Пташка корольок

Похмуре небо навіювало смуток, холодний вітерець викликав тремтіння хрубкого дівочого тіла, туго заплетена коса каштанового кольору уже давно розплелась. Ось темні хмари уже перетворились у дощ, а згодом у зливу. Одяг непомітно ставав вологим, поки не став повністю змокрілий. Та дівчині було холодно та боязко не через це…. Вона залишилася сиротою. Маленький світ миттєво обрушився і тепер замість того, щоб радіти та розбивати шибки рогаткою, яку відібрала у Кямрана, вона сидить на дереві та найбільше всього хоче потрапити в обійми рідних. Але життя суворе і цього більше ніколи не станеться, як би не хотілось.  Тепер замість посмішки на її юному обличчі сльози, а матір природа плаче разом з нею. Чаликушу залишилась одна і цього вже не змінити.

Феріде тильною стороною долоні витерла сльози і поглянула вгору. Тепер райська дуга замінила дощ у небесному світі, сім промінчиків долі упали різними кольорами прямо на подвір’я тітоньки Бесіме. Веселка, звучить так радісно і дійсно веселку можна вважати передвісницею кінця шторму, що людям залишилось протриматися ще трохи і вони будуть врятовані. Але також це замкнене коло, яке часто було передвісником чуми.

Почало смеркати, а на небі з’являлись душі людей, саме так говорив покійний батько маленької дівчини, що зараз намагається найти ті самі, дві головні зірочки. І ось чудо на нічному просторі проявляються мама й тато, вони зовсім поруч один біля одного, наче одне ціле. Простягнувши руку на два небесні тіла, вона наче доторкається до них з дерева, здається, що вони зовсім не далеко й от-от вона дотягнеться, але цього так мало, пальці рук тільки-но й відчувають що повітря. Феріде намагається уявно їх обійняти, відчути розраду та тепло, але відчує тільки прохолоду, вітер, а згодом і тверду землю. В далечі почулись крики Неджміе: ” Мамо, мамо! Чаликушу упала з дерева!”, а потім поряд вона відчула присутність калфів та тітки. ” Ні,ні це не дівчина, а справжня пташка корольок!”, – пролунало у голові перед тим як Феріде втратила свідомість.