Психолог

Дитинство. У мене не було багато розваг. Я лише пам’ятаю, як грав на скрипці, вчився у найперистижнішому ліцеї, хоча однокласники у ньому були антонімом слову престиж, так, звісно, вони були з багатих сімей, але характери в них були, м’яко кажучи, огидні. Та і я недалеко від них не відійшов. А ще я пам’ятаю матір та батька. О, так, я їх добре пам’ятаю. Ні дня я не прожив тоді, щоб мене не принижували, ображали. В двох словах, мене гнітили всюди. Але, у них на це були причини… напевно. Здається, у мене почали проявлятися зморшки та сивина ще в 12 років. Ні, мені не жилося зовсім погано, у когось були і значно гірші умови життя, я не заперечую, але… Боже, на що я жаліюся…

З цими словами я закінчив розповідати автобіографію моєму “життєвому наставнику”, себто психологу, до якого мені порадив сходити мій друг. Я, взагалі, не дуже переймаюся моїм ментальним здоров’ям, хоча і сам є “лікарем”. Чому в кавичках? Бо я хірург. Так, я, всласне, рятую життя людям. Ох і довго я вчився. Ніколи не забуду той страшний коледж, за яким був не менш страшний університет і так далі і так далі.

— Пане Сміт, чи не могли б ви розповісти про Ваше теперішнє життя?

Звісно б міг. Але так не хочеться. Я ні з ким не ділюсь моїм ВЛАСНИМ життям. Ні з ким, окрім мого друга. Та й з ним не дуже хочеться ділитися. Я, як ви вже зрозуміли, люблю слухати людей. Не те, щоб я великий Шерлок Холмс і обожнюю аналізувати людей, але інколи хочеться почути що на думці у деяких осіб.

— Мг… Так, – я почав думати про що б розповісти. моє життя не дуже різнобарвне.. нажаль – зараз в мене немає друзів… Ну, є один і він…

— Так, так розповідайте

Ненавиджу коли мене перебивають

– Так, власне він мій колишній пацієнт. Було діло, вирізав апендикс, з ким не буває. Його батьки це.. звичайні люди середнього класу

— Батьки?

— Так, він набагато молодший ніж я

Я тільки встиг змиритися з тим, що мені вже за 40, а він знов нагадав мені. От це одна з причин чому я раніше не ходив до психологів

— Мг.. Так от, якось раз мені довелося робити операцію хлопчині. О, пам’ятаю як він хвилювався перед операцією. Довго ж ми його заспокоювали, перед тим, як вкололи наркоз… Вам, певне, цікаві його людські якості. Ну.. Він оптиміст, працьовитий, трохи дурнуватий, хлопцеві все ж 17, і.. Знаєте, я не дуже вправний в тому, щоб підбирати синоніми, але Ви мене, напевно, зрозуміли, чи не так?

Чоловік підійняв очі з планшету на мене, кивнув і продовжив щось далі записувати на папір. От чому він такий балакучий тільки коли я щось розповідаю?

— Пане… Роберте, а ви впевнені в Вашій орієнтації?

— Перепрошую, що? – здається в мене вилізли очі на лоба. Що він собі дозволяє??? Та навіть якщо б і був я геєм, хлопцеві 17, а мені.. не 17!

— Ну, Ви впевнені в тому, що ви не гомо?

–… Ви впевнені в тому, що ви не ідіот?

— Це було грубо з Вашої сторони.

Ого, прокинувся пан чутливість. Як йому хватило клепки таке бовкнути

— А чи не грубо з Вашої сторони питати такі речі в мене?

— Це просто робоче питання, навіщо ж так реагувати. – Він так говорит це, ніби не прирівняв мене щойно до педофіла

— Мені все зрозуміло, до побачення.

Я швидко покинув кабінет. З такою самої швидкістю я спустився по сходам до гардеробу. Одягнувшись, я вийшов надвір і, невдоволений погодою, пішов додому. Вечір не вдався.

P.S я це писала буквально сьогодні вночі. Ідея фанфіку з’явилася ще рік тому. Будь ласка, пишіть коментарі, щоб я зрозуміла чи писати мені далі 🙂