Холодне повітря пробирається крізь відчинене вікно. Чімін ще не лягав, а на небі, десь далеко, вже видно перші сонячні промені. Хлопець підносить сигарету до рота та швидко затягується. Біль у грудях не дає спокійно дихати. Ні, не через дим, він уже звик до нього. Спогади крутяться у його голові і перша сльозинка падає на підвіконня. Якби ж можна було все змінити, якби ж він знав, до чого це все призведе, але зараз вже пізно.
— Пробач мені, Мін Юнгі… Пробач, але це кінець, — ще трохи й почнеться істерика. Юнгі стоїть за ним і не знає, що відповісти. Він уже давно зрозумів, що відбувається, але не хотів приймати… Він не розумів, як можна відпустити кохану людину, як змиритися з тим, що вона може піти в будь-яку мить.
-Ні, Чіміне, це не кінець, ми впораємося. Ти ж обіцяв мені, казав: «Все під контролем», невже це все брехня. Ти не можеш просто взяти і піти від мене. Чому, Чіміне, навіщо ти це почав?
Навіщо? Чимін не знаходив відповіді. Просто одного дня він вирішив, що треба схуднути. Спочатку правильне харчування та спорт, потім їжі ставало дедалі менше. Він так і не зрозумів коли просто перестав їсти. 65…55…50…45…40… І нарешті 37 кг. Від Чіміна нічого не залишилося. Його промениста усмішка зникла, рухатися було дуже важко, але все під контролем. Чи ні? Юнгі чудово знав відповідь, але нічого не міг зробити. Лікарі не допомагали, а Чіміну з кожним днем гірше. Торкатися свого коханого хлопця було дуже лячно. Шкіра була одночасно холодною та палаючою, ніби справжній зимовий лід.
Що? Не може бути. Яка анорексія? Це якась маячня… Юнгі не вірить, що з його Чіміном могло таке статися. Не вірить, але знає, що це правда. Хлопець не їсть. Взагалі. Іноді траплялися істерики, Чимін відмовлявся навіть пити воду, адже «він погладшає». Саме тому Юнгі відправив Чиміна до лікарні. І ось результат. Виписали пігулки та відправили додому.
Перша спроба суїциду. Жменя таблеток . Невдало. Знову лікарня. Друга спроба. Порізані вени. Теж невдало. Лікарня. “Ми не можемо йому допомогти, він перейшов межу. Організм перестає працювати. Максимум тиждень”
Страшно — це не коли тобі боляче, це не коли ти помираєш. Якщо людина відчуває біль, то вона його з легкістю може пережити. Якщо ж приходить твоя власна смерть, ти навіть не помічаєш. Страшно — це втрачати найдорожчу людину прямо на власних очах. Юнгі шалено любив свого маленького принца.
—Пам’ятаєш наш перший поцілунок? П’яний та несподіваний. Ми тоді на вечірці зустрілися, і ти заговорив зі мною. Ти здався мені таким дивним. Я не міг тебе зрозуміти. Потім ти мене поцілував, а я не знав, що робити. А потім… — не встигає договорити Юнгі
– А потім я втік. Так, я пам’ятаю. Я тоді злякався, що тобі не сподобався. Але потім ми дедалі частіше перетиналися. Розмова за розмовою, зустріч за зустріччю… Закоханість, поцілунки, наші ночі, пригоди. Я все чудово пам’ятаю… Але це минуло, Юнгі. Відпусти мене… Мені боляче бачити тебе,— боляче, боляче, боляче. Як же боляче Чіміну казати ці слова. Він шалено любить Юнгі, але не може бачити цей страх у його очах. Він не може щоразу, прокидаючись у лікарні, бачити такого втомленого та розбитого хлопця… Його хлопця… Перше та останнє кохання
– Юнгі, підійди до мене, Я хочу попрощатися.
– Ні! Ти не можеш!!! Я піду з тобою, Я не кину тебе… Будь ласка, не йди, залишся, — крики, сльози, страх… Чіміну боляче. Він розвертається до хлопця. І йому знову боляче. Юнгі плаче. Його Юнгі плаче через нього. Чимін підходить до нього. Поцілунок, такий чуттєвий, такий коханий. Вони ніби зливаються в одну єдину масу. Масу болю… Ледве живий Чимін і такий же Юнгі.
— Хьоне… Пообіцяй, не шукай. Щоб не сталося, не забувай. І пробач мені, за все. Я огидний. Я все зіпсував.
– Ні, кохання моє, не говори так. Ти найкраще, що зі мною траплялося. Нам просто не пощастило. Іноді так трапляється. Іноді люди ламаються, їм боляче, вони на межі. Але якщо вистояти, потім буде щасливий фінал. Герої завжди перемагають. А ти мій герой, значить і ти зможеш, Чиміну знову боляче, адже фінал давно відомий. І йому правда начхати на себе, але не на Юнгі… Він тримає Чіміна у своїх руках, не відпускає, адже це зробить, то втратить найдорожче. Вони знову цілуються. Сльози на щоках Чіміна не заважають насолоджуватися ним. Юнгі ніжно гладить його по спині.
— Я так не хочу тебе втрачати. Ти для мене все,— для Юнгі це справді так.
— У нас ще є трохи часу. Зараз я повністю твій.
Чімін стягує з себе футболку та повільно проводить своїми пальцями від шиї і до краю свої шорт. Не кваплячись, знімає з себе.
— Юнгі, я так тебе хочу. Нехай тобі запам’ятається ця ніч назавжди.
— Я ніколи про тебе не забуду. Ти моя душа, для тебе завжди буде окреме місце в моєму серці.
Юнгі обережно долонями накриває член свого хлопця, оборежно, лише кінчиками пальців, проводить по всій довжині. Чіміну це так подобається, він закриває очі і насолоджується моментом. Востаннє. Разом з ним, з тим, хто подарував йому життя.
Спітнілі тіла, що рухаються в один ритм. Ніжний голос Чіміна, що не може стриматися, настільки йому зараз добре.
— Боже, Юнгі, я так тебе кохаю, більш ніж власне життя,— і знову починають сльозитися очі. Юнгі починає пришвидшуватися, темп зростає. Він входить до кінця, зачіпаючи простату. Чімін на вершині своєї насолоди. Він не витримує та кінчає собі на живіт, але його хлопець не зупиняється. Юнгі потрібно було лише декілька рухів, щоб кінчити. Він цілує свого принца так, як, здається, не цілував ніколи раніше.
Два закоханих хлопця лежать на одному ліжку. Якби хто побачив, то подумав, що вони найщасливіші люди на цій планеті, але на превеликий жаль, ніхто з хлопців цього не відчуває. Як у казці, годинник пробиває дванадцять і карета перетворюється на гарбуз, так і тут, Чимін останній раз вдихає аромат Юнгі, одягається і йде. Назавжди йде. Це кінець. Як для нього, так і для Юнгі.
—Привіт, Чіміне, мій принце. Ну як ти? Сподіваюся добре… А в мене ні. Мені так тебе не вистачає. Я сумую, мабуть, я справжній егоїст — Юнгі посміхається кінчиками губ, але ця посмішка приречена, як і сам хлопець, — за часи твоєї відсутності багато чого сталося, але це не важливо, адже я не дотримався обіцянки. Я шукав тебе. І знайшов, — Юнгі замовкає, важко далі щось казати. Сльози капають на могильну плиту, де гарним почерком виведено «Пак Чімін», — Я так і не розлюбив тебе. І знаєш, я зрозумів, герої теж не всемогутні, адже вони теж люди.
Мін Юнгі. Причина смерті – самогубство.
Це історія про двох закоханих, котрі навіть після смерті змогли знайти один одного. І нехай не на цьому світі, але вони будуть щасливі. Обов’язково будуть, адже вони герої, головні герої, а вони так просто не здаються.
Додати до улюблених