поїзд

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Купе поїзда, п’ята ранку. Привідчинене вікно, заколота набік блакитна фіранка (бо надималася вітром і мішалась перед очима). Оранжеве світанкове сонце немов чимдуж біжить, ледве встигаючи за вагоном, і таки встигає; і на одну обірвану мить купе стає повністю помаранчевим. Поїзд минає сосновий бір, і з вікна видно, як червоногарячі промені наповнюють тріщини в стовбурах. Просочуються глибоко під товсту соснову кору, щоб пробратися у самісінькі надра та стати розпеченою лавою.

Вона (вона — тобто прекрасна супутниця Тіни) лежить на нижній полиці, притуляючись спиною до стіни. По її щоках тонким мереживом стеляться тіні, що тріпотять щоразу, як її вії здригаються уві сні, мов сполохані яскравим світлом метелики. Її розслаблені долоні ловлять на собі розсіяне проміння, яке ковзає її тілом, перетворюючи його на палітру теплих кольорів. Напівпрозорі повіки, пронизані тонкими блискавками судин, теж підсвічуються сонцем — може, тим, що зовні, а може, так під повіками сяють її очі.

На ній немає макіяжу, її розкидане по подушці волосся нерозчісане, пухнасте та скуйовджене. Вона мирно спить, погойдуючись від руху поїзда. На столі ледь-ледь підстрибують напівпорожні пластикові пляшки, підлітає догори закладений речами поліетиленовий пакет: він надимається вітром, мов невагома повітряна кулька, і в ньому розкидаються по всі сторони маленькі, майже невидимі крихти, м’яко б’ючись об прозорі стінки.

Тіна спостерігає за тим, як вона дихає. Розмірено та спокійно, майже невагомо, в ритмі поїзда: один поштовх — один вдих. Вона дихає, і Тіна ловить кожен її подих, закарбовуючи його у пам’яті, як у вічності – вона зібрала б з них колекцію – і сама не помічає, як мимоволі починає дихати в такт із нею. Лісом повільно розстилається світанок, забарвлює в оранжевий верхівки гір і поступово сходить додолу. Кидає проміння на землю, пронизує ним розріджені хмари ранкового серпанку. Колія повертається праворуч, і купе повністю заливає помаранчевий колір. Її вії, як трут — вони миттєво спалахують від першої іскри, стаючи червоногарячими. Їхні кінці виглядають тонкими і вразливими, і Тіні на момент здається, що ще мить, і тоді вони згорять.

Скоро всі стануть прокидатися, за дверима почнеться ранкова метушня, і провідниця обов’язково зайде спитати, чи будуть вони чай. І вони будуть. Солодкий чорний, який обпікатиме язик, бо нема чим розвести кип’яток, адже всю свою воду вони вже випили, а за новою йти лінь. Чай у залізничних стаканах із різьбленими металевими підставками — в ці стакани світитиме сонце, і замість чаю вони питимуть рідке розпечене проміння. А потім будуть виходити на кожній зупинці і роздивлятися будівлі вокзалів, і вона, безсумнівно, купить біля поїзду якийсь пиріжок та карти за п’ятдесят гривень. І кожного разу, коли вони гратимуть партії, Тіна буде сміятися з неї, адже вдома така колода коштує десять, не більше. А вона лагідно штовхатиме Тіну в плече і сама мимоволі всміхнеться своїй покупці, ще не раз згадавши її в подорожі.

Вона буде фарбуватися під час дороги і сваритиметься, коли її рука буде смикатись через стукіт коліс. Буде самовпевнено відмахуватись від слів Тіни про те, що можна було дочекатись зупинки і вже тоді малювати стрілки. Тіна підсяде до неї витерти з повік розтерту підводку, а вона, помітивши зосереджений вираз обличчя навпроти, коротко поцілує Тіну в губи і пустотливо розсміється. Тіна заплете їй косу, обережно пропускаючи крізь пальці каштанові пасма, і зав’яже заплетене волосся знятою з руки спіральною резинкою.

Вона залізе на верхню полицю, а потім буде боятися звідти злізти, і Тіна обережно ставитиме її ступні на бокові педалі для спуску. Потім вони будуть лежати разом і довго-довго цілуватися, не відкриваючи провідниці, яка захоче забрати чашки. А після поцілунків Тіна відкриє очі і побачить перед собою засмагле обличчя із розпашілими щоками. І про себе помітить, що від сонця під її очима проступило дрібне ластовиння.

Вони житимуть. Вони кохатимуть. Палко та ненастанно, ніжно і невагомо, безтурботно і так по-літньому яскраво. Кохатимуть у поїзді під стукіт коліс, на вокзалах і в туристичних містечках під гомін новоприбулих, в ошатних столицях і оживлених містах-мільйонниках, в оповитій тишею гірській глушині.

Тіна ще раз вдивляється в її розслаблене обличчя, затримує погляд на віях, що жевріють на сонці, і тихо піднімається з полиці. Легенько штовхає її плече і затамовує подих в солодкому очікуванні: зараз з її вуст лагідним трепетом зірветься терпкувате “Тіно”.

 

– Доброго ранку.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.