Варто було Вей Усяню відкрити очі, як хтось з усіє сили вдарив його в бік. Над самим вухом прогриміло:
– Зараз же припини вдавати мертвого!
Наступний удар був таким сильним, що Вей Усянь відлетів назад і вдарився головою об землю. Він відчув різкий приступ нудоти, але все ж подумав: «Це ж скільки мужності ти маєш, що наважився вдарити Старійшину.»
Це вперше за декілька років він почув людський голос, не кажучи вже про такий голосний, лютий крик. В голові закрутилося, а у вухах з’явився, крізь який все ж пробивалося це нестерпне волання:
– Ти хоч знаєш на чиїй землі живеш? А чий, по-твоєму, рис ти їси? Чиї гроші витрачаєш? То що ж такого, якщо я позичу декілька твоїх речей? Все одно все це належить мені!
Окрім цього підліткового, схожого на качине крякання, голосу, було чути як щось постійно падало, розбивалося і нестерпно скрипіло. В його очах потроху розвиднювалося.
Поступово в очах почало світлішати. Перше, що побачив Вей Усянь це тьмяно освітлена стеля, а потім перекошене від злості обличчя хлопця, який плюючись продовжував на нього кричати:
– Та як ти взагалі посмів на мене жалітися? Ти дійсно сподівався, що хтось в цьому домі послухає і повірить тобі? Чи ти думав, що я тебе злякаюсь?!»
Двоє кремезних хлопців, судячи з усього слуги, підійшли до нього:
– Юний пане, як Ви й наказали, ми все розбили!»
– Так швидко?
– Всередині цього сараю майже нічого не було.
Качиноголосий був цілком задоволений, тому повернувся до Вей Усяня. Він почав тикати пальцем йому в обличчя знову заходячись криком:
– Ти посмів поскаржитись на мене?! Та ж глянь на себе , валяєшся на підлозі і вдаєш мертвого! Заради чого? Неначе комусь є діло до твого непотребу! Що ж, побачимо, чи насмілишся ти знову доповісти на мене, після того як я тут все розгромив! Думаєш ти особливий, якщо навчався в ордені заклиначів? Та ж тебе звідти випхали як непотрібного блохастого пса!
Вей Усянь стомлено подумав: «Та я й не вдаю мертвого, я насправді був мертвий протягом декількох років.»
«І хто це взагалі?»
«Де я зараз?»
«Невже я впав настільки низько, що захопив чиєсь тіло?»
Хлопець певне випустив уже достатньо злості, тому він гордо підняв голову та пішов геть у супроводі слуг, не забувши голосно грюкнути дверима.
За мить знад двору знову почувся його крик:
– Не спускайте з нього очей і навіть не думайте випускати його на вулицю! Не вистачало ще, аби він осороми нас перед гостями!
Слуги щось скази у відповідь і коли нарешті настала тиша, Вей Усянь спробував піднятися. Тіло відчайдушно не хотіло слухатися тому, довелося знову опуститися на підлогу. Він перевернувся набік, голова все ще трохи паморочилася, але Вей Усянь зосередився на вивченні кімнаті. Навкруги валялися купи сміття та розбитий мотлох, кімната виглядала вкрай бідно та неохайно.
Його погляд зупинився на бронзовому дзеркалі, яке хтось кинув на підлогу. Вей Усянь потягнувся по нього та глянув на своє відображення. На нього дивилося моторошне бліде обличчя з двома асиметричними червоними плямами на щоках. Якщо ще додати криваво-червоний язик, то вигляд мав би точно такий, як у привида-шибеника. З несподіванки Вей Усянь відкинув дзеркало в сторону та протер обличчя рукою і зрозумів, що його долоні були вкриті пудрою.
На щастя, нове тіло не було таким від народження – це було лише вподобання його попереднього власника. Без сумнівів, він був чоловіком, тим не менше, чоловіком з макіяжем, до того ж, доволі невдалим.
Відійшовши від шоку, сили все ж почали повертатися до і він нарешті зміг сісти та помітити кругле магічне поле під ним.
Поле було червоного кольору та мало доволі криву форму, без сумніву, малювалося від руки, а за чорнило слугувала кров. Вона все ще була сирою та мала разючо-неприємний запах. Магічне поле було заповнене різними закарлючками, які де-не-де були змазані його одягом, але все одно це виглядало жахливо.
Та все ж, Вей Усяня всі знали, як Засновника Темного Шляху та Магістра Демонічного Культу, він точно не вперше стикався з такими жахливими полями і ясна річ знав їх природу, як свої п’ять пальців.
Він не захоплював нічийого тіла! Йому його пожертвували!
Це «техніка самопожертви» була заборонена. Проте, якщо порівнювати це магічне поле з іншими, то воно більше походило на прокляття. За правилами, заклинач, який його використовував мав зробити декілька порізів на своєму тілі, щоб кров’ю зобразити магічне поле та закляття в ньому. Потім, потрібно було завершити його сівши в його центр. Після цього вони можуть прикликати озлобленого духа та попросити його виконати твоє бажання. а щоб заплатити цьому духу, ти маєш пожертвувати йому своє тіло і тоді дух зможе повернутися на землю.
Існувало ще закляття «насильного захоплення тіла» але воно було повною протилежністю того, що Вей Усянь зараз бачив перед собою.
Нечасто знаходилися такі відчайдушні, що з власної волі віддавали все, що вони нажили за життя. Нечасто хтось наважувався на подібне і тому ритуал був майже втраченим в віках. Старі фоліанти за тисячі і тисячі років зберегли лише три чи чотири достовірні випадки. Всі люди, що проводили ритуал, без виключень, бажали лише одного – помсти , а злі духи, що відгукувались на заклик, бездоганно виконували їх бажання в найкривавішій і безжалісній манері.
Вей Усянь відмовлявся це приймати.
Це ж коли він встиг стати «злим духом виключної люті та міці»?
Він знав, що його репутація була дуже далека від ідеалу та й помер він в абсолютно жахливий спосіб, але він ніколи не переслідував живих та не хотів нікому помститися. Він міг заприсягнутися, що ніхто не зміг би знайти такого ж безневинного привида, як він.
А найцікавіше в цій ситуації було те, що як тільки дух потрапляє в людське тіло «контракт» вважався підписаним. І тому якщо він не виконає бажання того хто його прикликав, то це обернеться проти нього і його душа буде невідворотно знищена.
Вей Усянь підняв руки і навіть не здивувався, коли побачив, що його зап’ястя були схожі на криваве решето, від порізів, ба навіть на грудях та животі були поодинокі рвані рани. Кровотеча вже скінчилася, але Вей Усянь знав, що це були незвичайні порізи. Якщо він все ж не виконає бажання заклинача, то рани не затягнуться. Більш того, з плином часу вони будуть ставати все серйознішими та глибшими, тож якщо Вей Усянь не вкладеться в строки, то його просто розірве на шматки.
Вей Усянь ще декілька разів все обдумав, вчергове зрозумів всю паскудність ситуації в якій опинився та спершись на стіну, піднявся на ноги.
Приміщення в якому він опинився хоч і було доволі великим, але при цьому абсолютно пустим та убогим і навіть ті простирадла і ковдри, що тут були виглядали так ніби їх не міняли уже дуже довгий час. Тут також був бамбуковий кошик для сміття в кутку. Скоріше за все, колись в ньому лежало сміття, але після недавнього погрому, він був перекинутий, а все сміття, що в ньому лежало було розкидане по підлозі. Вей Усянь ще раз обвів поглядом кімнату та підняв один із пом’ятих папірців, що лежали поряд. Він розгорнув його і дуже здивувався, коли зрозумів, що весь він дрібно списаний кривими закарлючками, які складалися в ієрогліфи. Він поспіхом позбирав решту.
Судячи з усього, все це було написано колишнім власником цього тіла, скоріше за все він таким чином він виражав свої почуття. Деякі речення були хаотичними та плутаними, тривога ніби сочилася крізь ці криві літери. Вей Усянь переглянув кожен, навіть найменший, шматочок паперу і почав розуміти, що щось в них було не так.
Він сформулював декілька теорій і більш-менш зрозумів положення речей.
Виявилося, що того хто його призвав звали Мо Сюанюй, а місце де він опинився називається Селище Мо.
Дід Мо Сюанюя походив з місцевого багатого роду. Його родина була невеликою, він намагався це змінити, але насправді мав лише двох доньок. Їх імена Мо Сюанюй не згадував, але він писав, що старшу доньку народила законна дружина і їй пророчили вдале заміжжя, в той час як молодша, хоч і виняткову красу, була донькою служанки. Родина Мо намагалася якнайшвидше позбутися її, проте, дівчину чекала удача. Коли їй було шістнадцять років, селищем проходив очільник одного відомого ордену заклиначів і закохався в неї з першого погляду.
Жителі селища Мо поставилися до цього факту зневажливо, однак всі поважали заклиначів. Їх родини, в очах простих людей, були ніби благословенні Богом, таємничі та благородні. До того ж голова ордену щедро допомагав родині Мо. Раптом, всі змінили свою думку, теми розмов та пліток змінилося, родина Мо вихвалялася зятем, а решта жителів селища заздрила. Через деякий час друга донька Мо народила сина– Мо Сюанюя.
Проте, щасті їх тривало не довго , голова ордена виявився людиною непостійною і постійно шукав новизни. Через пару років він втомився від дружини та сина і коли Мо Сюанюю виповнилося чотири роки його батько пішов і більше не повернувся додому.
Як і очікувалося, думки людей знову почали змінюватися. І та зневага, що переслідувала родину раніше, знову почала набирати оберти.
Друга донька Мо не могла прийняти це, вона не могла повірити, що глава ордена міг відвернутися від власного сина. І дійсно, коли Мо Сюанюю виповнилося чотирнадцять років його батько забрав його до себе.
Тепер друга донька Мо з гордо піднятою головою розказувала всім, що її син скоро стане Безсмертним і принесе славу своїм предкам.Проте, не встиг Мо Сюанюй досягти хоч якихось висот і успадкувати місце свого батька, як його з соромом вигнали звідти.
Як виявилось, Мо Сюанюй був обрізаним рукавом*, до того ж, дуже сміливим, йому вистачило нахабності чіплятися до інших учнів. Цей скандал був винесений на публіку. Він ще й не мав жодного хисту за заклинацтва і тому не було жодних підстав залишати його там.
На додачу до всього, коли Мо Сюанюй повернувся він почав поводитися дивно, навіть божевільно, так ніби саме життя боялося його.
Дочитавши це Вей Усянь нахмурив брови.
Не тільки божевільний, а ще й обрізаний рукав. Це пояснює чому на його обличчі було стільки рум’ян та пудри, чому він був схожий привида-шибеника і чому нікого не здивувало величезне, намальоване кров’ю, коло на підлозі. Навіть якби Мо Сюанюй обмалював всі стіни, підлогу та стелю своєю кров’ю певне ніхто навіть не звернув би уваги. Усі знали, що він давно вижив з розуму!
Після того як його осудили та відправили додому на нього посипався шквал насмішок. Ситуація здавалася невідворотною, а друга донька Мо не змогла пережити це і померла від шоку.
На той час дід Мо Сюанюя вже помер і перша донька Мо стала главою родини. Вона ще з малих літ не могла терпіти свою молодшу сестру, а потім і її сина. Єдиною її дитиною був Мо Дзисюань, той самий, що нещодавно розгромив це місце. Коли Мо Сюанюя приїхали забрати на навчання, перша донька буквально кипіла від заздрощів, вона хотіла мати хоч якийсь стосунок до ордену заклиначів. Вона сподівалася, що посланець який прибув, забере на навчання і Мо Дзисюаня, але їй відмовили. Навіть краще сказати, проігнорували.
Що за безглузді сподівання! Все таки, мова йшла не про продаж капусти на базарі, де можна було купити один качан і отримати другий безкоштовно.
Проте, не зважаючи на це, родина Мо міцно притримувалася думки, що Мо Дзисюань мав неймовірний хист та здібності. Вони вірили, що якби тоді і його забрали на навчання, то він би мав визнання в ордені, не те, що його недолугий брат. Тож, коли Мо Сюанюй відбув на навчання Мо Дзисюаня постійно переконували в правдивості цих нісенітниць і тому він щиро в них повірив. Що два-три дні він приходив до Мо Сюанюя щоб принизити його та проклясти за те, що він відібрав у нього такий шанс. До того ж він обожнював відбирати у брата його талісманами, еліксирами і магічними предметами та робив з ними все, що йому заманеться.
Час від часу Мо Сюанюй все ж впадав в справжнє безумство, але все ж усвідомлював, що над ним знущаються. Він довго терпів, але Мо Дзисюань починав знущатися все сильніше, забираючи майже все, що він мав і от його терпіння луснуло. Він поскаржився своєму дядьку та тітці, що і призвело до ранкового погрому.
Ієрогліфи була маленькі та неначе горнулись одне до одного, що дуже різало Вей Усяню очі. Він подумав: «Що ж це за таке нікчемне життя?»
Не дивно, що Мо Сюанюй залюбки використав заборонену техніку, щоб нарешті помститись за всі образи.
Біль з очей поширився на голову. Імовірно, в цьому ритуалі заклинач мав подумки проговорити своє бажання і Вей Усянь, як прикликаний дух мав почути всі подробиці. Проте, скоріше за все Мо Сюанюй просто скопіював фрагмент закляття з пошкодженого манускрипта звідкись і тому пропустив цей крок. Вей Усянь здогадувався, що він хотів помститись своїй родині, але як саме? Які масштаби? Повернути вкрадені речі? Чи побити кожного з сім’ї Мо?
Чи … Стерти всю родину з лиця землі?
Судячи з усього останнє було правильним варіантом. Бо все ж всі хто мав хоч якесь відношення до світу заклиначів, знав його як невдячного, ексцентричного, такого що зрадив свою родину, того кого не виносили навіть Небеса. Чи можна було знайти когось ще більш «озлобленого» ніж він? І якщо Мо Сюанюй насмілився викликати саме його, то бажання, скоріше за все, було не з легких.
Вей Усянь усміхнувся:
– І все ж ти обрав не того…
——————————————————————————————-
*Обрізаний рукав – жаргонне слово: гомосексуал