складених сорочок.

 

— Я б з радістю дав тобі одяг, але ж ти знаєш: жінкам не дозволено одягати чоловічий одяг. На жаль у мене в шафі не знайдеться ні одної сукні — Альвін так само обережно зачинив шафу, підійшов до ліжка і простягнув руку до сестри. Пташка замахала крильцями та писклява защебетала протестуючи проти слів, сказаних людиною. Якби вона була у людській подобі, зітхнула б в цей момент. Секунду подумавши, Фрея все-таки застрибнула на руку брата і вчепилися крихітними їх такими, щоб не впасти під час дороги(звичайно, якщо вона не втримається, то зможе підлетіти та повернутися на долоню, не подолавши навіть однієї п’ятої, від відстані до підлоги). Кігті пернатої нагадували риболовецькі гачки й могли б приносити біле, але завдавали Альвіну лише дискомфорту. можливо, Фрея не хотіла зробити боляче, а можливо, в неї просто не вистачало сил.

Юнак вийшов з кімнати та попрямував по коридору. Він не зважав на холод від дерев’яної підлоги, це було менше ніж нісенітниця (принаймні, так йому казали). Підлога сильно скрипіла, тому Альвін йшов повільно.

 

Як тільки вони були вже перед дверима Фреї, вона різко пурхнула і полетіла в протилежному напрямку. Хлопець думав, що вона хоче повернутись до його кімнати, але вона повернула і за мить зникла за кутом. Альвін максимально тихо і рушив за сестрою. Діставшись рогу, він перейшов в інший коридор і озирнувся навколо, намагаючись зрозуміти де Фрея. У дверному отворі, який знаходиться в протилежному кінці коридору, юнак щось помітив. Альвін відправився до дверей, які вели в бібліотеку, одночасно прислухаючись до кожного звуку з бібліотеки та з кімнати дідуся. На щастя з покоїв старого не пролунало жодного звуку, але розслаблятися все одно не можна.

 

Нарешті він зайшов до бібліотеки та побачив сестру, яка гортала сторінки однієї з багатьох книг. Зараз вона вже була в людській подобі та в широкій, темно-зеленій сукні, яку вона не зрозуміло де взяла.

 

— Я подумала, що, можливо, ти почитаєш мені щось? —  дівчина відірвалася від книги й звернулась до Альвіна, який міркував, де вона взяла одяг. В бібліотеці вікна були лише під стелею і тому, там майже цілодобово горіли свічки(принаймні, горіли, коли в приміщенні хтось був). Жовте волосся Фреї освітлювало полум’я свічки, яка стояла на столі, поруч з високою книжковою полицею.

 

— Я думав ти вже доросла, ну принаймні ти так говорила, — юнак розглядав назви книжок, все ще стоячи на вході в кімнату. Він радів тому, що у них залишалися теплі відносини, не зважаючи на всі суперечки та розбіжності, але це не дивно: Альвін відносився до сестри краще ніж батьки, більш лагідно, — що тобі почитати? Вибрала книгу чи може твір?

 

Дівчина усміхнулась і простягла книгу в старій, пошарпаній палітурці, чекаючи доки брат підійде і візьме сірий підручник. Юнак покрокував вперед зосередивши всю увагу на Фреї, і це зіграло з ним злий жарт. Альвін зачепив край килима і важко впав перед столом. В його голові була лише єдина думка «Хоч би дід не почув цього». Поки що, на диво, не було чути кроки зі сторони його кімнати. Сестра засміялась на декілька секунд, але підійшла, щоб допомогти.

 

— З тобою все добре? — Фрея присіла на коліна поряд з хлопцем і розглядала, чи немає у нього ніяких пошкоджень.

 

— Так, так, все нормально, — юнак піднявся на лікті, на коліна, а потім і на ноги, на його лиці з’явилася посмішка — килим не такий м’який, як здається.

 

Після цього усміхнулась і дівчина. Альвін повернувся до входу, щоб вирівняти килим. Фрея, яка стояла поруч, помітила, що декілька дощок не суцільні:

 

— Поглянь, тут деревина ніби перерізана чи розколота — панянка відвернула килим ще більше і зацікавлено розглядала частину підлоги.

 

— Краще не чіпай нічого, ти не знаєш що це. Давай я тобі трохи почитаю і ми розійдемося по кімнатах, — Альвін уже взяв книгу зі столу, на який його поклала сестра раніше і попрямував до виходу з бібліотеки, як помітив, що Фрея не зреагувала на слова, сказані ним декілька секунд тому. — Ну ж бо!

 

Дівчина, продовжувала дивитись на посічені дошки. Вона провела рукою по жорсткій поверхні, а потім, не довго думаючи, спробувала відірвати шматок дерева.

 

— Що ти робиш? — обурився Альвін, насупивши брови та випадково підвищив голос, в цей момент панянка відірвала одну дощечку. Всередині хлопця раптово спалахнула злість, швидко, як трава посушливого літа, але так само стрімко згасла, адже потрібно тримати себе в руках, адже батьки вчили не так. Під нею виявився вільний простір і щось схоже на край драбини. З коридору почувся шум і віддалені кроки.

 

— Це ти винен, — ледь чутно зашипіла Фрея і з невеликим зусиллям відідрала декілька дощок. Під ними явилась окові квадратний отвір і старезна, в деяких місцях пошкоджена драбина — спустімося сюди, — молодша сестра вказала на сходи. Як не дивно, з тієї ями сочилося слабке і тьмяне світло, «Мабуть, зачаровані свічки» подумала дівчина.Часу на довгі роздуми не було, кроки ставали все голоснішими. Фрея й Альвін по черзі швидко заскочили всередину. Дівчина пройшла далі, а юнак стояв на перед останній сходинці драбини та приховував сліди їх проникнення у підвал. В розум хлопця почали повзти думки, які змушували серце битися частіше, а мозок уявляти жахливі картини: «А що як це пастка, про яку всі давно забули», «Можливо на цьому приміщенні закляття, яке не дозволить нам вийти звідси живими», але поки що все було добре. Вони затихли та прислухались до кожного звуку: до тікання годинника, який стояв у кутку між книжковими полицями, до скрипу всього, що було зроблене з дерева. Ця мить, здавалося, розтягнулася на вічність. М’язи та кістки вили від того, що знаходились довгий час в одному (до того ж незручному) положенні. Альвін подумки повторював «Хоч би він не звернув уваги на відгорнутий килим». З дощок угорі сипалась пилюка, прямо на обличчя, але це катування радувало їх, бо означало, що дідусь йшов. Кроки почали потроху стихати, а потім зовсім перестали бути чутними. Брат і сестра одночасно видихнули.

 

— Вічно тобі не сидиться на місці, завжди тобі потрібно знайти пригоди. Чому ти просто не можеш бути як усі? — Альвін говорив в повний голос і водночас намагався стримуватись, щоб не почати кричати та сказати чогось зайвого. На його обличчі проглядалась лють, як би він не старався це приховати.

 

— Бо це занадто нудно, — усміхнулася Фрея. Голос дівчини звучав так, ніби її остання репліка й так була очевидною. Нарешті вона зрушила з місця і почала розглядати невелику кімнату. Посередині, на підлозі стояла плетена корзина, в якій лежала купа троянд(складно було назвати це повноцінними трояндами, бо пелюстки були тільки на одній з них, і то тільки дві). — Ти не розумієш? Життя – це просто ниска нецікавих і безрадісних подій, чи непотрібно їх хоч трохи скрасити?

 

Альвін не зводив очей з родички, слідкуючи за кожним її рухом, насупивши темні та густі брови. Він вже в котрий раз чує подібні нісенітниці від Фреї й кожного разу він не звертав на це уваги або спокійно пояснював, чому її думки безглузді та ніколи не стануть правдою, хоч і знав, що сестра все одно не дослухається, зробить все по своєму. Юнак завжди думав, що це лише дитячі забавки, що вона переросте це, але з кожним роком він все менше вірив у цю теорію. І ось, дівчина стоїть перед ним, уже достатньо доросла, щоб вийти заміж, але продовжує говорити нісенітниці, як і всі попередні роки. Це вже набридло. «Чому не можна проводити себе нормально, за правилами? Чому вона не може бути як усі?» — питав сам у себе Альвін. Фрея так довго повторювала про подорожі, про пригоди, про “прекрасне”, за її словами життя, що хлопець почав замислюватися над цим. Вже давно, десь в глибині свідомості, у нього закрадалась думка про можливу правоту сестри, але кожного разу він пригнічував це помисел.

 

Юнак зосередився на потоці думок, дивлячись в одну точку, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. Через мить він отямився через підозріло довгу паузу в діалозі з сестрою. Фрея вже б давно почала відстоювати свою думку, приводячи десятки аргументів. Навіть якщо дівчина не права, вона доведе, що має рацію. Юнак відвів погляд від запиленої кам’яної підлоги, швидко оглянув кімнату і закам’янів: молодшої сестри не виявилося на тому місці, де вона стояла. Хлопець нервово бігав очима по невеликій кімнаті, ніби від цього дівчина повинна з’явитися. Його погляд зупинився на кошику, де лежали гіллячки з шипами, які колись були соковитими, духмяними трояндами. Альвін підійшов ближче й присів, щоб краще роздивитися. На одній з засохлих трояндових стебел була одна пелюстка, а ще одна на підлозі поряд, молодик намагався пригадати чи щось змінилося. Як би він не старався, в голові спливала Фрея, яка стояла поряд. Кошик теж був, але наче частина стін, підлоги, розмита пляма, ніби ті самі предмети інтер’єру, які помічають тільки тоді, коли вони зникають. Альвін взяв в руку стебло, на якому залишилася пелюстка, виснажена і майже повністю висохла. Шкарубка поверхня відчувалася по особливому для ніжних, не звиклих до грубої роботи рук. Він обережно розглядав, крутив квітку між пальцями, намагаючись не вколотися шипами, які висохлими, здавалися ще більш гострими. Хлопець обачно провів по останній пелюстці, коричневий та на дотик нагадуючий старий, трохи м’ятий шматок паперу. Вона трималася за бадилину, ніби це врятує, але гибель не минуча.

Ноги вже починали боліти від перебування в одній позі, стопи морозила долівка. Юнак піднявся, став у повний ріст.

На одинці було спокійніше, ніяких сварок як з сестрою, дорікань та поправлянь як зі старшими родичами, але Фрею він любив, хоч іноді у них були конфлікти. Альвін навіть іноді міг допустити думку, що частково він винен, але у своєму розумі, не вистачало ще принижуватися перед іншими, навіть й рідними людьми. Більше ніяких остогидлих діалогів про пригоди, але ж Фрея – єдина людина, яка підтримує його не зважаючи на все що між ними було. Іноді, вона нагадувала хлопцю ковток чистого повітря серед консервативних дорослих, її дитяча наївність, ставлення до людей і світу. Було в цьому щось миле. Не те щоб він був противником консерватизму, але за повні 17 років життя це почало набридати. А може, це просто припущення, Фрея має рацію. Так, він би ніколи не вимовив це в голос, навіть якби був на одинці.

Змирившись зі своєю долею, безсила пелюстка розмірено полинула до холодної підлоги, як тільки Альвін вдруге зачепив її. Він знову присів, але на цей раз вже на коліна, взяв пелюстку в руку.

— Так я й думав, — бубнів собі під ніс юнак, а потім піднявся обтрушуючи штани від пилюки. Через мить він нарешті відвів погляд від елементу свого одягу. Його очі в лічені секунди округлилися, коли перед ним опинилися не стіна маленького підвалу та кошик з засохлими гіллячками, а якийсь напівзруйнований трьох поверховий будинок, навколо лише дерева. Замість темної прохолодної ночі кругом панував сонячний теплий день.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь