про дощ і парасолі

FavoriteLoadingДодати до улюблених

написано на Осінній Фікрайтерський З’їзд 2021

ключ: забути парасольку

Я завжди забувала парасольку. Ти мені завжди нагадувала. Просто підходила, пхала в сумку та легко цілувала.


 

– Не забуть парасольку!

Я завжди забувала парасольку. Ти мені завжди нагадувала. Просто підходила, пхала в сумку та легко цілувала.

Ніколи не любила брати її: в руках носити весь день, а то дощ може і не піде. Пам’ятаю, мама постійно нагадувала про неї, а я просто відмахувалась. А від тебе ні. Чи то від погляду, чи то від рухів, але парасоля так і опинялась в мене в сумці. Навіть викладати не доводилось.

 

– Тримай парасолю, — ми зустрілися біля магазину, коли я забігла всередину від зливи. Парасолю залишила вдома: дощу не планувалося сьогодні. А даремно.

Ти ж тоді стояла переді мною з щирою посмішкою на вустах і простягала її мені. Краплі трохи намочили твоє волосся, і воно стало пухким і кудрявим. Ти його таким ніколи не любила, випрямляла вранці, а мені подобалося: таке домашнє, м’якеньке і твоє.

Ти не любила дощ саме через волосся, тому і намагалася тримати парасолю біля себе. А я хотіла побігати з тобою під теплими краплями.

 

– Взяла парасолю?

Ти питала це кожного разу, коли я виходила з дому похмурими днями. Я не хотіла її брати: так і не змогла полюбити. В руках носити довелося б. А так можна ж було і капюшон просто накинути.

Але ти все одно просила взяти парасолю і сама притискала її мені до грудей. Щоб точно не забула. Я і не забувала; це ж ти мені її дала. Ти ж мене тоді легко цьомкнула в губи та проводила на зустріч з друзями. Всі лише покрутили пальцями біля скронь на це, але я ж знала, що це твоя. Ми сиділи за столиком в кафе, а я тримала її біля свого боку і згадувала про тебе. Але дощу тоді не було.

 

– Парасоля! — вигук я почула майже біля дверей.

Ти стояла із лагідною посмішкою і тримала чорну річ у руках. Я не хотіла її брати, але ти сама підійшла і, не розриваючи зоровий контакт, простягнула її мені. Нічого не залишалося робити, як прийняти її і запхнути в портфель. І я знаю, що дощу не буде, його вже дві тижні не було і не буде стільки ж, але все одно не відмовляюся, бо ти.

 

– Я поїхала, не забуть парасолю!

Ти поїхала до родичів, а я залишилась сама в цьому сірому місті. Осінні дощі почали поливати голі дерева все частіше, але ти все одно щоранку писала мені нагадування. І я дивилась на людей навколо, промоклих в капюшонах, і любила тебе ще більше. А ввечері надсилала тобі світлини з-під зливи з підписами «промокну тільки через тебе». Ти сміялась, і мені цього було вдосталь.

 

Холодний дощ несподівано застав мене, коли я виходила з лікарні. Крапля за краплею, куртка промокала все сильніше, а з непокритого волосся вже стікала вода. Шапка так і залишилась лежать вдома, коли я летіла до тебе в лікарню. Ти так і не повернулась з тієї поїздки до родичів. Ти так і не нагадала про парасолю вранці.

І я більше ніколи не згадаю про неї сама, без тебе.

Краплі стали бити все сильніше, і щока почала червоніти від холоду і болю, але я тільки підняла очі до неба, до тебе.

– Я забула парасольку.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

2 Коментарі на “про дощ і парасолі

  1. Чудова робота! Мені дуже сподобалося настільки вона сумна і одночасно жива. І незважаючи на те, що з персонажками я не знайома, фік відчувається близьким до душі.

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: