Перед очима попливло. Рубіо похитнувся і сильніше вчепився в поводдя. Погляд час від часу затуманювався, перед ним літали чорні плями. Він глянув на небо, аби помітити, що ще був день. Сонце жахливо палило в голову. Скоро воно сяде, жара спаде, але краще не стане. На заміну палаючому сонцю прийде жахливий холод, що сміятиметься над Рубіо та його безсиллям. Такі вже були особливості погоди на сході Валькірії, кордон якої Рубіо перетнув декілька днів тому. Якщо його втомлений мозок пам’ятав все правильно, то сонце заходило за небосхил рівно сім разів. Рубіо потрапив в Мертву Пустелю тиждень тому. Взагалі, вся ця країна знаходилася серед пустель, єдиними водами, що дозволяли тут виживати, були гірські ріки з півдня. Мертву Пустелю називали так, бо ніякі води до неї не доходили, і росло чи жило тут геть мало. Абсолютно недостатньо, аби яка-небудь людина могла вижити. Перед тим як перетнути кордон, Рубіо зробив запаси: убив декількох зайців, а, не оминувши зустрічі з фавном, випросив у нього флягу і набрав туди води. Проте вона має властивість закінчуватись, особливо якщо ділити її з новоспеченим товаришем, кобилою, яку Рубіо назвав Рима. Води вистачило на три дні. Їжі на чотири. Таким чином Рубіо і Рима йшли вже четвертий день без води і третій без їжі. Вдень – варячись на сонці, а вночі подихаючи від холоду. Рубіо навіть подумав, що краще було б проїхати через Славію, бо якщо вона й підтримує крійців, там він хоча б не помер від спраги. Взагалі, він сподівався встигнути дістатися якого-небудь населеного пункту, але не прорахував розміри Мертвої Пустелі, яка була геть не заселеною. Він намагався думати про те, що робити далі, але від втоми думки плуталися і свідомість геть підводила. Ось він хапався за якусь думку, сонце палало прямо в центрі, закривав очі, а відкриваючи, бачив, що воно вже сідало. Рима була однозначно витриваліша за нього. В перші дні Рубіо намагався гнати її галопом, аби швидше пройти весь небезпечний шлях, проте лише виснажив кобилу, і зараз вони ледве плелися, тонучи у пісках. Якщо він загине тут, на початку свого шляху, навіть близько не наблизившись до цілі, це буде непоганим жартом святих, тож Рубіо лише сподівався, що їм весело спостерігати за ним.
Він знов мало не впав з коня, і Рима, заголосивши, привела його до тями. Це було егоїстично, але він радів, що був тут не один. Якби були сили говорити, він міг би розповісти Римі про всі свої переживання, можливо вона поспівчувала б йому, а можливо лише посміялась. Рубіо сам випустив смішок. Хіба коні можуть сміятися? Сонце опускалися все нижче. Спека лише наростала. Раптом Рубіо здалося, що він побачив дві темні фігури вдалечі. Крійці змогли знайти його? Можливо, кентаври послали йому поміч? Його власний брат послав своїх людей по нього? Можливості дізнатися не було, бо тьма підійшла ближче і накрила Рубіо своїми крилами. Закривши очі, він все ж злетів з кобили, не на жарт лякаючи її.
Перше, що відчув прийшовши до тями, це холод, що гладив шкіру на щоці і руках. Наступним був сморід, змушуючий хмуритись. Тоді на голову вилили води, і він закашлявся, задихаючись. Лише це дало змогу відкрити нарешті очі, аби побачити перед собою спершу сирі стіни з каменю, невисоку стелю і сіно на кам’яній холодній підлозі, де він лежав, а вже потім помітити дві тіні, що схились над ним. Рубіо протер очі і тіні здобули чіткий граней, пришвидшуючи удари серця. Спочатку могло здатися, що перед ним стояли люди: звичайні тіла, руки та ноги. Проте голови, звірячі голови, давали розуміти, що перед ним два представника валькірійців. Вони перешіптувались між собою, і Рубіо помітив, що не розуміє мови. Слова звучали наче шипіння змій, тихо, з розтягнутими буквами, які зливалися одна в одну. Валькірійський. Вони говорили про нього? Роздуми відійшли на потім, коли один з них кинув Рубіо його ж флягу, наповнену водою. Спрага тут же дала про себе знати, і він вчепився в посуди, випиваючи все до останньої краплі. Два валькірійця все ще стояли тут. П’ючи воду, Рубіо роздивлявся їх. Один був з головою собаки, а інший – кози. Біла пов’язка з драпірованої тканини – сханті – була без будь-якої вишивки, що свідчило про низький соціальний статус, а отже перед ним стояли скоріше за все звичайні слуги. Рубіо встав на ноги, не дивлячись на слабкість, що ще не залишила тіло. Побачивши як він заворушився, валькірійці зникли за гратами, тут же їх за собою закривши. Це викликало у Рубіо одну просту думку: він влип. Через декілька секунд до грат підійшов мінотавр з секирою та одною лише пов’язкою з поясом на бедрах. Він звернувся до Рубіо своїми шиплячими словами, але той лише похитав головою. Тоді він заговорив на святосвітській з сильним акцентом, все ще розтягуючи літери:
–Ти…ххто ти, і щщо ти робишш в Валькірії?
– Я… – Рубіо завагався. Він згадав пораду кентаврів не відкривати нікому свою справжню особистість. Раптом крійці уже пробралися сюди? Він не хотів ризикувати. – Я Арій з Популюсу, швець. Приїхав до Валькірії аби торгувати. Тканини, одяг, розумієш?
Мінотавр хвилину дивився на нього, примружившись, а потім повернувся до іншого валькірійця і сказав йому щось на своїй мові. Після цього обоє зникли. Рубіо роздумував, що йому робити далі. Поштурхав грати, але ті не піддавалися. Чи означало це, що він тут у якості полоненого чи злочинця? Спробував перебрати в мозку всі відомі закони Валькірії, щоб зрозуміти чи не порушив бува щось, проте на думку нічого не спало. Єдине, до чого все ж додумався в кінці кінців, була необхідність підтримувати легенду про іншу особистість. Проте зробити це буде не так легко… Коли зовні почулися чиїсь тверді кроки, Рубіо вже стояв на ногах, напрягшись. Мінотавр, той самий, що приходив раніше, тримав у руках великий ключ, яким відчинив грати. Він кивнув Рубіо і той обережно вийшов. Тут же його зустрів ще один мінотавр. Вони обоє взяли його під руки і кудись повели.
– Пробачте, куди ми йдемо? – не втримався від запитань Рубіо. Але у відповідь отримав лиш мовчання.
На вулиці яскраво світило сонце. Пісок під ногами відрізнявся від того, через який довелось пройти Рубіо: золотистий колір, що поглинав сонячні промені, тут був білим, наче сніг взимку в Популюсі. Рубіо, очевидно, був у якомусь місті: невеличкі прямокутні будиночки з каменю утворювали вулички. Неподалік виднівся в небі позолочений дах: купол храму. Невже Рубіо відведуть до самого фараона? По вулицях ходили різноманітні істоти. Ось, в звичайній білій тканині з вишуканими візерунками йшов валькірієць з головою мавпи. Позаду нього плентались двоє, майже без одягу – на чоловікові з головою видри був лише фартух з щільної тканини, тіло жінки з такою ж головою теж приховувалося не більше, лише тим самим фартухом, що спадав з бедер вище колін. Рубіо зніяковіло відвів погляд. Він згадав, що так у Валькірії одягалися раби: одяг сковував їх рухи, тож сенсу в ньому не було. Крім цього, на руках вони носили золоті браслети, що свідчили про їх приналежність до якоїсь сім’ї. По Рубіо пройшли мурахи: він знав, що рабовласництво все ще було законне і поширене в Валькірії, але ніяк не міг уявити собі таку дикість. Хоча цивілізовані валькірійці геть не задавалися дикими чи жорстокими. Вулиці усюди сяяли чистотою, жителі, проходячи, привітливо кланялися один одному. Всюди сяяло і блищало золото, що справляло велике враження: Популюс вважався однією з найбагатших країн, проте Валькірія, очевидно, могла з ним посперечатися. Купол палацу все більш наближався, вони пройшли через головні ворота, що були вишуканою позолоченою аркою, і потрапили спершу до надзвичайної краси саду. В тіні абрикосових дерев ніжились жреці, що, за знаннями Рубіо, були в цій країні знаттю. Вони сиділи, розкинувшись, на позолочених лавах, поки раби опахалами відганяли від них спрагу чи, знявши сандалі жерця, робили йому масаж ніг. Дами у вишуканих, дорогих на вигляд, тканинах, гуляли поміж квітів, що посилали усюди блаженні аромати. Рубіо навіть на хвилину забув, що відбувається, почавши і собі насолоджуватись красою саду. Але білі сходи, що вели в сам палац наближалися і він мусив згадати у що втрапив.
У приміщенні золото, що розкинулось усюди, як на стінах, так і стелі, геть сліпило зір. Мармурові колони, позолоченні підсвічники. Все це говорило про багатство якщо не країни, то власника храму. І це було не дивно, бо коли Рубіо підвели до валькірійця, що розкинувся на троні, він зрозумів, що його і справді відвели до самого фараона. Ширлес -Амот- Вайна, правитель валькірійців був одягнений в прозору туніку, гофровану пов’язку на стегнах з металевою пряжкою, а на руках бряжчали безчисленні золоті браслети. Голову вовка прикрашала вишукана золота корона, а шию, що покривалася вовчим хутром, витончене намисто. Фараон розслаблено їв виноград, коли Рубіо силою опустили на коліна перед ним. Окинувши прибувшого байдужим поглядом, він махнув рукою і слуга, бо раби вважалися недостойними фараона, подав йому серветку. Шиплячі слова раптом полилися на Рубіо, а він лише розгублено закліпав очима. Мінотавр відповів щось фараону і той звернувся до Рубіо знов, уже на святосвітській. Акценту, як у мінотавра, у нього майже не було.
– З якою метою ти перетнув кордон нашої країни?
– Я…– Рубіо не хотілося брехати самому правителю країни. Але в останні дні боявся довіряти будь-кому. – Я торговець тканинами, мій владико.
– І де ж твої тканини?
– Загубив під час піщаної бурі, ваші пустелі дуже сурові.
– Не дивно, враховуючи, що тебе знайшли у Мертвій Пустелі. Навіть ми рідко там буваємо через її небезпеку. Чому ти обрав саме цей шлях, чому не прийшов з півночі, як зазвичай роблять ваші торговці?
– Я… – брехати ставало дедалі важче. – Я подорожую, мій владико, спочатку хотів побачити племена фавнів, що живуть на півдні Ейкус-ілю, от і довелося діставатися до вас звідти.
– Не часто я бачу людей, готових подорожувати по нашому континенті, зазвичай вони вважають його диким та недостойним людей.
Рубіо промовчав, аби не давати можливості видати себе зайвий раз.
– Чому я маю вірити тобі? – голос фараона звучав байдуже, проте Рубіо чув у ньому небезпеку.
– А навіщо мені брехати, мій владико? Ваші робітники врятували мене від спеки і дали напитись, я во вік зобов’язаний їм і вам життям.
Рубіо опустив очі.
– Можливо саме це й було твоїм планом? Дістатися до мене…аби пошпигувати.
Святі! То його тримають, бо підозрюють у шпигунстві?
– Чого б людям шпигувати за вами, мій владико? Це перечить мирному договору, що уклався ще після Великої війни.
– Зараз важкі часи, я вже не довіряю ніяким договорам. – відрізав фараон. – Той Коре, що незаконно зайняв трон, не всіляє довіри. Як і союзники, з якими він об’єднався. Я бачив Деспара особисто, в нього напевно є нечисті замисли. Тож звідки мені знати, що ти не їх шпигун?
Лише зараз Рубіо усвідомив: ситуація, що склалася в Популюсі впливає на весь світ. Кожна країна стає на якусь сторону, і думає, як їй діяти. Його план, що ще декілька днів тому здавався фантастикою, зараз міг би подіяти, але лише якщо правильно обіграти карти.
– Повірте мені, мій владико, ніколи б я не став працювати на Деспара чи зрадника Коре. Я б краще помер.
Здавалося, це зацікавило фараона.
– Чому? Ти один з тих, хто вважає, що той молодший принц ніякий не зрадник? З тих, хто піднімає протести у його честь?
На серці потеплішало від думки, що в Популюсі є хтось, хто його підтримує.
– Можна сказати й так, мій владико. Дозвольте задати вам відповідне запитання, на чиїй стороні ви?
Фараон раптом застиг.
– З чого простому торговцю цікавитись цим?
Серце забилося швидше. Його ж не викриють зараз?
– А чому б не цікавитися? Ситуація в моїй країні складна, тривожить душу, от і стало цікаво, як вважає цей могутній владика.
– Ну…тоді скажу тобі відповідь, хоча можливо вона тобі не сподобається, раз уже ти став на чітку сторону. Я не стою за кимось зараз. Проте якщо хочеш знати, то я не проти допомогти тому, хто заплатить за цю допомогу хорошу ціну нашим богам.
– Тобто за достатньої плати вас можна схилити на чиюсь сторону?
– Ні. Просто боги потребують відповідної плати за своє покровительство, моє завдання їм цю плату надати, ось і все.
– То що ж буде зі мною, мій владико? Я ж не здійснив ніякого злочину.
– Взагалі-то…– тон фараона Рубіо налякав. – Я не зовсім впевнений в цьому. Навіть якщо ти не шпигун, твій злочин в тому, що ти мені збрехав…ти не торговець тканинами. – серце Рубіо застигло. – То хто ж ти?
– Я…– почав Рубіо. Він підняв голову, дивлячись прямо у очі Фараона. Це був ризик, але іншого виходу не було. – Ви праві. Я ніякий не торговець, ніколи ним не був, і великодушно прошу пробачити мене за таку зухвалість. Я молодший принц Популюсу, Рубіо Радов.
Фараон всміхнувся.
– Чого ж ви стоїте на колінах, ваша величносте?
Рубіо сидів на низенькій лаві, накритій розписаними коврами. Після розмови фараон наказав своїм слугам вимити Рубіо і дати йому чистий одяг. Після цього його відвели назад в залу, в якій він був раніше, але замість того, аби знов поставити на коліна, подали накритий всякою всячиною стіл. Різноманітні сири, фрукти та вина, все це дало можливість нарешті вгамувати голод. Фараон сидів навпроти, уважно роздивляючись Рубіо.
– Пробачте, як можу до вас звертатися? – він відірвав виноградину від грона.
– Просто Рубіо, якщо можна, я не звик до чогось іншого. Можу я запитати у вас те саме?
– Звісно, Рубіо. Якщо вам так завгодно, називайте мене Ширлес. – Рубіо кивнув, намагаючись на накинутися на їжу, наче дикар. – Ви їжте, декілька днів в пустелі напевне дуже виснажили вас.
– Великодушно дякую.
Розмова не йшла, бо Рубіо, намагаючись підтримувати правила етикету, накинувся на ситне м’ясо, запиваючи чудовими винами, які, як він знав, поставлялися і в Популюс.
– Якщо ви хоч трохи вгамували свої потреби, – через деякий час заговорив Ширлес. – То чи міг би я поцівитися, що ж все таки з вами було? Ваш брат поширив чутки про вашу зраду далеко за межі своєї країни, багато хто думав, що час уже і не має в живих.
– Я…ви ж не вірите, що я зрадив свою сім’ю? Вбив сестру і батька, це смішно.
– Як би там не було, багато хто в це вірить.
– Але не ви.
– З чого ви взяли? Можливо, я просто затримую вас тут, і вже послав вісточку вашому брату, щоб він зробив з вами все, що вважає за потрібне.
Ось в чому був ризик відкривати своє ім’я. Коре потурбувався, аби у Рубіо не було ніякої підтримки: зрада була жахливим злочином у будь-якій країні.
– Знаєте, якби ви хотіли видати мене моєму брату, вам було б легше тримати мене у якості в’язня, замкнувши за гратами. Це було б надійніше, ніж садити з собою за один стіл. Та й з ваших слів, я не думаю, що ви згодні з владою Коре чи Деспара.
Ширлес засміявся.
– Ви праві. Проте я сподіваюся, ви пам’ятаєте всі мої слова.
– Звичайно. Я лише проїздом в Валькірії, якщо це вас заспокоїть. Тримаю шлях декуди, і я не брехав, коли казав, що йду з Ейкус-ілю.
– Але якщо у вас не було на меті відвідати саме нашу країну, то чи не було б логічніше йти з Ейкус-ілю через Славію?
– Було б, ви праві. Проте…я не зовсім довіряю Славії. Як ви говорили, зараз важкі часи, я не знаю чи колишні договори ще грають якусь роль…
– Ви вважає Славію ненадійною, тож пішли через мою небезпечну країну…Я приємно здивований. Проте у вас точно є підстави вважати так?
– Я думаю, що є.
– Хм.. – Ширлес постукав пальцями в перстнях по столу. – Раз уже ви тут, чи є щось, що я міг би зробити для вас від імені свого народу?
– Ви вже зробили. – Рубіо розвів руками, вказуючи на чистий одяг та накритий стіл.
–Ні, ні. Це нічого не значить, я маю на увазі щось варте. Справжню допомогу.
Рубіо посміхнувся.
– Боюся в мене немає чим за допомогу заплатити. Боги ж потребують плати.
Ширлес застиг, а потім розсміявся.
– Дуже дотепно. Обіцяю, цього разу боги готові зробити щось безкорисно.
– Не повірите, проте я дійсно не знаю, що міг би попросити у богів.
– Можливо ви трохи подумаєте про це, час ще є. Ви ж залишитесь на акт жертвоприношення? Це священна подія для нас, я був би радий бачити вас у якості свого гостя.
– Не можу відмовити вам, тож із задоволенням. – трохи повагавшись, відповів Рубіо. Сподівався лише, що не пошкодує.
Рубіо сидів на лаві, схвильовано перебираючи пальцями. Все дійство мало відбуватися на вулиці, де в центрі стояло кругле капище, обставлене свічками, а навколо – лави, де чекали початку представники знаті. В центрі цього кола на троні возсідав Ширлес у білому вишуканому вбранні і величезній золотій короні. Рубіо, як гість, сидів прямо біля нього. Він мало що чув про жертвоприношення валькірійців, тож не знав чого очікувати. А все, тим часом, починалося…
Спочатку декілька жреців запалили дві білі свічки, від яких, дивним чином, до вечірнього неба підіймався дим. Вони, промовляючи молитви своєю шиплячою мовою, пройшли повз усіх присутніх. Всі, окрім жреців в цей момент мовчали, а Рубіо навіть намагався якогомога тихіше дихати. Коли свічки догоріли, а всі слова дойшли до Дунату, місця життя богів, жреці зупинились навколо капища, схиливши голови донизу. Тоді виступили слуги. Одні, вставши позаду лав дістали барабани і бубни, відбиваючи ритм, що змушував землю і серце Рубіо здригатись, що посилав мурахи по тілу, по руках і спинах, по самих нутрощах. Інші слуги, одягнені в дешевий, але гарний одяг з візерунками, символізуючими любов до богів, несли тарілки з фруктами та винами. Частини були розставлені на столики навколо капища. Частини віддали знаті. Слуга, юнак з головою верблюда, вгостив Рубіо найсмачнішими абрикосами, що він коли-небудь куштував. Перед тим як піти, слуга дивно глянув на Рубіо, затримавши на ньому погляд.
– Це подія завжди приносить купу насолоди. – нахилився до нього Ширлес і, говорячи, трохи стишив голос. – Чи знав ти, що час після жертвоприношень це найбільш сприятливий час для розмноження? Крім цього, після цієї події боги люблять дарувати народу насолодження, тож…не втратьте свій шанс, принце.
– Ви про що? – зніяковів Рубіо.
– Цей хлопчик хоче вас. Нечасто йому вдається зустріти когось з іншого народу.
Рубіо почервонів і відвів погляд, нічого не сказавши. Ширлес засміявся, але відхилився і продовжив спостерігати за дійством.
Тим часом музика змінювалася. До ритмічних ударів додавалися голоси. Шиплячі слова розносилися в повітрі. Слуги похитувалися, наче дерева на вітру. Пісня була спокійною, вона текла повз присутніх, як потік води. Голоси, що зливалися один з одним заспокоювали, присипали. Рубіо ставало все важче тримати очі відкритими, а думки почали плутатись. Все, що він бачив, це слуги з барабанами в руках. Все, що чув, це ніжну пісню, що повертала в минуле: була схожа на колискову мами, на її рідний голос, який ти не хотів припиняти слухати, але сон закривав тебе, відбираючи його. Рубіо намагався озирнутися, але перед очима іноді розпливалося. Гучність пісні все наростала, небо вкривалося хмарами. І саме тоді на арену вивели основне: жертву. Затуманений мозок Рубіо навіть не одразу зрозумів, що відбувається, коли двоє жреців, в елегантних тканинах, в сандалях, що шнурівками замотували ноги майже по коліна, вели за руки валькірійця в старому порваному одязі, з босими брудними і пораненими стопами. Валькірієць виривався, бився у їх руках. Голова зайця налякано озиралася, він щось кричав, але спів не давав почути його слів, зрозуміти їх. Жертва була лише юнаком, на вигляд не набагато старшим за Рубіо. Його відвели до капища, що було камінням, викладеним по колу навколо камінного стовба всередині. На тому стовпі було вирізане обличчя одного з богів, основного з них, бога сонця Ра. Поки пісня розліталася околицями, а жреці все ще стояли зі свічками в руках, рухаючи тільки губами, вимовляючи слова гіпнотизуючої молитви, юнака, не звертаючи уваги на його заклики, прив’язали до стовба, міцно затягуючи мотузки. Крізь туман в голові і перед очима, Рубіо глянув на іншу знать. Всі сиділи спокійно, ніби чи то пісня заворожила їх, чи то це було звичайною справою. Серце починало битися швидше, і Рубіо повернувся до Ширлеса.
– Я думав на жертвоприношення ви просто даєте богам урожай!
Ширлес здивовано глянув на нього.
– Боги потребують живої жертви. Це традиція і справедлива плата за їхню допомогу нам.
– Але ж можна дати в жертву тварину, ви не можете вбити когось з свого народу!
Перед очима Рубіо все ще розпливалося, але він міг бачити посмішки знаті, ніби та була задоволена всім, що відбувається. Ширлес виглядав трохи сп’янілім, але геть не стурбованим.
– Повторюю, це традиція, і вона така, яка є. Але не хвилюйтесь, принце, ми не вбиваємо невинних. Цей юнак злочинець, він заслужив смерть. А цей вихід буде для нього дуже благородним, своєю кров’ю на священному стовпі від відмиє всі свої гріхи і його ба – його душа, зможе легко ввійти в Дунат і спокійно служити богам після смерті.
– Але ж він не хоче помирати, гляньте на нього!
Валькірієць і справді продовжував кричати, вириваючись з пут. Але спів лунав і далі, і його ніхто не слухав…
– Це не мої проблеми. Моїм обов’язком є зробити усе, аби задобрити богів.
Рубіо знов подивився на вількірійців, що переговорювались між собою з задоволеними посмішками. Деякі підкликали до себе рабів, аби ті задовольняли їх потреби. Раби були втомлені, на вулиці стояв вечір і починало холоднішати, а вони ходили майже оголеними. Проте їх власників це не хвилювало, вони дивилися у центр капища, ніби на виставу і ганяли своїх рабів туди сюди, даючи їм принизливу роботу, за яку ті ніколи не отримають і гроша.
– Ні…– видихнув Рубіо. – Вам просто це подобається. Це викликає у вас задоволення, от і все.
– Я маю заперечити це? – здивувався Ширлес. – Це священне дійство, але воно не може не бути розвагою. Бути фараоном важко, і жахливо нудно.
– Це не означає, що треба вбивати невинних…
Ширлес лише закотив очі. Тим часом жреці знов запалювали свої свічки, а крізь воду у вухах Рубіо, пробилися пронизливі крики. Очі юнака зіткнулися з його власним поглядом і Рубіо довелося зковтнути камінь у горлі. Але він лише пішов до низу і став баластом у середині, десь, чи то у шлунку, чи то може у серці, бо відчулася раптом жахлива важкість.
– Ширлесе…– почав раптом Рубіо. – Боги все ще готові мені допомогти?
– Звісно, просіть що завгодно.
– Відпустіть його.
– Кого?
– Ви зрозуміли. Дайте юнаку жити.
– На жаль, Рубіо, я не можу відмінити жертвоприношення. Це свята подія, забравши жертву я лише розгніваю богів. Погодьтесь, у ці складні части їхня ярість буде геть ні до чого.
– Але ви обіцяли. – Рубіо повернувся до Ширлеса, дивлячись у його жовті вовчі очі.
– І я виконую свої обіцянки. – відрізали йому. – Можна хоча б поцікавитися чому ви просите саме про це? Будь-хто на вашому місці, попросив би підтримки, гарантії безпеки для своєї країни. Ви дійсно згодні втратити ці можливості заради якогось злочинця, що все одно скоро загине від голоду, бо відпустивши його, я не збираюся давати йому притулок. Подумайте добре, Рубіо, я в свою чергу, запевняю, що все ж зроблю все, що вам завгодно, навіть якщо для мене це буде не вигідно.
Тривога засміялася над Рубіо. Чи пам’ятає він свій план? Підтримка Валькірії була б необхідною умовою для нього. Але якщо він відмовиться від своїх слів, ні в чому не винний юнак загине жахливою смертю. Проте чи не варта буде втрата одного проти перемоги та благополуччя не лише людей, а й інших народів? Напевно варта. Але серце стискалося, не бажаючи слухати розум. Заговоривши, Рубіо став відповідальним за цього хлопця. Саме від його вибору залежатиме його життя. А часу на вибір майже не було. Жрець, у білому плащі, в сандалях, взяв із підносу, що горделиво ніс слуга, ніж. Гучність пісні наростала. Серце шаленіло. Жрець підійшов до жертви. Ніж піднявся у повітря.
– Стійте! – слова молитви були перервані дзвінким голосом Рубіо, що якомога голосніше пролунав по арені. Роззираючись, всі бачили людину, що піднялася з свого місця, важко дихаючи. Ніж зупинився.
Рубіо повернулася до Ширлеса. Той мовчки дивився на нього з хвилину.
– Нехай буде так.
Наказ припинити. Жертву відв’язали. Натовп зашумів. Все, що міг сприймати Рубіо це вдячні очі, що дивилися на нього, поки не зникли за будинками.
– Чшшш, все добре. – заспокоював Рубіо Риму, гладячи її білу гриву. Вона зашуміла, як і він сам, почувши чиїсь кроки. Рубіо різко розвернувся, наткнувшись на погляд Ширлеса.
– Вже їдете?
– Мушу, мене чекає важлива справа.
– Хіба ви не могли залишитися хоча б до ранку? Я надав би вам компаньйона, хоча ви можливо хотіли б бачити того юнака?
– Ні, мені доповіли, що його відпустили, давши одяг і пиття з їжею на перший час. І я не можу більше чекати, я й так достатньо затримався.
– Справді так поспішаєте?
Ширлес був без охорони. Перебираючи браслети на руках, він сперся на стовп і дивився на Рубіо.
– Так. Не скажу, що це моє бажання, але…це мій обов’язок.
– Куди підете?
– Доведеться і далі йти через вашу країну, якщо ви не проти. На захід, до Нортленду.
– Нортленд хороша країна, не така жорстока як наша, – кивнув Ширлес.
Рубіо застиг.
– Я…
– Ні, ти був правий. Не відходь зараз назад. – твердо заговорив фараон, відвівши погляд. – Наші традиції жорстокі. Ми єдина країна, що має рабів. Ми єдина країна, що приносить такі жертви. Я не буду заперечувати. Скажу лише одне. Кожна територія, кожен народ приховує свою тьму…в кожного вона різна, але в кожному вона є.
Рубіо несвідомо торкнувся каменя на серці і Ширлес провів це поглядом.
– Я не хотів говорити, що ваша країна погана.
– Ти і не казав.
– То який сенс в цій розмові?
Ширлес раптом випрямився і видав дивний вигук.
– Останній подарунок.
– Я думав боги готові зробити щось безкорисно лише раз.
– Боги так, а от я ні.
З тіні, м’яко ступаючи по піску, вийшла на світло від зорей і ліхтаря кішка. Таких кішок не було у Популюсі. Вона була величезною, і йшла гордо, плавно, знаючи собі ціну.
– Це Сфінкс. – представив Ширлес. – У неї є дарунок для тебе.
Сфінкс зробила те, що змусило Рубіо відсахнутися. Вона заговорила.
– Лише якщо відгадаєш загадку.
– Чого ти виглядаєш таким шокованим? – засміявся Ширлес.
– Бачте, в Популюсі коти зазвичай не розмовляють. – протягнув Рубіо.
– В Валькірії теж. – відрізала Сфінкс. – У нас взагалі нема котів, їм не подобається наш клімат.
Рубіо мовчав, розгубившись.
– Я не просто кішка, я слуга богів. Ти про нас не чув?
– Емм, Сфінкси, яких я бачив були зовсім іншими. У них були крила і тому подібне. – він окинув оком її сіру шерсть. – Ви виглядаєте як звичайна кішка с Популюсу…в більших розмірах.
– Я давно живу на землі, що до речі жахливе місце, якщо ти запитаєш, Дунат має набагато кращі умови. Підтримувати нашу звичайну форму, про яку ти говориш, довго, дуже втомлююче, тож я вирішила спростити собі життя. І ти здається поспішаєш? То може нарешті заткнешся і послухаєш загадку?
Рубіо зніяковіло перевів погляд на Ширлеса, але той лише розвів руками.
– Звісно, пробачте.
– Слухай уважно. – вона затихла на декілька секунд, а коли заговорила, її голос, який міг би бути звичайним голосом звичайної жінки з Популюсу, звучав геть по іншому. Він ніби йшов з глибин землі, він ніби розливався усюди. Ехо бігло за кожним словом, хапаючи його і у Рубіо пішли мурашки. – Та, що тіні розганяє, що витягує тебе з пітьми. Серед хижаків вона чекає, сил надасть вона тобі.
Там, де сонце, там де місяць, де болота і поля.
Там чека тебе найважливіше, доля там чека твоя…
Рубіо дивився на неї розгублено. Погляд Ширлеса став важким. Усвідомлення прийшло неочікувано. Очі розширились від шоку, і Рубіо, не марнуючи і секунди застрибнув на Риму. Сумки з припасами трусилися, коли він скакав по пісках, прямуючи за місяцем, що випромінював надію. Останнє, що він побачив, озирнувшись, це те, як Сфінкс розчинилася у повітрі, а Ширлес проводив Рубіо поглядом, який було неможливо прочитати.
Рубіо скакав, підгяняючи Риму. Він уявляв як вдалині з’являлися на горизонті ліси. Бо тепер він не планував йти на захід через всю Валькірію. Він поїде на північ, де дерева жили своїм життям, де серед них, в болотах таїлася купа небезпек. Він піде до Славії. Він піде до Морени. До своєї надії, і можливо, своєї долі.