Мене звати Ліана Дарлінгтон і сьогодні я закінчила кадетське училище. Ввечері я, як і всі інші солдати повинна вибрати, де буду служити – у Військовій поліції, Гарнізоні чи Розвідці. Нам уже давно повідомили рейтинг, і, звісно, десятку найкращих випускників, які зможуть потрапити до поліції. Я зайняла перше місце, але служити королю не маю ані найменшого бажання. Ще перед поступленням я вирішила, що піду до Корпусу Розвідників. Так, багато хто вирішить, що я дивна, та мене все одно нічого не тримає на цій землі. А так, якщо я помру за стінами, можливо хоча б трохи допоможу людству.
Була майже п’ята година вечора, коли територія училища почала наповнюватися військовими. До нас приїжджали представники всіх трьох підрозділів, і з вікон я бачила то куртки із зображенням єдинорогів, то квітів з колючками, то крил. Боковим зором я побачила нового командувача Розвідки Ервіна Сміта.
“Дивно, – подумала я. – Зазвичай командувачі не займаються такою не дуже важливою справою, як відбір новеньких”.
Но видно Сміт був не таким, як усі. Він особисто прибув до кадетського училища замість того, щоб просто відправити свого представника. Цікаво, скільки ще випускників, окрім мене, вирішили піти на вірну смерть до Розвідки?
-Дарлінгтон, ти мені потрібна, – почула я з коридору. До цього голосу я за три роки дуже привикла. Можливо, навіть буду сумувати за інструктором Шадісом.
-Так, інструкторе, а для чого? – поцікавилася я.
-З тобою хочуть побачитися представники Військової поліції. Мало того, що ти найкраща випускниця, так у тебе ще й найбільш високі оцінки за останні 10 років.
-Добре, я вже йду, але думаю, що вони тільки марно витратять на мене свій час, сер.
-Тобто? – не зрозумів Шадіс.
-Я не збираюся служити у Військовій поліції.
Інструктор виглядав… Здивованим? Я ніколи його таким не бачила. Він мовчав десь хвилину, напевно, обдумуючи що відповісти, а потім сказав:
-Так чи інакше, все одно йдемо, раптом ти ще зміниш свою думку до розподілу?
-Так точно, – відповіла я давно вивченою фразою, але в думках знала: своє рішення я вже точно не зміню.
Пів дороги ми йшли в повній тиші, але потім Шадіс порушив її питанням:
-Якщо ти не йдеш до поліції, тоді куди?
-До корпусу Розвідки, сер, – відповіла я і знову подивилася на нього. Тепер він був ще більше здивованим і розгубленим. А в принципі яка ж реакція тут може бути? Не кожного ж року найкращий випускник вирішує не піти в елітну Військову поліцію, а в найнебезпечніший для життя підрозділ, де ти можеш загинути у своєму першому ж поході за стіни.
-Я знав, що з тебе вийде хороший солдат, але не думав, що ти ще й така смілива, – нарешті сказав він. – Це похвально, нехай тобі щастить.
-Дякую, сер.
Після короткої розмови з представниками поліції, нас нарешті зібрали біля сцени, де представники різних військ розповідали нам про те, чим вони займаються, і чому ми повинні піти до них. Після промов було показано, в яку із трьох сторін треба йти до певного корпусу, і всі почали розходитися.
Всі найкращі випускники, окрім мене, звісно пішли у Військову поліцію. В один момент мені навіть здалось, що хтось сказав: “Ей, а де Дарлінгтон?” і подивилися в сторону Розвідки. Найбільше людей, як завжди, обрали Гарнізон, а я та ще восьмеро пішли до командуючого Ервіна.
-Ліано, ти чому ще не з поліцією? – спитав Адріан. Ми з ним та з Ніною непогано спілкувалися ці три роки, але друзями їх назвати було важко. Та й узагалі, в училищі справжніх товаришів я собі не завела. Просто було декілька людей, з якими я часто ставала в пару під час рукопашного бою, чи сиділа за одним столом у їдальні.
-Я не йду туди. Буду служити у корпусі Розвідки.
-Що? – приєдналась до розмови Ніна. -Найкраща випускниця приєднається до Розвідників?
-Ну так, а що тут такого? – відповіла я.
-Та нічого, просто дивно трохи.
Ервін Сміт деякий час дивився на нас, ніби оцінюючи, скільки часу ми зможемо протягнути, а потім заговорив:
-Ну що ж, сміливці, ласкаво просимо до Розвідки. Вас, як завжди, не багато, але жалітися ми права не маємо. 9 – це вже добре.
Він ще раз поглянув на нас, але на цей раз зупинив свій погляд на мені.
-Ти ж найкраща випускниця цього року, так? Ліана Дарлінгтон? – запитав Сміт.
-Так точно, командуючий, це я.
-Моя похвала тобі, це сміливе рішення. Не кожен зможе проміняти прекрасне життя з комфортом на постійний ризик, – промовив він.
Я нічого не відповіла, лише помахом голови і не помітною усмішкою подякувала йому.
І так, загалом нас було 9: я, Адріан, Ніна, Джеймс, Александр, Дерек, Том, Аліція та Луїза.