2019 рік, школа №104 імені О. Ольжича
Був шостий день квітня в 3-Б класі. З постарілих вікон __ кабінету ледь-ледь світилось ранкове сонце, створюючи враження вечора, проте це аж ніяк не вплинуло на настрій учнів молодшої школи. Йшов урок математики, діти сиділи, слухаючи вчителя та час від часу відповідаючи. Так пройшла перерва, урок, перерва… доволі нудно, особливо для ще маленької в душі дівчинки, яка старалась робити все, щоб не вляпатись у те, що хлопці-однокласники, які вже встигли почати матюкатись (ну, деякі з них). Наприклад, можна було побачити таку картину:
– Вауу, ти вже матюкаєшся?
– Та **** вже давно! А **** вже дорослий, щоб таку ***** казати!
– Хочу бути такий як ти!
– (в думках) Дурні. Крутість не в цьому.
– А ти чого **** дивишся?
На щастя Поліна не встигла відповісти, бо продзвенів черговий дзвінок.
На наступній перерві до дівчинки підійшов той матюкливий хлопець – Ваня.
-Ти, це вибач що я так з тобою.
-Нічого.
-Е… чим займаєшся?
-Та так… нічим. А ти?
-Я, не рахуючи ігор з хлопцями теж нічим
– Зрозуміло… тоді…
– А що ти любиш їсти?
– Піцу
– Серйозно? Я теж! А яка твоя улюблена?
Їхню дружню розмову припинила тільки дзвінок на урок. Ось так вони й познайомились. Після цього вони дуже багато раз виходили разом погуляти, ходили на пікніки, в ресторани. Більшість часу проводили разом. Навіть про Аніме дізнались, і почали дивитись разом.
– Хей, ти знаєш що таке Аніме?
– Аее… а що це таке?
– Це такі японські мультиплікації. Найпопулярніше з них Н.. а, «Наруто». Давай разом подивимося?
– Давай.
– В тебе ж є комп‘ютер? На ньому будемо дивитись.
Хлопчик зробив так як запропонувала Поліна
– Зараз… Ой ****, скільки тут серій!
– Нічого. В нас багато часу
Ось так вони і познайомились. Просто. Легко. Навіть надиво легко.
….
Далі буде
Наступна частина: ” те, що вже не повернути”