Дівчина йде по лісу, розглядаючи все навколо. Все їй здається таким знайомим. Наче дежавю. Коли відчуваєш в чужому, незнайомому щось рідне, здається, що знову повернувся до відчуття турботи й затишку. Те, що відчуваєш лише в дитинстві. Як морозиво, яке має особливий смак лише на морі. Або як аромат їжі, що готувала лише мама.
Вона крокує ледь протоптаною стежкою, що аж висока трава лоскоче їй литки, а вранішнє сонце обіймає її своїм теплим промінням. Проходячи повз болото, дівчина помічає вербу. Просто дерево, яке схилило своє гілля до води. Але здається, що воно причаровує її. Від нього лине почуття спокою, якого вона давно не відчувала. Стефа підходить ближче, розглядаючи його, ніби намагаючись знайти зв’язок з ним. Зв’язок з природою здається магічним. Вона завжди тебе вислухає та через шум дерев чи сплески води дасть тобі відповідь.
Стефа помічає як гілля верби починає колихатися. Верба вже така старезна, що не в змозі втримати його над водою, натомість дозволяє кінчикам плавати по воді. Дівчина проводить долонями по стовбуру дерева, відчуваючи, скільки всього воно пережило. Верби живуть не так довго, але бачать вдосталь.
За своєю спиною Стефа почула сплеск. Різко обернувшись, вона помітила, що то просто жаба вистрибнула з води на камінь. Дивно чути тут якийсь шум. Здається, ця місцина завжди була така тиха, що навіть вітер не наважувався турбувати її. В кожного місця є своя енергетика. Підходячи ж до цього місця, ти ж відчуваєш спокій.
Але спокій тривав не довго. Вода починає утворювали себто прохід, і з нього виходить…дівчина? Абощо. Не кожен день побачиш, як на поверхні води з’являється щось більше за рибу. Стефа починає задкувати. Її мозок зараз кричить тікай! Але її ноги в змозі лише повільно пересуватися. Врізавшись в ту ж саму вербу, на яку було звернена вся її увага, Стефа виглядала так, наче зараз закричить, але тут вона почула голос з тієї водойми.
— Не тікай, благаю, — каже та тоненьким голоском, майже шепотом. В її голосі чутно нотки відчаю, але якимось чином Стефу він трохи заспокоїв. Це чари чи знову параноя? Вона відчула те ж саме, що й коли підійшла до верби. Зараз вона думає, чи бува це не просто тихий куточок на землі, а плід її божевільної уяви та паніки? Її інстинкти самозбереження волають їй про те, що треба покинути це місце як найшвидше, але незрозуміла сила, яку зараз відчуває Стефа, не дозволяє їй навіть зрушити з місця. Її ноги наче загрузли в ґрунт, а погляд прикутий до водяної дівчини.
Розслабитися вона не може, але вже більш менш ясно може бачити картину, яка перед нею. По пояс у воді стоїть дівчина. Ба більше, по пояс гола. Але досить вродлива, думає вона. Та це не найдивніше, що вона побачила за сьогодні. Стефа звернула увагу на, можливо в прямому сенсі, чарівну зовнішність. Плечима водяної дівчини спадало довге зелене волосся кольору моху, що навколо болота, а на голові красувався вінок з фіалок. Шкіра в неї була бліда, як у покійника, а руки були довгі й худі, наче вона не їла цілу вічність. Але Стефу привабили саме вуха, вони були надзвичайні. Вона згадує, як її мама читала на ніч казки про Фейрі1, вона завжди була в захваті від їхніх вух. Та дівчина мала точно такі самі. Стефа вже вкотре думає, що з’їхала з глузду.
Обидві мовчки грають у глядалки вже декілька хвилин. Водяна дівчина розглядає її з такою ж цікавістю, як і Стефа. Вона так намагається розглянути кожен дюйм її тіла, що тій стає соромно. Ніби це не на ній зараз нема одежі.
У мить Стефі це набридає. Вона націлена дізнатися що в біса тут коїться. Збираючи всі свої сили в кулак, вона починає:
— Ти, — дівчина намагається додати голосу сміливості, але він й досі тремтить, — ти мавка2.
Водяна дівчина видає тихенький, але пихатий смішок та розвертається спиною. Стефа здригається та робить крок назад. Ніколи не знаєш, що чекати від дівчини, що вилізла в болота. Тим паче, якщо її побоювання вірні. Вона читала десятки історій, які розповідали, що такі випадки завжди закінчувалися не самою позитивною нотою.
— Що ти бачиш? — питає себто мавка, повернувшись спиною.
— Е-е-е, твою спину? — повівши бровою, з подивом каже Стефа.
— Вірно, — вона робить паузу. На її обличчі з’являється іронічна посмішка, — а була б я мавкою, ти б бачила всі принади функціонування мого організму разом з нутрощами, — її усмішка змінилася відразою, — була б я мавкою, ти б не говорила зі мною, а лежала б мертвою в канаві за цим болотом.
Стефа поки що жива, але вона не знає, що чекати від не мавки через хвилину. Зараз вона лається, що не вдягла свою звичайну одежу. Вона могла б запросто дотягнутися до кишені, де завжди лежить її маленький ніж, але зараз вона в звичайній літній сукні по коліна та в короткій джинсівці. Після того випадку, вона заклялась, що він завжди буде з нею. Але сьогодні це не так. Хто до біса змусив вдягнути мене це? Думає вона. Так, та дівчина виглядає зовсім невинною й безгрішною, але життя її навчило не довіряти нікому.
— То хто ти є, не мавка? — Стефа, врешті решт набралася сміливості, щоб продовжити діалог, її вже нічого не здивує. Голос вже не тремтить, проте серце досі гупає, а страх витанцьовує в неї на плечі, нашіптуючи лякливі думки.
— Я болотниця3. Але поки ти не почала вживати якісь агресивні дії, в свій захист скажу, що людей не вбиваю, — вона робить паузу, й на її лиці можна побачити нахабну усмішку, — не таких гарненьких як ти, — вона виходить з води, відкриваючи своє тіло.
— Слухай, ти справді вродлива, але я віддаю перевагу говорити з людиною, — Стефа робить паузу, виправляючись, — болотницею, або ким би ти не була, але головне щоб була вдягнена, — вона знімає свою джинсівку на кидає дівчині. Вона намагалася здаватися сміливою. В неї це вийшло. Але тремтіння в руках не зупинялось, вона сховала їх за спину, щоб не здаватися занадто наляканою.
Дівчина не наважувалася взяти одежу, вона дивилась на цю тканину з недовірою. Виглядала так, ніби вперше бачить. Вона обережно взяла її двома пальцями та покрутила, розглядаючи.
— Що це?
— Прикрийся, — каже коротко Стефа, відводячи погляд. Вона намагається приховати свою зніяковілість, хоча щоки в неї зараз палають.
— Знаєш? А я ж правда колись була людиною, — каже дівчина, сідаючи на мох. Стефа повторює її дії й сідає, притулившись до верби. До неї закрадаються думки, чи бува не від болотниці йшла вся енергетика, що так її привабила? Чи був це її підступний план? Зрештою, вона вже згодна повірити у що завгодно.
Стефа звертає увагу на дівчину, яка зараз сидить у її куртці на плечах, підсунувши коліна до грудей та дивиться у небо, ніби вертаючись у спогади. Вона не квапить її, вона лише показує поглядом, що та може продовжити.
— Це сталося на Івана Купала. Я йшла до берега, як і всі дівчата, пускати вінок по річці, коли до мене підійшов хлопець. Він був дуже вродливий. Такий вродливий, що я, здається, закохалася з першого погляду. Як виявилося, він став моєю погибеллю, — вона опустила свій погляд до землі. Зібравшись з духом, вона вела далі, — він надурив мене. Змусив обманом дати клятву. Я думала, що клялась в коханні, а натомість потрапила до його клітки. Я стала його власністю. А коли цей себто ритуал вдався, він зняв з себе чари, та я побачила вже не хлопця, а старезного лихого болотяника. Він прозвав мене Вереєю. Прив’язаною до нього.
Вона мовчала. Стефа також. Вона не була готова до такого потоку інформації. Стефа завжди була готова підтримати, прийти на поміч. Але не очікувала вона дізнатися трагічної історії від створіння, про яке вона ще нещодавно читала в казках.
— Тож, як тебе звати? — Всіма способами намагається перевести тему Стефа.
— Верея є єдиним іменем, яке я знаю. Свого минулого імені я не пам’ятаю, — сказала дівчина, витріщившись на ту своїми нефритовими очима.
— Я б…ми могли вигадати тобі ім’я, — Верея дивиться на неї з подивом, але не перебиває. Стефа роззирається навкруги, стараючись знайти ниточку, за яку можна вчепитись. Погляд її зупиняється на фіалковому вінку, що носить дівчина, — Ія. Тебе можна звати Ією, як фіалка з грецької.
— Ія звучить непогано. Дивно, але не погано, — говорить дівчина, обдаровуючи ту найщирішою посмішкою. Вона справді виглядає втішеною. Але в мить її вираз обличчя змінюється на більш зацікавлений, — стривай, ти не назвала свого імені.
— Стефа. Мене звати Стефа.
— Приємно познайомитись, Стефанія, — та намагається вдати, ніби її не збентежило, як Ія її назвала. Вже ж сильно їй це не подобається, бо так її називала лише мама, коли вона щось утнула.
Стефа простягає дівчині руку, але та просто дивно дивиться на неї. Зніяковіло, вона повертає руку назад собі на коліна. Зніяковілість — це те, що переслідувало її все життя. Навіть зараз, коли ситуація й без цього є незвичайною.
Стефа намагається зібрати все до купи. Манера спілкування цієї дівчини, свята, що вона описала, реакція на звичайну одежу. Трохи подумавши й підвівши підсумки, вона вирішила поставити одне питання.
— Це прозвучить дивно, але все, що тут діється здається дивним, тому я все ж таки спитаю. Де ми зараз?
— На Землях Велеса1, серденько, — її реакція була дійсно дивною. Повівши бровою, вона питально дивилась на Стефу.
— Якого…
***
Стефа прокинулася в своєму ліжку. Цілу вічність, здається, вона лежала нерухомо, витріщаючись на стелю. Це неможливо. Це не могло бути просто сном. Все було настільки реальним, думає вона. Хоча звісно це не могло бути реальністю, це ж божевілля. З роздумів її витягнула дівчина, яка виходила з ванної. Вона підійшла до вікна та прочинила штори, щоб хоч якесь світло надходило до кімнати. Цього було достатньо, й Стефа прийняла позицію сидячи. Вона почувала себе бридко, ці неприємні відчуття, ніби втратила те, що тільки-но отримала. Це лише сон, каже вона собі, сни бувають різні.
— Ану піднімай свою дупу з ліжка, інакше ми обидві спізнимося на пару, — різко мовила її сусідка. Вона виглядала розгніваною
— Котра година? — спитала Стефа напівсонним голосом. Вона ще не в змозі сприймати цей світ після пробудження.
— Вже восьма. Історія праслов’янської мови першою парою. І якщо ми не прийдемо вчасно, то наша викладачка нас заживо з’їсть, — вона демонстративно закотила очі.
— Вже встаю, — болісно протягнула Стефа. Офіційно, це буде найгірший день.