Сяо завжди був дуже чутливий до музики. Пронизливий тріск, що нагадував ритмічний спів флейти заворожував та привабив увагу його зкаліченого розуму й у момент одержимості кармою. Він поплентався ледь тримаючись на ногах та чіпляючись об трупи монстрів, кров яких ще була на його руках, але він не звертав на це уваги — його повністю захопила музика. Не важливо скільки часу він інстинктивно йшов до джерела звуку, адже невдовзі він побачив у нічній темряві світло вогнища. Підійшовши ближче музика стихла. І без того стомлений Сяо важко впав, врізавшись у землю, ніби один з кам’яних списів гео архонта врізався колись у води Ґу Юнь. Його більше нічого не тримало на ногах і при свідомості також, віддаючись довгоочікуваному забуттю, той закрив очі.
Сяо прокинувся вже зранку, чітко впізнавши характерне оздоблення кімнат Ваншу під той самий тріскучий спів флейти, який почув вночі. Він доклав деяких зусиль, щоб встати з ліжка попри біль від ран у тілі. Почувши позаду себе шурхотіння, спів флейти змовк й замість нього почувсь м‘який голос хлопця:
– Ти як?
Сяо сидів на ліжку й у відповідь не видав нічого крім мовчання. Погляд його був опущений донизу та прихований волоссям від співрозмовника, всим видом показуючи про небажання далі продовжувати бесіду.
– Моє ім’я Казуха, я знайшов тебе вчора вночі обабіч дороги, — не дивлячись на все продовжив хлопець. — Ти лежав неподалік мого сховку весь зранений та непритомний, отож я приніс тебе сюди в нідії знайти лікаря. Але виявилося тебе тут знають, тому безкоштовно виділили цей номер.
Знову мовчання.
– Схоже ти не дуже привітний?
– Тобі небезпечно було торкатись мене, — грубо обірвавши відказав Сяо.
– Тому що ти демон?
Сяо здивовано зиркнув на хлопця, який спокійно сидів на підвіконні округлого вікна на фоні ранкового сонця. Лише зараз він зміг нарешті розгледіти його яскраво червоні очі, що гарно доповнювало пасмо такого ж кольору в його волоссі. Він думав, що хлопець злякається, коли дізнається про його походження, але виявилося, що він допоміг незважаючи на це.
– Так, я бачив твої ікла та гострі вуха. У моїй країні також є демони, але вони до того ж мають рога, тому я не одразу зрозумів хто ти, — спокійно продовжував чужоземець.
– То чому не кинув?
– А чого б це я мав тебе кинути?
У Сяо справді не знайшлося слів або сил щось відповісти. До того ж його обурила така безтурботність цієї людина, що навіть не знає про небезпеку присутності такого як він для живих створінь.
– Все одно. Ти не маєш тут бути. Це тобі нашкодить.
І він зник, оповитий чорною імлою безшумно й швидко. Казуха здивовано кинувся до місця де тільки що сидів його «співрозмовник», а потім обшукав всю кімнату, та чорний дим так само миттєво розчинився у повітрі, як і миттєво приховав за собою зкаліченого хлопця.
Сяо в свою чергу не зміг далеко зчезнути через рани(і тому що йому було нікуди більше піти) й просто сховався від нового надокучливого знайомого на даху готелю, а коли настав полудень задрімав на дереві.
За кілька годин, прокинувшись уже надвечір він почув поруч із собою:
– Снив щось гарне?
Сяо миттєво відсахнувся від джерела звуку та відсунувся від нього на декілька метрів. Хлопець навпроти лиш здивовано звів брови вгору побачивши його реакцію, але не ворухнувся.
– Як довго ти тут? — Серйозно запитав Сяо.
– Не переймайся, не довго, — з посмішкою.
– Що ти тут робиш?
– Теж люблю залізти куди повище.
– Ні, чому ти досі у Ваньшу?
– Власниця запропонувала мені безкоштовно лишитись за те, що я допоміг тобі. Ви друзі?
– І на довго ти лишисся? — Він проігнорував запитання ще більш насторожено продовжив розпитувати, побоюючись довгого перебування в готелі надокучливого гостя.
– Гей, я вже відповів на три твої запитання, а ти на має жодне, хто ще з нас тут надокучливий? – Сяо несподівано замовк із виразом подиву на обличчі, ніби його думки прочитали, – відповідай тепер ти, так буде чесно. Я ще на початку питав чи снив ти щось хороше?
“Казуха” виглядав ніби впевнено вирішив дізнатись те, що хоче й надалі не зупиняти діалогу. Сяо було більше нікуди тікати від нього. Отож:
– Не зовсім так…
Вони просиділи так до вечора. А потім і весь наступний день. Чомусь, вести розмову із цією людиною…Казухою, Сяо було не важко і зовсім не обтяжувало. Він спокійно реагував на недосвідченість Сяо у розмовах і не зважав на те, що демон іноді обирав помовчати, бо втомлювався розмовляти і в цей час або розповідав щось сам, не очікуючи відповіді, або грав. Розповідав про чарівні краєвиди Інадзуми, мандрівне життя, бурхливі води моря, а Сяо в свою чергу із щирою зацікавленістю мовчки сидів і слухав. Спочатку він зберігав дистанцію, притискаючи коліна до грудей й поклавши на них голову, але коли Казуха почав активно жестикулювати й розповідати про шторм у Інадзумському морі, що він пересікав одним лиш маленьким човном, Сяо не міг стриматись й несвідомо нахилився у його сторону, повністю занурений у історію.
— А потім…БАМ! І блискавка влучила коло мого човна, зламавши його на друзки, осліпивши мене й викидаючи в море, — Казуха скрикнув, імітучи удар блискавки. Сяо не міг не відсахнутися, ніби кіт, що відчув небезпеку, але одразу взяв себе до рук і продовжив уважно слухати. Казуха, здається, насолоджувався його реакцією.
Також, виявилось, що цей дзвінкий звук схожий на флейту видавав листочок зірваний з дерева, звідси й тріск. Він також навчив Сяо видавати такі самі звуки. Тому другої ночі іноді з даху Ваньшу вітер зносив тихі мелодійні потріскування.
Третього дня Казуха не приходив а ні зранку, а ні пополудні. Зазвичай Сяо те й робив, що днями так само сидів на даху Ваньшу, чекаючи на монстрів, але цього дня він вперше відчув, що нудьгує від довгого очікування. Він довго не міг влягтися на одному місці, а гілка на якій він зазвичай спочивав здалася йому на диво нерівною й колючою, та зрештую йому вдалося задрімати на палючому сонці. Підвечір він прокинувся й знову побачив біля себе Казуху.
Той виглядав трохи стомлено, не грав, а просто дивився в далечінь навзахідне сонце. Сяо піднявся і сів поруч, спираючись на стовбур, затримав погляд на його мирному профілі, спускаючись від прямої лінії носа, через напівприкриті очі й до вуст, яких завжди торкалась легка усмішка.
– Тебе не було довго, – Сяо перший перервав тишу.
– Знаю, – навіть не повернувшись відповів той, – а ти нудьгував?
Сяо несподівано зашарівся. Він не знав досі цього почуття і так само й не знав чому відчув його саме зараз, чому не відповів, що йому справді було нудно без Казухи. Поки Сяо думав про це Казуха втомлено прихилився до нього і поклав голову на чуже плече. Вони мовчки дивились як сонце змінює нічна темрява дрібно всипана зорями. З його розміреного дихання, здавалося, що Казуха задрімав, але очі були ледь відкриті. Сяо не знав як відреагувати. Казуха виглядав дуже слабким, тому він подумав, що мабуть людям властиво проявляти слабкість через свою природню тендітність, і хоча не заперечував, все одно зауважив:
– Ти недобре виглядаєш.
У відповідь він ніяково всміхнувся.
– Аха-х, ти помітив.
І більше не сказав нічого.
Вони сиділи так до глибокої ночі, іноді Сяо, перериваючи тишу, розповідав про адептів. Здавалося, що Казуха от-от засне, тому демону довелося трохи змінити позу аби чужа голова не зкотилася з його плеча. Не дивлячись на це Казуха уважно слухав і навіть активно приймав участь у розповіді, задаваючи уточнювальні запитання накшталт: «а як вигяладає Володар Гір?» чи «Схоже Володарка Хмар має досить важкий характер, хех». Коли місяць досяг своєї пікової висоти на небі й почав скочуватися до ранку Сяо допоміг Казусі спуститися з даху й провів поглядом його фігуру, злегка помахав у відповідь на чуже «до завтра». Як раз в цей момент він відчув зловісну присутність проклятих створінь й, зістрибнувши з даху, на усю ніч зник десь у горах Лі Юе.
Наступного ранку Казуха знову не прийшов. Пополудні Сяо сам зайшов до його кімнати. Хлопець лежав обличчям до стіни й спав, але по спині пройшлось мимовільне тремтіння, що попереджувало гучне “Ні!” яке наступної миті вирвалось з чужих вуст. Було очевидно, що Казусі снився кошмар. Першою реакцією було одразу розбудити хлопця, але Сяо ніби на секунду завагався.
В його голові сплив образ стопленого і змученого Казухи минулої ночі. Невже це через те що кошмари не дають йому спати?
Отож, Сяо зробив ще крок уперед до ліжка й витяг праву руку над головою Казухи і розкрив її долонею вниз. Його татуювання засвітилось, а очі сяйнули золотом. Ще мить і насуплені брови Казухи розійшлись й вираз обличчя прийняв більш умиротворений вигляд. В роті у Сяо з’явився неприємний присмак й на душі легкий смуток. Зазвичай сни не мають конкретного смаку, але відчуваються, як м’які хмаринки й нагадують мигдалевий тофу. Кошмари були тверді і їх важко було проковтнути, вони ставали впоперек, як кістка в горлі й наводили тривогу або журбу в залежності від того, які спогади збурювали. В цей момент у Сяо несподівано з’явилося почуття скорботи. Йому здалося ніби він ось-ось втратить Казуху, що це його останній подих, а за мить він розчиниться прямо у нього на очах, розсиплеться піском і стече крізь його пальці, крізь щілини у підлозі та розвіється прахом по вітру. Сяо не втримавшись на тремтячих в тривозі ногах впав на коліна, налякано взяв сплячого за руку і поклав голову на ліжко притуляючись до його тулуба й заснув тривожним сном поряд.
Він знову прокинувся надвечір. Сутеніло. Адепт підняв голову і зустрівся очима із м’яким поглядом Казухи. Він знову усміхався. Сяо відчув як від цього погляду віє теплом, огортає, й відганяє нещодавню тривогу.
– Ти наче кіт, – першим промовив мандрівник, – спочатку тебе ніде не знайти, до рук не даєшся, а потім я прокидаюсь і бачу, як ти сам прийшов до мене в кімнату й спиш у мене під боком. Ну дива!
Сяо знову з невідомих йому причин зашарівся і поклав голову назад на ліжко відвертаючи погляд. Казуха хмикнув і взяв пасмо його волосся, почав заплітати косичку ніби звичним йому жестом. І не дивно, намацавши ще зо дві такі маленькі косички десь на потилиці він повернувся й подивився на Казуху надувши щоки зображаючи невдоволення. У відповідь лише заливистий сміх. Сяо відчув неймовірне тепло на душі, але дещо все ж не давало йому спокою:
– Снив щось погане?
Казуха зобразив подив на обличчі, зітхнув і знову потягнувся до чужого волосся з метою продовжити плетіння. У відповідь Сяо зручніше вклав голову й пильно спостерігав за хлопцем.
– Так, – він взяв нове коротке пасмо волосся, – мені знову наснився день, коли я втратив друга.
Мить усвідомлення змусила його згадати те гірке почуття скорботи, що виявилося спогадами про втрату. Казуха продовжив:
— Але на цей раз сон обірався прямо посередині.
– Ти кричав.
– Справді? Вибач за це, – Сяо похитав головою.
– Не треба вибачатись, – він відвів погляд ніби обдумуючи, що сказати у відповідь й у роздумах знову взяв Казуху за руку. – Я… Розумію твою скорботу. Я теж втрачав друзів. Й на мить, побачивши як ти тремтиш уві сні, відчув що можу втратити й тебе. Я не хочу так.
Сяо не помітив, як під час розмови переплів їх пальці рук. Але це не встигло привернути його увагу адже Казуха несподівано обійняв його. Сяо машинально обійняв у відповідь, але здивовано витріщив очі не знаючи, що робити далі й як відповісти на таку реакцію. Але Казуха знав:
– Залізь сюди, так не дуже зручно.
Сяо не став чинити супротив і не розриваючи обіймів влігся поряд на односпальному ліжку трохи накриваючи Казуху собою.
Вони лежали й теревенили поки сутінки не змінила ніч й обіймались, коли Казуха показував сузір’я у вікні які вивчив у недовгому плаванні з Бейдов, допоки обох не здолала дрімота.
На ранок Сяо прокинувся від того, що Казуха надривався від сильного кашлю іноді відхаркуючи кров. Він в паніці побіг униз сповістити Вер Ґолдет й попросити допомоги. Лікар прибув негайно й надав необхідну допомогу. Його діагнозом була тяжка ангіна й лікував він її відповідно, сказав що відновлення може зайняти декілька днів, а то й тижнів. Але Сяо знав що це не так. Причиною недугу була не ангіна, а безпосередньо він сам.
Декілька днів Сяо не спускався з даху Ваньшу бо не міг піти не дізнавшись новини про одужання Казухи але й не міг спуститись особисто щоб не погіршувати його стан.
Він чекав новин від лікаря або від хазяйки, але натомість з дум його вирвали кроки позаду.
– Як ти себе почуваєш?
Сяо встав на ноги й обернувся до хлопця. Між ними досі зберігалася дистанція приблизно в три кроки.
– Мені вже краще, — Казуха мимовільно всміхнувся тому, що збирався сказати — лікар каже, що моє швидке одужання це благословення адептів. Хех, авжеж, Сяо?
– Ні, — Сяо зовсім не підтримав його оптимізму й похмуро дивився вниз із даху, не наважуючись зустрітись поглядом із співрозмовником, — це не благословення. Це прокляття.
– Що ти маєш на увазі? — трохи злякано.
– Причиною твого стану була не ангіна, а я. Це була моя карма, моє прокляття, вона небезпечна для людей.
– Але ж, Сяо, вже все добре-
Не встиг він закінчити речення як його перервав розгніваний крик:
– Ні! Нічого не добре і не буде добре поки ти лишатимесся поряд зі мною! Саме тому я казав тобі не торкатись мене ще тоді першої зустрічі й саме тому я казав тобі триматись подалі від мене, щоб я не міг тобі нашкодити! — Сяо огортала паніка, почуття провини та острах за чуже життя. Він досі не наважувався подивитсь Казусі у вічі тому й не міг побачити відбиток свого страху на його обличчі. Він розвирнувся спиною до нього й напружено прошепотів, —Забирайся. Геть від мене.
Це вперше Сяо кричав на Казуху. Це вперше Казуха бачив його сльози. Вперше він бачив, як хтось настільки хотів піти при цьому відчайдушно сподіваючись лишитись.
– Ні, я, – він не знав, що скзати, він ніколи б незвинуватив Сяо у своєму стані, адже було видно як він не хотів того що відбувається і як сам наляканий думаючи що це наслідок його дій. Казуха просто не хотів іти навіть якщо б це коштувало йому життя, не хотів знову втратити щастя бути поряд з кимось.
– Я не хочу йти.
Було видно, як стиснута в кулак рука Сяо здригнулася. Але це була лише мить, коли він продовжив:
– Тоді піду я.
– Що- НІ СТРИВАЙ!
Але він зник. Знову перед очима цей проклятись чорний дим приховав золотаві очі хлопця. Знову ця чорна імла що забирає, ковтає, розчиняє все те дороге, що було у житті Казухи.
Пригортаючи руками до грудей вже саме лише повітря він гучно заплакав.
***
Пройшло літо. Осінні листки на дереві Ваньшу палали помаранчем, жовтогарячем та іскристо золотим. Дерево з полум’я приголовмшувало погляд і у такий час навіть не було достатньо відвідувачів, які б могли насолодитися його красою. Солоні острови зпустіли перед святами, вже тиждень не було гостей, лишились тільки місцеві жителі. Це те, що Сяо випадково почув ще зранку, а вже надвечір він почув, що нарешті заїхав якийсь гість, але це мало хвилювало його. Він продовжував грати на листочку, як колись його навчили та чекав навзахідне сонця. Аж раптом почувся такий самий звук, що потріскував в такт його мелодії. Сяо несподівано роззирнувся і побачив перед собою такі самі помаранчеві палаючі очі, як осіннє листя навкруги.
– Що ти тут робиш?
Це звучало не гнівно, не вороже. Це було сказане тремтячим голосом із остарахом на обличчі змішаним із радістю возз’єднання. Казуха, як завжди огортав теплом своєї усмішки. Він дивився прямо в золотаві очі, кидаючи погляд з-під солом‘яного капелюха зав‘язаному на вузлик на підборідді, опаляючи все тіло своїми вогняно-червоними очима, так, що Сяо не міг ні поворухнутися, ні відвести погляд. Мандрівник просто повільно почав підходити все ближче і ближче, а Сяо просто не міг нічого зробити. Він хотів відштовхнути його, втекти, відвернутись, але так само, як хотів обійняти й сказати, що скучив. Тим часом Казуха вже опинився на відстані півкроку перед безпомічним адептом.
– Прошу, йди геть, –мовив благально. Сяо змирився із своєю безпомічністю в цій ситуації й сподівався збудити у Казусі здоровий глузд, – молю, відійди від мене, тобі не можна, ти постраждаєш.
Та говорячи це він закрив обличчя руками ніби Казуха був лише галюцинацією. Але він все одно відчув, як хтось торкнувся його.
Казуха досі не промовив ані слова, лиш витягнув праву руку вперед й почав розмотувати на ній бинти. Тканина впала на землю, відкривши зкалічену численними шрамами й опіками долоню, а над нею на передпліччі виділялася й пашіла духовною силою печатка адептів.
Сяо точно міг сказати, що в неї була закладена велика нелюдська сила, але не міг назвати конкретне заклинання. Він не міг встояти перед бажання доторкнутись до неї й одразу відчув, що вона вигравіювана безпосередньо на шкірі Казухи.
– Це, – з надією почав він.
– Це захисне заклинання, — Казуха навіть не опустив погляд на свою зкалічену шрамами правицю. Він говорив розмірено й спокійно, не відводячи погляду від метушного демона навпроти, що з надією хапався за чужу руку нескінченно обводячи пальцями контури заклинання, — Мені вдалося вмовити адептів допомогти віднайти заклинання, щоб знешкодили вплив твоєї карми.
Сяо не міг нічого сказати. Він лиш знову й знову водив рукою по шкірі на якій було вигравіювано магічне татуювання й його почало трясти від радості усвідомлення того, що тепер він може торкатися, обіймати та врешті решт спокійно бути поруч, як звичайні люди й роблять.
Нарешті він підняв погляд на Казуху. Сяо усміхався. Так щиро й з таким полегшенням якого не відчув останнє тисячоліття, а можливо й все життя. Казуха охопив це щасливе жаданне й до болю вже рідне обличчя долонями й нахилився сам, нарешті вперше поцілував його, чим завершив заклинання довівши адептам свою рішучість та відданість.