FavoriteLoadingДодати до улюблених

Це моя перша робота, і це щось таке, що не має особливого змісту. Просто трохи осені, і просто мені хоч кудись треба було подіти власні емоції. Раніше я ніколи нічого не писала, тому впевнена, що все не так добре, як мені здається. Тому я не проти критики, чекаю коментарів і буду надіятись знайти мотивацію якось написати щось іще. А ще я зрозуміла, що написати навіть невеликий фанфік дуже важко і це справді займає час, тому тепер просто захоплююсь усіма авторами))

«Привіт…» – обережно сказав Мінхо, прислухаючись до тиші. Зажмурив очі від розчарування і піднявся з лавки. Він повільно і відчужено проходив попри усіх людей, зовсім не звертаючи на них уваги. Йому справді було глибоко байдуже на прохожих та їхні думки. Але багато хто придивлявся до надзвичайно симпатичного хлопця з білими навушниками у вухах, одягненого у велике жовте худі, яке безперечно не пасувало його стилю, але ідеально підкреслювало синці під сумними очима. Він зайшов у невеликий магазин і попросив сигарети. Залипнувши на таку знайому пачку у руці, він зловив кілька флешбеків і поспішно вийшов надвір щоб прогнати нудоту, яка підкотилась до горла.

Мінхо звернув з основної дороги на невелику всіяну ямами вуличку і перевіривши навушник почав говорити: «Ну ось я знов тут. Знову з сигаретами і знову розмовляю з тобою. Нічого дивного. Я щодня обіцяю собі не приходити на наші місця, але для цього треба хіба не виходити з дому взагалі», – Мінхо спілкувався здавалось з повітрям, або ж зі стіною, бо у відповідь була тиша. «Тут я зривав ромашки, щоб подарувати тобі. Ти завжди дуже любив квіти, будь-які. А я любив дивитись на твої щасливі очі. Якби ти був тут біля мене, я б точно почав злитись на холодний вітер, щоб виправдати мої вологі очі, але зараз мені справді боляче. І це не смішно, Джисоні. Я… – Мінхо оглядав будівлі і садки, поки йшов і розмовляв, тому він зупинився, побачивши кота на огорожі. – Тут братик Суні-Дуні-Дорі. Симпатичний такий, пухнастий, сірий.»

– Привіт! – голосніше звернувся до кота і посміхнувся: «Він ласкавий, дозволив себе погладити. Але від цього мені надто краще не стало. Я б хотів, щоб моя рука була у твоєму волоссі. Особливо коли ти такий пухнастий вранці. Зараз середина осені, тому ввечері холодно. Хоча насправді мені завжди холодно, коли тебе немає поруч, – Мінхо натягнув на голову капюшон і спустився до невеликого озера, оточеного навколо особняками. – А ось і наше улюблене місце для вечірніх розмов. За цей час озеро почистили, навколо з’явилось кілька нових будинків, але іржава труба, на якій ми сиділи, досі тут». Він просидів у тиші прислухаючись до квакання жаб і легкого шуму у навушниках, поки небо повністю не стемніло, а тоді закурив гірку сигарету. «Зорі. Їх сьогодні гарно видно. Я пам’ятаю, як саме тут ти захоплено розповідав мені про сузір’я і показував їх. А я дивився тільки на тебе. Хоча Кассіопею, яка чомусь тобі так подобалась, я досі впізнаю, – Мінхо переводить погляд з неба на недопалок у руці. – Я ніколи не любив курити, не хотів навіть пробувати. Але зараз мені не вистачає присмаку сигарет, який ти залишав після поцілунків. Байдуже на здоров’я. Я сумую. Більше, ніж думав, що взагалі можливо за кимось сумувати. Сумую за твоїми віршами, які ти складав від нудьги і рідко записував, кажучи, що це неважливо. За твоїм сміхом і жартами. За твоєю посмішкою, коли ти спостерігав за людьми. Ти завжди так любив людей, а я не розумів чому. Хоча не менше любив будівлі. Дивний. Ти любив гуляти уночі і дивитись на світло у вікнах багатоповерхівок, придумуючи і розповідаючи мені  історії про людей усередині, яким (як чомусь думав твій сентиментальний мозок) не спиться через велике кохання. Дурак. Я, наприклад, не сплю, бо плачу, тому що тебе немає у ліжку біля мене, тому що не можу вдихнути запах твого тіла і заспокоїтись. А потім ти приходиш до мене у сни, і я не хочу прокидатись. Зовсім. Думаю краще вже померти». Мінхо різко здригнувся і обернувся на раптовий звук. Якісь незнайомі йому хлопець з дівчиною перелякано вибачились, розвернулись і відійшли від нього. «Мабуть вони думали, що тут нікого немає, – сумно сказав Мінхо і продовжив: Холодно. Треба йти додому. Завтра чекає важкий день». З цими словами він піднявся і ще раз оглянувши до болю знайоме місце, пішов тією ж дорогою назад. Але тепер Мінхо йшов швидко. Щось усередині збиралось у комочок біля горла і давило на слізні залози. Це щось було почуттям, яке з’явилось після того, як він побачив пару, які його налякались. Вони тримались за руки і Мінхо здалось, що у його руці відверто не вистачає чиєїсь холодної долоньки. «Це все якось неправильно. Я… у цьому світі. Я наче окремо, не належу йому. Вітаю, я відчув те, про що ти писав у вірші про прибульців. Alien здається називався. Знаю, у тебе було важке дитинство, тому я турбувався про тебе як вмів. Готував їсти для нас, а зараз майже не їм, не те щоб… Я стільки всього робив заради того, щоб бачити щасливого тебе, Джисоні. Щоб бути поруч. Мені погано і я не можу цього змінити, навіть якщо щодня злюсь через це на себе. Мені самотньо. І холодно. Я щодня згадую про тебе, про час, який ми проводили разом. Я усе пам’ятаю. Я навіть готовий дивитись з тобою програми про природу і диких тварин, які ти так любив, а я жартував, що одного дня з’явлюсь на National Geographic, щоб ти дивився лише на мене», – солені сльози затікали у кутики губ, Мінхо підняв з землі жолудь і різко кинув назад.
«Я все пам’ятаю: твої завжди холодні руки, які так вміло перебирали струни на старій гітарі, криві зуби, якими ти гриз кінчики від олівців. Як ставив за вухо сигарети, а я забирав їх і заміняв квітами, поки ти голосно сміявся. Твій голос, який я ніколи не стомлювався слухати. Пам’ятаю, що я любив гратись твоїми сережками поки ми дивились фільм, а ти запихав попкорн за обидві щоки. І як ми варили рамен на твоїй кухні, яку потім кілька годин прибирали. Я майже фізично відчуваю твоє тепло, твою долоньку, яка так ідеально лягала у мою, і твої губи, які мені хочеться поцілувати, – голос Мінхо зірвався на крик: – Та скажи вже хоч щось. Будь ласка. Я так хочу почути твій голос. Я люблю тебе, Хані», ­– остання фраза потонула у звуках плачу. Мінхо опустився на коліна просто на дорозі і заплакав, обнімаючи власні ноги і закутуючись у старе жовте Джисонове худі, від якого вже зовсім не залишись запаху власника. «Люблю!» – знову закричав. Але тиша у вусі була такою ж нестерпною. Чужою.

……………………………………………………………………………………………………………….

– Доброго ранку, прокидайся. Стільки справ сьогодні, маєш бути бадьорим. Сніданок на столі, зайчику.

Голос бабусі спрацьовував краще будильника, тому Мінхо розплющив очі. Він погладив Суні, який розлігся на грудях, і змусив себе встати з ліжка. Навіть не відкрив штор, не помив зуби, просто натягнув чорний світшот і вийшов до бабусі на балкон. На столі було стільки смакоти, але йому зовсім не хотілось їсти.

– Смачного.

– Дякую, – власний голос здався Мінхо чужим. Він захрип після вчорашнього, зірвав голос у пориві емоцій.

– Готовий? – запитала бабуся. І, подивившись на внука, побачила, як їй кивнули у відповідь.

– Тоді вирушаємо, – вона тепло посміхнулась, взяла Мінхо за руку і повела за собою.

Дорога була досить далекою. Три години їзди у міжміському автобусі перетворились би на катастрофу, якби водій не був бабусиним колишнім учнем (вона ж бо колишній викладач). Тому зараз Мінхо слухав музику, сидячи на передньому сидінні біля вікна, і вдало абстрагувався від людей навколо. А бабуся збоку жваво щось обговорювала. Мінхо зосередився на деревах і полях, які пливли у нього перед очима, щоб його думки не вийшли за межі реальності, бо тоді нахлинуть спогади. А потім дивився лиш на небо, щоб не бачити море автомобілів, які проїжджали мимо. Він їх просто ненавидів.

Час пройшов непомітно. Вони приїхали і одразу відправились найшвидшою дорогою до потрібного місця. Мінхо почало сковувати неприємне хвилювання, шкіра вкрилась потом, але він продовжував заспокоювати себе, відволікаючись на розглядання вивісок магазинів. Прийшли. І тепер перед ним сходи. Одна сходинка, друга, третя… Їх тут 11, він пам’ятає. А ось і двері… Все пройшло добре: букет білих квітів, правильні слова, спільна молитва. Бабуся стиснула його долоньку і кивком вказала на вхідні двері:

– Я зачекаю ззовні.

Мінхо залишився сам у кімнаті. І знов почав розмовляти. Але навушників у його вухах не було. На вулиці він одягав їх теж лише для виду, не хотів зайвих проблем. Гарячі сльози котились по красивому, але втомленому обличчі:

– Привіт… Я б дуже хотів прийти сюди після хоча б якихось позитивних змін, пробач. Але я лише плачу, поки дивлюсь на твоє усміхнене обличчя на цій фотографії і не знаю, що сказати, – голос Мінхо дрижав, він не бачив нічого через сльози.

– Я люблю тебе, любив і буду любити більше за усіх. Завжди. Я… Ти навіть не можеш уявити наскільки без тебе цей світ жахливий. – Мінхо взяв у руки фотографію у чорній рамці і пригорнув до себе, віддавши волю сльозам.

Світло різко врізалось в очі, коли Мінхо вийшов надвір. Бабуся без зайвих слів міцно його обійняла і дозволила заплакати на її плечі. Вона усе знала, усе розуміла. Пройшов рік. Рівно рік, як Джисона не стало. Але Мінхо пам’ятає той день досі, і здається буде пам’ятати завжди, хоча усе було наче в тумані. Дзвінок від його мами, після якого щось усередині почало ламатись, збиті у кров ступні, бо він босим побіг до Ханового дому. А далі сльози, крик і щось таки остаточно зламалось, коли він вперше прийшов сюди, щоб залишити квіти біля вази – єдиного, що залишилось від тіла його хлопця. Осінь. Тепер він ненавидів осінь, ненавидів автомобілі і калюжі на дорогах. Це була до жаху дурна випадковість. Аварія: одна машина вдарила іншу, та відлетіла на тротуар і… Джисон саме йшов додому.

А у Мінхо тепер не стало дому. Не стало сонця. Не залишилось вагомих причин жити, окрім бабусі і трьох котів, яких вони з Джисоном колись знайшли біля того ж озера.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: