Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Тракторни мене…

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

1.
Дівчина підбігла до пішохідного переходу. Був понеділок, вона запізнювалася на навчання, а тому вирішила не чекати на ті нещасні кілька секунд до зеленого світла. Озирнувшись на всі боки і не побачивши поблизу ніякого транспорту, Іванка ступила на проїзну частину. Аж раптом, з-за рогу вилетів величезний трактор, погрожуючи збити нашу героїню.

– О ні! – вигукнула Іванка і в страху руками закрила очі, зупинившись посеред дороги.

– Дурепа, ти що твориш?! – вилаявся водій цієї пекельної машини, встигнувши загальмувати. – Я ж міг тебе збити! А ну тікай з дороги! Геть звідси!

Івася, ще більше злякавшись, якнайшвидше побігла на навчання.

У її голові, ніби трохи заповільнено, все звучали слова водія.

Нехай їхня зустріч і була короткою, дівчина встигла розглянути чоловіка. Його голос, його обличчя, очі… були неймовірно гарними. Він сам – витвір мистецтва. Він – ідеал.

«Але, з іншого боку, він же нагрубіянив мені! Накричав на мене. Мало не вбив. От телепень! Але ж гарний телепень…» – думала вона.

 

Іванка прибігла до коледжу, влетіла до кабінету та з полегшенням впала за парту. По дорозі сюди їй вдалося заспокоїтися, тому нещодавня подія більше не здавалася таким великим потрясінням. З ким не буває?

– Хей, привіт. Що з тобою? Вся червона. Ти бігла? – стурбовано запитала дівчинка Дарина, що сидить поруч.

– Ага, довелося пробігтися. Боялась запізнитися, – ліниво відповіла дівчина, літаючи у своїх думках.

До початку пари залишалися лічені хвилини. Хтось зайшов до кабінету, а Івася так і лежала на своїх руках, обмірковуючи недавній інцидент.

– Здрастуйте, я – ваш новий викладач. Мене звуть Валерій Олександрович. Відтепер я навчатиму вас математиці, – виразно і голосно промовив той, хто щойно увійшов.

О ні. Іванка, здається, впізнала цей голос… Це ж не може бути він?

Наша героїня підвела голову і їх з Валерієм погляди відразу перетнулися. Так, це був він, той грубіян з трактора.

Іскра, буря, божевілля…

Трактор, математик…

Що ж буде далі?

2.

Валерій теж впізнав нашу героїню. Його думки у цей момент:

«Дідько, вона бачила мій трактор! Що ж робити…? Трясця! Цілий день мені зіпсувала. Поставлю їй 2! ВУХАХАХАХХАХАХХА!!»

– То хто хоче розповісти нам тему, на якій ви зупинилися? Ось ти, як тебе звати? – спитав Валера, дивлячись на дівчину і злегка посміхаючись.

– Ів-ванна … – зам’ялася вона.

– Добре, Ів-ванна, ходи до дошки!

Дівчина, вся червона від люті, піднялася і виконала прохання вчителя.

– Розповідай, що ти пам’ятаєш з вашого минулого заняття? Ми всі тебе уважно слухаємо.

Але він не знав, що Іванка – математичний геній. Вона – найкращий математик всієї України. І вона розповіла тему минулого заняття безпомилково, точно, красиво, до сліз доводячи красою чисел та речень.

Очі Валерія від подиву округлилися до розміру фар трактора. Він такого зовсім не очікував. Цього разу єхидно посміхалася Іванця.

***

Продзвенів дзвінок на перерву і це означало лише одне – час їсти. Даринка миттєво змела зошити в рюкзак і вилетіла з аудиторії, чекаючи на Івасю за дверима.

Іванка ж впустила ручку і довго не могла знайти її, повзаючи під партами. Здавшись, вона стала на ноги і побачила прямо перед собою обличчя Валерія. Більше в аудиторії нікого не лишилося. У руках він тримав ту саму ручку.

– Чи не це шукаєш? – з помітним глузуванням запитав він.

– Це. Дякую, – Івася радісно потяглася до руки викладача, але він підняв її вгору, не даючи дівчині забрати своє.

– Не так швидко, люба, не так швидко, – будучи задоволеним собою, сказав Валерій.

– Що вам потрібно? – вирішивши не тягнути, серйозно запитала вона.

– Твоє мовчання, звичайно, – діловито відповів він.

– В обмін на… ручку? – здивовано запитала Іванка, піднявши брови.

Валерій почав усвідомлювати абсурдність ситуації.

Спокійно закинувши рюкзак на спину, дівчина вже було хотіла обійти Валеру, що впав у ступор, але тут він прийшов до тями і, притиснувши її до стінки, рішуче-погрозливо сказав:

– Тільки спробуй розтріпати комусь про трактор і я тебе таки ним переїду, Ів-ванна.

– Але спочатку договір звучав інакше! Ручка в обмін на мовчання. Я вважала за краще залишити її Вам. Так справи не роблять, Валерію Олександровичу! Перевзуватися некрасиво…

Він швидким рухом засунув ручку їй у долоню, не відводячи погляду.

– Ну ось, вона в тебе. Нікому не розкажеш?

– Дві.

– Що? – здивовано спитав викладач.

– З Вас дві ручки, – хитро сказала дівчина.

– А чи не оху… очманіла ти, люба? – обурився він.

– Гаразд, давіть мене своїм синім ТРАКТ … – навмисне голосно почала говорити Івася, але Валерій, швидко зреагувавши, закрив їй рота долонею.

– Гаразд, гаразд, буде тобі дві ручки! – злісно прошипів він, – Принесу завтра.

Дівчина кивнула і чоловік прибрав свою руку.

– Приємно мати з Вами справу, – посміхнулася вона і поспішила на вихід.

– Ти чого так довго? – невдоволено буркнула голодна Дарина.

– Та так… ручку знайти не могла, – загадково посміхнувшись, відповіла Іванка.

3.

На другий день Іванна йшла коридором, як раптом хтось нахабно схопив її під лікоть і відвів в бік. То був Валерій.

– У нас мало часу, – озираючись, тихо і швидко промовив він. Діставши з внутрішньої кишені піджака ручку, він дбайливо передав її дівчині. – Ось, тепер ми квити, – сказав викладач.

– І Вам доброго ранку, Валерію Олександровичу! – крикнула вона йому в обличчя і поспішила піти, стискаючи в руці нову кулькову ручку.

«Ххмм, дорога ручка … розщедрився. Цікаво, на зарплатню викладача чи тракториста купив?» – промайнуло в голові дівчини.

Як тільки вона сіла за парту, Дара звернула увагу на предмет, який Івася так ніжно і міцно стискала у своїй лівій, довжиною в 17 сантиметрів, руці.

– ЦЕ ЩО У ТЕБЕ? НОВА РУЧКА? А ЗВІДКИ?? – гучніше за потрібне, запитала шокована Дарина.

– Тихіше ти, – невдоволено зашипіла Іванка. – Знайшла у туалеті! Нічого дивного, – відмахнулася вона.

– Ааа, ну так … чого там тільки не знайдеш … я он того року там свій рюкзак і надибала … – Але Іванна більше її не чула. Всі думки були зайняті одним – великим, красивим та могутнім трактором Валерія з Валерієм за кермом. Ох, як би вона хотіла сісти до нього поруч на крісло і кермувати, кермувати, кермувати…

– Гей, ти мене взагалі слухаєш? – ображено запитала подруга.

– А? Так пробач. Задумалася…

– Про що ж? – не відставала вона.

– Ну, як про що? Про математика. Тобто, ку*! Звісно ж про математику!

– Он воно що. Про математика, значить, – хитро протягнула Даринка.

Іванця розгубилася і почервоніла.

– Та не про нього! Він мені взагалі не цікавий! І не подобається мені, зрозуміло?! І я з ним не пов’язана, ясно? – нервово протараторила вона, так, що багато хто з групи замовк і озирнувся.

– Ну ти й даєш… – тихо засміялася Дарина.

– Та ну тебе, – вщипнувши подругу за бік, сказала вона. Усередині тисячі маленьких Іваннок в один голос гучно видихнули від полегшення. Їй вдалося не спалитись.

***

На фізкультурі дівчата бігли і весело розмовляли, як раптом помітили поруч Олега. Він важко дихав, але біг, мало не наступаючи на п’яти дівчаток.

– Що ви тут робите? – здивувалася Дара.

– Я?! Та ось… спортом вирішив зайнятися! – він почав махати руками на ходу, зображуючи щось здалеку нагадуюче фізичні вправи. Можливо з гирями.

– Ооо, це похвально. Тоді ми Вас пропускаємо, біжіть уперед. Ми біжимо повільно, а доріжка на двох розрахована! – сказала Івася і, зупинившись, зійшла на траву, звільняючи Олегу дорогу.

– Та ні, що ви, мені й так нормально… – почав був він.

– Ви нам прямо в спини дихайте, ми ж бачимо! Біжіть, не соромтеся! – наполягла Дарина, теж зупинившись.

– Е…ну, гаразд… – розгубившись, буркнув той і побіг уперед.

Дівчатка перезирнулися і, знизавши плечима, теж продовжили біг.

***

Коли дівчата обідали в їдальні, за сусіднім столиком сидів хтось, загадково прикриваючи обличчя газетою з отворами, що вирізали під очі. Вони не звернули уваги – чудиків у цьому навчальному закладі було багато.

***

На парі з хімії Олег відповідав найбільше, хоч і завжди неправильно. Студенти дуже дивувалися. Та що студенти, під кінець заняття навіть Тетяна Ігорівна, втомлено знявши окуляри, нарешті запитала:

– Олег Дмитрович, що Ви забули на парі з хімії? Чи у Вас своїх немає? Ви взагалі-то трудовик!

– Ой, правда, і чого це я … – зніяковіло сказав той і поспішив підвестися зі свого місця – він прилаштувався третім між Івасею і Дарою. Кряхчучи, він пробирався між партами, а після мовчки вийшов за двері і зник у відомому тільки йому напрямку.

Чи не лише йому…?

***

Нахмурившись, у своєму кабінеті сидів Валерій Олександрович.

– І де його чорти носять…? – прошепотів він, нервово проводячи рукою по волоссю.

Тут в проході з’явився захеканий трудовик.

– Я з’ясував! Я все дізнався! – задихаючись, говорив той.

Валерій схопився, посадив Олега на крісло, зачинив двері, сів навпроти, і, з цікавістю дивлячись на чоловіка, запитав:

– Ну? Що ж ти там таке дізнався? Говори негайно!

– Вода … – все ще тяжко дихаючи говорив той. Валерій, швидко зрозумівши, простяг йому склянку прозорої рідини, але Олег, відмахнувшись, продовжив. – Вода – це АЖ ДВА О!

Жест «рукалице» опустився на чудовий фейс Валерія і прозвучало здавлене «От дурень!».

– Щось підозріле вони говорили? – намагаючись говорити спокійним голосом, продовжив Валерій, сподіваючись витягнути хоч якусь інформацію.

– Підозріле… Іванна спочатку ллє молоко, а потім висипає в нього пластівці!

– Я ЗА ЩО ТОБІ ПЛАЧУ, БОВДУРЕ?!

– Ти мені ще не платив! І взагалі, навіщо мені та пляшка горілки? Я тебе хочу! – крикнув Олег і потягнувся до губ Валери, але той швидко зреагував і виставив руку, утримуючи обличчя чоловіка на відстані.

– Ти шо, орієнтацію – і ту пропив! Ах Олежко, у тебе ж сім’я, діти! Прокинься! Схаменися!

– Я кину їх. Заради тебе кину! – рішуче вигукнув він.

– Бухати кинь, телепню! І взагалі, моє серце зайняте, Олеже, зрозумій!

– Ким? – розчаровано спитав Олег, облизнувши руку, що все ще охоплює його обличчя.

Валера відразу ж гидливо витер долоню об штани Олега в області передньої поверхні стегна, про що швидко пошкодував, бо на обличчі чоловіка з’явилася задоволена усмішка зі зрозумілим натяком.

– О ні! – насторожено схопився на ноги Валерій.

– О так! – встаючи, хтиво вигукнув трудовик.

– Та йди ти! Йолоп! – Валерій злякано вилетів із кабінету, Олег за ним.

Вбігши в директорську, математик сховався за спину директриси, що стояла біля виходу. Потім увійшов Олег, який знову важко дихав.

– Врятуйте мене! – жалісно протягнув Валерій.

– Що тут відбувається? – грізно запитала Тамара Йосипівна, на що обидва чоловіки, як діти, що провинилися, синхронно опустили голови.

– А ну хутко по своїх кабінетах, інакше я дзвонитиму вашим батьк… ТОБТО, інакше писатимете пояснюючі! Зовсім затуркалася з вами вже … – втомлено зітхнула вона і, помітивши, що рухів у кабінеті не відбувається, продовжила, – Я кому кажу?! Рахую до трьох. Одиииинн… Дваааа…

Олег вибіг перший, Валерій слідом. Звернувши в різні боки, один із них зрадів, а другий засмутився.

“І як тепер дивитися в очі один одному?” – крутилося в голові обох.

Але Валерія більше непокоїло інше. Одна річ – оком виглядати чи не наближається небезпека. Інше – не дати наразити на цю небезпеку очко.

4.

Пізно ввечері на телефон Іванці надійшло повідомлення з незнайомого номеру, але вона відразу здогадалася від кого воно.

«Іванно, привіт. Нам треба серйозно поговорити. Вийди, я біля твого будинку. В.О.»

Недовго думаючи, Івася надягла кофтинку і покинула квартиру. У її животі пурхали метелики. Хоча може те молоко таки було вже трохи зіпсоване…

Вийшовши на вулицю, вона не побачила Валерія і вже було вирішила, що це все чийсь безглуздий жарт, як раптом їй надійшло ще одне повідомлення:

“Я в білій машині, озирнися.”

Дівчина швидко виявила потрібний автомобіль і поспішила сісти до нього.

Не встигла вона і поглянути на чоловіка, що сидів поруч, як на її обличчя опустилася ганчірка, просочена чимось смердючим. Не в змозі вирватися, вона незабаром вирубилася, а біла машина впевнено помчала нічним містом.

***

Прокинулася Іванка вже у підвалі, на холодній підлозі.

Вона піднялася і обережно підкралася до залізних дверей. Після кількох спроб штовхнути їх, стало зрозуміло, що вона зачинена на замок.

– Хай йому грець… – вилаялася дівчина. – Якщо це якийсь прикол, то він зовсім несмішний! – крикнула вона.

За дверима почулися важкі кроки.

– Прокинулася, красуне? – глузливо спитав чоловічий голос. Голос не Валерія.

На обличчі Іванки відобразилося  здивування. Вона миттєво зрозуміла, хто це.

Двері зі скрипом відчинилися і дівчина побачила свого викрадача. Він стояв в одних трусах, чухаючи дупу.

– Ну, і що мені з тобою робити? – хмикнув він.

Коли чоловік зробив кілька кроків уперед, дівчина в страху втиснулася в стіну і замружилася.

– Не треба, не підходьте до мене, тільки не це, будь ласка, не робіть цього! – закричала вона, майже плачучи.

– Чого не робити? – не розуміючи, уточнив він.

– Не ґвалтувати мене! – пронила Івася.

– Ааааа, боже ж ти мій! Та не збираюсь я. Усралась ти мені… Не на мій смак і не в тому віці ти, дитинко. І взагалі, я чоловік порядний!

– Настільки порядний, що викрав мене?! – на зміну переляку прийшла злість.

«Так ось чому він довкола мене крутився весь день…» – думала Івася.

– Ну, це ти сама напросилася. Не треба було мішатися під ногами.

Дівчина, нічого не розуміючи, підняла брови.

– Тепер то у нас з ним все буде добре, – продовжив чоловік, розмовляючи скоріше сам із собою, – тепер ніхто не стане на моєму шляху. Валера буде зі мною!

Іванка подавилася повітрям, почувши це. Намагаючись відкашлятись і одночасно сміючись, вона впала на землю.

– Ва…кхе-кхе… Валера? З Вами то, Олег Дмитровичу? – витираючи сльози веселощів, запитала вона.

– Смійся смійся. Але ж по-справжньому сміється той, хто сміється останнім! – злісно сказав він і вийшов з приміщення, не забувши зачинити двері.

Дівчина озирнулася. У кімнаті не було нічого. Лише стіни, підлога та стеля.

Тоді вона почала ритися по своїх кишенях. Телефон вона, звісно ж, не знайшла. Але на руці, надійно захований під рукавом кофти, все ще висів смарт-годинник.

Хмикнувши, вона швидко відправила Дарині повідомлення:

«Дарочка, справа термінова. Я в біді, у якомусь підвалі. Мене викрав трудовик! Немає часу для жартів, я говорю абсолютно серйозно. Мені потрібно, щоб ти повідомила про це Валерію Олександровичу, я тебе благаю. Інакше мені не жити…»

Тепер залишалося тільки сподіватися на подругу та чекати на допомогу.

***

Десь за півгодини, не встигнувши отримати відповіді від Дарини, годинник повністю розрядився. Але наша героїня не втрачала надії. Вона вірила, що спасіння вже близько.

І раптом вона щось почула.

Гудіння пральної машинки? Гул літака? Злив унітазу?

Ні, вона могла заприсягтися, що це він. Звук її порятунку. Рев трактора Валерія Олександровича.

Все ближче та ближче.

Збагнувши, вона відійшла до стіни, протилежної від тієї, за якою долинав звук.

Через декілька секунд цегла розлетілася. Коли пил осів, а трактор здав назад, у приміщення хлинуло свіже повітря та денне світло.

Іванця злегка закашлялася, стиснувши повіки. Раптом її талії торкнулися сильні руки і, піднявши, винесли дівчину надвір. Розплющивши очі, вона побачила зосереджене обличчя Валерія. Вона дивилася на нього, сподіваючись піймати погляд у відповідь, але цього не сталося.

– Припини витріщатися на мене, – сказав він, продовжуючи дивитися і рухатися вперед.

– Та хто на тебе витріщається?! – обурилася Івася.

– Ти, – усміхнувся він.

– Ось тобі і «привіт, Іванночку! Як ти почуваєшся, люба? Він не завдав тобі шкоди?». Дякую, Валерію Олександровичу! Ви такий дбайливий! – ображено голосила вона.

– Бубнітимеш – особисто поверну тебе назад і замурую, – нахабно всміхнувся він.

Дівчина хмикнула і відвернулась, але одразу її поставили на землю.

– Еее, та куди, я ж вже не сварюся! – крикнула вона.

– Ну, вибач, у трактор тебе занести на руках буде проблематично. Лізь вже якось сама.

Іванка почервоніла, зрозумівши, що ляпнула фігню. Валерій тим часом задумливо окинув її поглядом і, кивнувши сам собі, попрямував назад, у бік будинку.

– Ти куди?! – крикнула навздогін дівчина, роблячи кілька кроків за ним.

– Чекай тут. Потрібно трохи поговорити зі старим другом, – не озираючись, відповів Валерій.

Івася залізла в кабіну трактора і накрилася кофтинкою Валери, яка дуже доречно лежала на сидінні. Невдовзі вимотана дівчина заснула, не дочекавшись повернення чоловіка.

5.

Дівчина прокинулася в своєму ліжку. Взявши до рук телефон, на екрані вона побачила час – 8:44 – і великим літерами слово «ПОНЕДІЛОК».

–  Стоп. Понеділок ж вже був… – промайнуло в її голові, – Невже це все був лише дурний сон?!

Івася кілька хвилин витріщалася на стелю, намагаючись збагнути все те, що видав її мозок цієї ночі.

– ТРЯСЦЯ! Я ж запізнююся!

І вона, швидко зібравшись, полетіла до коледжу.

 

За партою вже сиділа сонна Дарина.

– Привіт, – кинула їй Іванка, намагаючись вирівняти дихання після ранкової «пробіжки».

– І тобі доброго ранку, помідорка, – весело сказала Дара, натякаючи на червоні щічки подруги.

– Ха-ха-ха, – саркастично протягнула Іванка, потираючи щоки.

Дівчина втомлено закрила очі, відкинувшись на спинку стільця.

– Добридень, шановні студенти, – прозвучав в кабінеті чужий, але такий знайомий голос. Дівчина відкрила очі і від здивування похитнулася на стільчику. – Мене звати Валерій Олександрович  і я – ваш новий викладач математики, – сказав він, дивлячись Іванні прямо у вічі.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Тракторни мене…



  1. Яка дивна та захоплююча історія, трішки упорота, але що ми хочемо від історії, де фігурує трактор? Поміж іншим, кінцівка просто знесла розум, була дуже сильно здивована таким розвитком подій.Люблю такі шаленості, тому дуже круто, як на мене😝