Як завжди прокидаюсь через голосний щебет будильника і відчуваю важкість повітря нового дня. Важкість через те, що, маю бути не тим, ким хочу. Мій батько – вчений. Мені подобається наука, особливо біологія, але я не хочу робити це сенсом свого життя, як він, тому часто маю сварки зі сім’єю. Моя мрія – стати відомим актором, бо з дитинства любив приміряти на себе різноманітні ролі. Найбільше я хочу отримати роль в фільмі жахів, мабуть ще й тому, що мене дуже цікавить процес зйомок таких картин.
Мій батько – справжній геній. Він створив машину, що може «заморозити» людину на декілька місяців, а може й на рік, щоб вберегти таким чином від тимчасової загрози навколишнього середовища. Одночасно я пишаюсь його цим творінням, але в той же час боюсь. Особливо через батькові жарти, про те, що він заморозить мене до тих пір, поки я не порозумнішаю. Звісно я розумію, що він любить мене, свого єдиного сина, і не стане шкодити.
Декілька хвилин і я вже прямую до сходів на перший поверх, звідки чую знайомий запах омлету з беконом і кави – моя матінка приготувала сніданок. Це вже як традиція нашої сім’ї: мама готує снідання, а я вечерю. Як завжди ледь не перечепився за останню сходинку, сам собі трохи посміявся. Я вже звик до того, що постійно щось зачіпаю, бо мій високий зріст і довгі руки не завжди добре усвідомлюю.
Сьогодні ранок особливо напружений, ніби гроза збирається, і я прекрасно розумію – чому. Відразу після сніданку я буду збиратись на прослуховування в театр, і прямо в коридорі відчуваю, яку напружену ауру розповсюджує мій татко. Матінка моя завжди говорила, що я красунчик, що в дитинстві радувало мене, а зараз вже соромлюсь. Вона навпаки була рада, що я закінчив театральний університет, бо сама мене бачила актором або моделлю.
– Доброго ранку,- привітався я, намагаючись посміхнутись, і сів за стіл на своє місце.
– Доброго, синку,- відповіла матуся, а батько вирішив не відповідати,- поїж добре, в тебе сьогодні важливий день.
Сніданок пройшов в мовчазній тиші, тільки цокотіння посуду і напружене дихання. Повітря максимально наповнилось неприхованою агресією, аж дихати було важко. Я тихо встав, подякував ледь чутно за їжу і піднявся до себе на гору знову. Точно знаю, де залишив вчора свій новенький костюм, тому прямую до шафи. Дістаю висячий на вішалці одяг, ще раз оглядаю його, бо боюсь не помітити якусь пляму і осоромитись перед журі. Пальці тремтять від хвилювання, коли намагаюсь застебнути ґудзики на сорочці, бо сьогодні має здійснитись моя мрія. Дивлюсь на себе в дзеркало, декілька раз роблю глибокий вдих и видих та прямую до сходів. В цей раз нікого не зустрічаю на першому поверсі, тихо взуваю кросівки та прямую до дверей. У мене раптово з’явилось якесь дивне передчуття, але це все потім, мабуть, занадто сильно хвилююсь.
Прохолодне повітря освіжає, надає думкам спокою, і швидкими кроками я прямую до зупинки, на диво навіть не спіткнувся ні разу. Автобус приїхав швидко, що дуже добре, бо небо було похмурим і збиралось на дощ. Але їхати мабуть пів години, а то й більше, адже театр знаходився на іншому кінці міста. Всю дорогу я занервовано поглядав на екран смартфону, ніби чекав чогось, і з відчаєм усвідомлював, що дощ за вікном перетворився в справжню грозову зливу, і заповнені водою вулиці періодично освічувались спалахами блискавок, одночасно з якими моє серце пропускало удар. Мені вже не десять і навіть не п’ятнадцять років, але я дуже боюсь грози. Сам вид того, як небо розривають білі спалахи, всередині мене все заморожує, і я забуваю навіть як дихати.
Навіть коли я дістався театру, стихія і не думала відступати, тому до театру я зайшов не дуже сухий… Сподіваюсь, це не вплине на мій виступ і я не підхоплю застуду. Ну що, Кіме, уперед!
Прослуховування проходило у два етапи – кастинг та проби. Кастинг це такий собі монолог перед режисером та іншою частиною команди, а далі, якщо тобі вистачить таланту, тебе очікує невеличкий сценарій, який мусиш вивчити та зіграти разом з іншими претендентами. Мене набагато більше хвилювала перша частина, бо потрібно було бути самим собою, відкритим і чесним, а я сміливістю не відрізнявся.. Куди простіше було уявити себе в ролі якогось крутого героя, і тоді вся моя сором’язливість вмить кудись зникала.
На моєму піджаку красується номер 17, тому у мене досить багато часу, поки не настане моя черга. Я можу як зібратись нарешті з думками, так і з’їхати з глузду ще до виходу на сцену. Режисер ще в коридорі, проходячи через натовп, якось загадково затримав на мені погляд; лякало те, що я не розумів, це був хороший чи поганий знак. Для мене головне зараз зібратись з думками, тому, повернувшись до дзеркала і намагаючись забути про присутність інших людей у приміщенні, я почав ще раз репетирувати свій монолог.
– Доброго вечора усім присутнім, а тим, хто не зміг прийти, передайте мої вітання! Мене звати Кім Мінгі, мені також приємно з вами познайомитись!,- після цих же слів я почув тихий сміх та шепіт у мене за спиною – очевидно я перестарався.- Сьогодні ви маєте унікальну нагоду поспілкуватись зі мною і отримати неповторні враження, тому прошу вас слухати уважно.
Через відображення у дзеркальній поверхні бачу, що до мене хтось наближається, а саме якийсь білявий хлопець, значно нижчий за мене. Його гострий погляд блакитних очей змушує мене спинити мою імпровізацію й обернутись, а інтуїція підказує – зараз повітря щонайменше має спалахнути від присутності цього юнака. Бачу, як здригаються його ніздрі, коли він набирає повні легені повітря, і якось рефлекторно кладу долоню, щоб зупинити, йому на губи, й одразу помічаю, що сердита міна перетворилась на якесь чи то здивування, чи то переляк.
– Перепрошую, якщо чимось завадив тобі, але,- почав був говорити я, але через секунду відчув важкість його кулака на своїй щелепі, що змусило мене замовкнути, поклавши долоню на місце удару.
– Ти..- його голос звучав низько, з нотками роздратування і ненависті,- думаєш, ти тут найкрутіший? Мабуть впевнений, що твій високий зріст та огидно жіноче обличчя дають тобі перевагу перед іншими? Забирай звідси свою жовту дупу і прямуй на рисове поле, з якого ти виліз.
Так ось у чому справа? Це звичайний расист, чому я навіть не здивувався, тому що у моєму місті це досить гостра проблема. У відповідь я лиш підняв одну брову і посміхнувся, після чого підняв його однією рукою, стиснувши у кулаку комір його сорочки, так що нахабі довелось стояти на пальцях.
– Гей ти, жалюгідний плазун, чому тобі так не сидиться спокійно, десть там, внизу? Погрози від такого як ти? Смішно й безглуздо. Якщо будеш кидатись на кожного, як дурне цуценя, одного дня отримаєш гарного штурхана по ребрам. Забирайся геть, бовдур.
З цими словами я повернувся до нього спиною і пішов у коридор, в пошуках вбиральні, щоб відмити кров, яка неприємно проступала на губі і залишала гіркувато-солоний присмак на язиці. Моєму роздратуванню не було межі, тому я випадково вдарився плечем, коли заходив у потрібну мені кімнату. Дзеркало у туалеті було велике, світло яскраве, що не могло не радувати, значить, повернуся я в ідеальному вигляді. На щастя, у мене в кишені була пачка сухих одноразових серветок, і я, швидко діставши заповітну шарудливу упаковку, став спочатку витирати кров сухим, а потім змоченою водою паперовим рушничком. На щастя, кровити перестало досить швидко, і одяг я не вимазав, тому незабаром повернувся в кімнату очікування.
Там уже не було близько 10 людей, що мене здивувало, невже все проходить настільки швидко? Мене не було на місці максимум хвилин десять, не можуть же вони витрачати на кожного лише хвилину… Але ж, позаду мене ще близько пів сотні бажаючих, тому вони мабуть і поспішають. Тип паче, що сьогодні буде ще один етап відбору. З залу перегляду виглядає дівчина з номером 10, тобто я майже вгадав.. Значить, скоро і моя черга, усвідомлення чого накриває мене новою хвилею паніки.
Прослідкувавши поглядом за чергою, я зрозумів, що той самий білявий хлопець у черзі під номером 13. Відчувши на собі мій погляд, він агресивно зиркнув у відповідь і повернувся спиною. Мені було вже зрозуміло, чим я викликав у нього таку реакцію, тому вирішив знайти інший об’єкт для спостереження. Намагаючись роздивитись інтер’єр театру, я відчув, як клубок нервів знову підступає до горла. Було важко заспокоїтись, але впасти обличчям ниць перед журі не хотілось. З моїх думок мене вирвав, ніби з води витягнув, жіночий голос зовсім поряд.
– Привіт, хм, можна з тобою познайомитись?- варто мені було повернути голову у напрямку джерела звуку, я побачив перед собою дуже красиву, ні, занадто красиву дівчину. Вона мала світлу шкіру, глибокі сині очі, обрамлені густими віями, та сліпучо яскраву усмішку, що я відразу і не зрозумів що від мене потрібно.
– А, звісно,- посміхнувся у відповідь я, відчувши що сміливість цієї незнайомки змусила мене зніяковіти, і відразу випалив своє ім’я,- Мене Мінгі звати а вас.. тобто тебе?
– Мене – Анна. – відповіла вона, дзвінко сміючись, а я продовжував стояти стовпом і дурнувато посміхатись, роздивляючись людину переді мною і помічаючи, що у неї номер 16, тобто її черга настане ще трохи швидше, ніж моя.- Бачу, ти дуже хвилюєшся, мабуть, перший раз на прослуховування потрапив?
– Саме так, мені здавалось, що всі, хто прийшов сюди, роблять це вперше, як і я,- я задумливо почухав потилицю, повернувши погляд у сторону.
– Ні, я вже з усіма присутніми спілкувалась,- так ось воно що, значить, я просто черговий «присутній», роздратовано подумав я,- майже половина прийшли третій або четвертий раз, як і я.
Я хотів відповісти щось далі, але побачив, що дівчина кивнула і пішла у напрямку дверей, з яких як раз до коридору вийшов кандидат під номером 15. Ніби з повітря виник, біля мене з’явився той білявий з номером 13 і, випаливши щось на манер «мачомен зіркуватий» пішов у напрямі виходу, щось мені підказувало, прослуховування він не пройшов. Але цей … блондин не був вартий моєї уваги зараз, тому що потрібно було зібратись з думками перед виступом.
Коли Анна вийшла після свого виступу, я зайшов одразу й зачинив двері. Цей хід вів до головної сцени театру, а журі сиділо на першому ряді, роздивляючись тих, хто потрапляв до них, з усіх боків та навіть більше. Декілька секунд вагався, а потім зробив перші декілька кроків із-за занавісу, трохи примружившись через направлених на сцену прожекторів. Цього виявилось достатньо, щоб я перечепився через дроти на підлозі. У мене не було часу міркувати, що з цим робити, бо вже летів на підлогу, і нічого кращого не придумавши, зробив «колесо» до центру сцени, де встав на ноги перед суддями, лиш обтрушуючи долоні одна об одну. Піднявши погляд я зрозумів, що мій акробатичний трюк трохи здивував журі, бо вони сиділи, завмерши на місці з широко відчиненими ротами. Чесно кажучи, моє серце ледь не спинилось, поки я котився, бо думав, що прямісінько у ту ж секунду моє прослуховування і закінчиться. А далі все було як у тумані…
Я прийшов до тями, коли у мене в руках вже був лист зі сценарієм, який потрібно було вивчити, щоб виступити з ним у другому етапі прослуховування. Це означало лише одне – мій виступ все ж таки задовільнив суддів. Спокою це не додало, але часу на вагання не було, тому спітнівшими від нервів пальцями я став гортати декілька сторінок, що опинились у мене в руках. Нічого складного, але поки я уважно вивчав свою роль, то не помітив, що вже потрібно було виходити на сцену. Якось раптово усе моє хвилювання зникло, тому вся сценка пройшла чудово. Як я і говорив, досить мені вжитись у якусь іншу роль, я відразу стаю сміливішим.
Так як на прослуховування прийшло багато людей, журі вирішило оголосити свій вердикт наступного ранку, щоб добре обміркувати рішення. У мене в голові вже все поплило від хвилювання, а вони ось так! На щастя, дощ вже закінчився, і все, що тепер заважало видихнути спокійно – це важкість на душі через невідомість, що чекала попереду. Я не знаю, що казати вдома, бо сам не впевнений, які результати показав на сьогоднішньому виступі. На спині наче мішок лежав, тягнути який було досить важко, і чим ближче до дому, тим важче він ставав. Ах, а мені ще вечерю готувати! Божевілля!
Дуже дивно, але коли я зайшов до будинку, то зрозумів що зараз зовсім один. Батько, мабуть, в підвалі, в лабораторії, а мама де? У повній тиші я зайшов на кухню, де вже лежали в кошику помиті овочі, і вирішив марно часу не витрачати. От що, а готувати я дуже любив і завжди шукав нові цікаві рецепти, щоб дивувати своїх екзотичними смаками. Цього разу не було настрою робити щось незвичайне, тому мій вибір зупинився на рибному супі та пасті з бобовим соусом. Вечеря вже була готова, але ніхто не йшов до столу. Куди ж усі поділись? Мабуть, татко запрацювався і не помітив, що вже прийшов час вечеряти, і я вирішив, що потрібно його покликати. Я зняв фартух і повісив на гачок, після чого відразу пішов до дверей у підвал. Мої вуха відразу зловили якийсь нехороший шум внизу, і я ледь не полетів по сходинкам, настільки швидко помчав до низу.
Я помітив, що вся техніка вимкнута, а світиться лише та капсула «заморозки», всередині якої висіла записка. Це одразу привернуло мою увагу і широкими кроками я швидко скоротив відстань від сходів до приладу і зробив один крок у середину кабіни, щоб зірвати папірець…
Тільки я зробив це, механізм хилитнувся так, що мені не залишилось нічого крім як впасти на підлогу цієї страшної машини. Дверцята за мною гучно зачинились і я швидко піднявся і став стукати по залізним стінкам, сподіваючись що вони відчиняться. С кожною секундою ставало тільки холодніше, а я просто закричав, відчуваючи як моє серце зараз спиниться від жаху – процес заморозки почався. Зрозумівши, що нічого не вийде, я, майже плачучи, відійшов до задньої стінки капсули і сперся на неї. Відчув, як міцні ремні огорнулися навколо моїх плечей, не давши відійти знову. Невже це мій кінець? Але думати про це вже майже неможливо, бо мою свідомість повільно поглинула темрява.
Я прийшов до тями у невідомій мені кімнаті і відразу побачив перед собою двері. Щось мені підказує, що чим швидше я вийду через них, тим краще, тому підхоплююсь на ноги і не витрачаю ні секунди на вагання. Долаю перепону та бачу коридор, у кінці якого інші двері, біжу вперед, розуміючи що простір розтягується і той кінець кімнати все далі по переду. Зупиняюсь, намагаючись зрозуміти, що відбувається і що з цим робити. Праворуч вікно, у якому немає скла, і відчуваю, що це єдиний шлях, щоб втекти від відчуття того, що переслідує мене за моєю спиною. Летіти вниз довелось довго, спочатку все навколо було пекельно червоним, потім поступово темнішало, аж допоки я не опинився у чорній пустоті. Разом з цим закінчилось і падіння, я просто застиг у повітрі…
Десь у горі наді мною можна було бачити, як горить червоним вогнем повітря, але світло того полум’я не діставало до мене, бо я навіть носа свого побачити не міг. Раптово крізь вогонь промчала біла лінія, що буквально одразу зникла. Лише з гуркотом грому я зрозумів, що то була блискавка. Моє серце почало тремтіти від страху, а дихання стало рваним та нерівномірним. Я швидко перекидав погляд то з однієї громовиці до іншої, не вірячи заплющував і відкривав очі, намагаючись прокинутись, або щось таке, бо все це було схоже на якийсь страшний сон.
Як раптово все почалось, так і закінчилось. Гроза затихла, і коли я відкрив очі, то побачив, що і темряви немає. Я сиджу на підлозі а попереду дверна арка, через яку і потрапляє світло. Очевидно, що цей кошмар закінчиться тільки тоді, коли я пройду через неї у засвічену невідомість. Коли я піднявся, то ледь не впав одразу ниць, бо ноги стали наче дерев’яні й зовсім не хотіли мене слухатись. Ці декілька кроків здалися пекельною мукою, а світло попереду було настільки яскравим, що довелося закрити очі рукою, бо навіть через стулені повіки я відчував дискомфорт. Досить було переступити у сяючу безкінечність, одразу прийшло полегшення.