Тої ночі Стерв’ятник підписав уявний договір. Договір, якого ніколи не існувало і на який би ніхто з Дому не погодився. За години, що великому птаху дозволили перебувати у виховательскому кабінеті – він розрахувався тим, що зруйнував межу між вихованцями та персоналом цього місця. Хоча ні… Ні, щось він все ж міг приховувати. Схоже, Стерв’ятник знайшов помилки і недоліки у контракті, причому тепер він спокійно їми користувався. Ватаг Третьої завжди так робив, навіть якщо той виявляв слабкість натури – то все одно викручував ситуацію на свою користь. Чудове вміння.
Від згадок про ту добу, а точніше ніч Стерв’ятника хапало незрозуміле відчуття тривоги і ядухи.. ніби його горлянку перетискав кіготь величезного звіря. Бачення картини могло бути перебільшеними із-за паморочень в голові того вечора. Але ж пережитої агонії велика птиця не забуде, навіть коли пройде тисячоліття, навіть коли усі його зуби випадуть. Було страшно і було це так:
Ральф, майже тримаючи вихованця на руках завів його до кабінету. Порятований з могильнику буквально розвалився на дивані і завиваючи імпровізований реквієм продовжував страждати. Його очі заливалися сльозами, але Стерв’ятник закривав лице долонями, він вчепився пальцями до чола, ніби шкіру пропалювало і хотілося просто її здерти. Чорні нігті впивалися в обличчя, руки прибували у такому напруженні, що проступали вени.
Ральф недовго сидів біля головного птаха, а потім вирішив сісти і заповнити бланки, які він обіцяв здати Акулі ще того тижня. Вихователь намагався не слухати поминальні пісні, тому робив вигляд, що концентрується на папері. Вихователь так здивувався, коли зрозумів, як його робота погіршується при шумі, що трохи гучніше за дощ.
Істерика природи за вікном ніби оркестром грала під співи білявої птиці. Ральфу дійсно не було всеодно, але той занадто стомився, щоб адекватно сприймати те, що зараз відбувалось. Це все як монотонний сон від якого просто потрібно прокинутись, але ж не виходило.
Він би ще довго сидів спостерігаючи за незрозумілою і чомусь недоступною для нього процесією, та після нової хвилі напів криків-напів стогнань, голова Ральфа почала гудіти, а у віски ніби встромляли голки. Він намагався розслабитись або згадати, де знаходиться знеболювальне та проказав:
– Будь ласка, Стерв’ятнику… Якщо ти збираєшся продовжувати – я повинен змусити тебе замовкнути.
Ральфа можна зрозуміти, ридаючі підлітки нікому не сподобаються. Схоже, вихованець почув прохання, але заспокоїтись ніяк не виходило. А у кого би вийшло?
Птах вчепився зубами до нижньої губи, це теж не допомогло. Лише більше крові у морі траура. Брови підкосилися до перенісся, щелепа сковзнула з уст і пронеслося нове виття.
Стерв’ятник торкнувся губи і звісно, побачив червоний слід на кінчиках пальців, після чого глибоко зітхнув. Цього ще не вистачало…
Ральф швидкоплинно подивився на білявого:
– Я прошу тебе… Що там? Кров?
Хлопець лише втиснувся лобом до колін відмовляючись погоджуватися чи спростовувати припущення вихователя. Ральф витягнув з підстільної скриньки рушник. Напевно, такий був у кожного, хто займався станом цих дітей. Спочатку їх видавали як одну з речей власного користування, але ж воно може бути різним.
Підійшовши до ватага Птахів – чоловікові довелося майже силою піднімати голову білявого, але той намертво чіплявся до Ральфової руки:
– Не тримай.
Вихованець повільно розтискав пальці, коли очі наповнювалися соленою водою. Він дивився рівно на чорнявого, але той лише продовжував прикладаючи до губ Стерв’ятника набожник:
– Я знаю всі твої хитрощі.
Хлопцю ніби не вистачало повітря.. йому не подобались дії вихователя, ще й відбиватися ніяк. Тому він намагався чи то вкусити його, чи то просто кричати. Та проти людини, що сильніше в декілька разів це було марно. Стерв’ятник відчув, що його почали.. душити?!
Ноги ніби самостійно почали сіпатись, він переставляв їх по підлозі, і стикався з вихователем колінами. Знову подивившись на Ральфа, той зрозумів, що чоловік витріщається кудись на двері.
Чорнявий почув, як чиїсь підбори відбивали крок за кроком десь у коридорах. Поясняти, що саме тут коїться бажання не з’явилось, тому вихователь просто заткнув птаха:
– Дихай.
Чоловік повернув погляд на білявого. Декілька секунд він намагався зрозуміти, що саме у його виді було по іншому. Очі здавалися не стільки жалібними, як наляканими. Окремі м’язи на його лиці тремтіли. Чоловіча рука, на відміну від початку, вже неприродно притискалася до щелепи білявого. Не може долонь лежати таким чином..
Нарешті Ральф побачив, як по шиї скочувалась червона лінія. Вихователь відпустив голову Стерв’ятника.
У відповідь на це, ватаг Третьої промимрив щось незрозуміле і відвернувся вже самостійно притискаючи рушник до себе:
– Чур тебе..
Чоловік сів поруч вже не в праві повернутись до своїх справ. Великий птах через біль проказав, якось стримано, ніби перевіряючи реакцію на свої вислови:
– Ненавиджу.
У відповідь білявий отримав багатозначне мовчання. Подавшись уперед той вже крикнув відкинувши набожник кудись в сторону, тим самим оголюючи розірваного рота:
– НЕНАВИДЖУ!
Це був вий, не сумний із затягом, що був спочатку. Крик, що був наповнений, просочений люттю. Птиця впала додолу на і без того хворі коліна. Навіть говорити зі свіжою раною було неприємно, а горлати взагалі нестерпно боляче.
У свою чергу Ральф стежив за усім. Так само, як він не міг просто кинути Стерв’ятника, вихователь не міг і втручатися до дій. Все, що йому дозволялося, це сидіти мовчки і спостерігати за агонією. Чоловік вже привів цього хлопця до спокійного місця, а що буде далі.. на це він не вплине.