Початок (чи скоріше кінець?)

Нудьга. В останнє я її відчувала місяць назад та зараз вона повернулась. Подивившись на хлопця, що сидів збоку я насупилась. Він здавався мені цікавим, вартим уваги та тепер я відчувала рознервованість спілкуючись з ним. Я відвела очі на схід сонця. Він мене трохи заспокоїв. Рожево-оранжеві промені засліпляли мене й в перед очима виднілись різноколірні плями. Це нічого. Це нічого поки він не заговорить. Я часто відчуваю нудьгу й люди рідко затримуються в моєму житті. Більшість з них стають не цікавими. Його я знала як свої п’ять пальців. Знала що в нього є шрам на спині який залишила мати, знала про його улюблених виконавців, знала які емоції він відчуває. В нього низька самооцінка, він швидко прив’язується до людей, не любить доторки й обожнює увагу. Взнавати його було цікаво, перелізати через кордони й розуміти що він не проти. Та зараз я була впевнена в одному : сталось те чого я остерігалась. Він хотів признатись мені чомусь і це жахливо. Він не міг почати й ми уже годину сиділи на бетоні дивлячись на сонце. Не витерпівши я піднялась та пішла додому. Мені потрібно зробити щось. Та все це завтра. Зараз я піду спати й заспокою своє серцебиття яке було збите через злість.
* * *
Ранок. Я уже годину лежу в ліжку й думаю. Та не про вчорашню ситуацію – ні. Я думаю про те чим мені поснідати – субота врешті решт. Сонце тільки прокидається, проміння падає мені на лице і я жмурюсь. Підходячи до вікна я закриваю його рожевими шторами. Сівши на ліжко я взяла в руки телефон. Набравши знайомі цифри я нажала на кнопку виклик і приклала його до вуха. Пройшло пару гудків і я почула голос. Його голос.
– Ти рано – голос був сонним. Яка б година не була він завжди брав трубку.

– Маю щось тобі сказати –  твердо сказала я й почула в чоловічому голосі надію.
– Слухаю – я догадувалась про що він думає тому тільки всміхнулась.
– Ми більше не будемо спілкуватись. Я цього більше не хочу. Ти не цікавий. Не пиши, не дзвони й не говори до мене – рішуче сказала я вибивши дзвінок. Задоволеність. Те що я відчула сказавши це було прекрасним. Так наче по моєму тілу розливалось тепло. Я ввімкнула телефон і заблокувала його усюди. Думаю він буде в нормі. Хоча мені не цікаво як він там.
* * *
Спокій. Те що я відчула вперше за довгий час. Не було нікого хто б порушить його. Земля була волога від нічного дощу та мене це не хвилювало. Я знову відчула нудьгу й це мене заспокоювало. Я не бачила його доволі багато часу : приблизно тиждень і я не хвилювалась за нього. Ну пониє в подушку, що я перестала з ним спілкуватись, й перестане. Його проблеми це – його проблеми й не намірена заставляти себе спілкуватись з ним тільки через те що він хоче.
* * *
Легке здивування. Відчула я коли відкрила сповіщення в інстаграмі – мені писала його батьки. Виявилось він наклав на себе руки. Як сказали його батьки він повісився. Як банально. Все-таки він виявився слабшим ніж я думала. Я не відчувала провини. В цьому не було моєї провини. Хоча я й всміхнулась прочитавши, що він мертвий – я злилась від думки, що він може не відстати від мене й те, що він мертвий це найкраща новина за день. Сонце світило яскраво – з того часу як я кинула його я почала замічати те, що було навколо. Тепле проміння наче огортало мене і я навіть посміхнулась. Його батьки написали, що я запрошена на похорони. Я не хотіла б туди йти та причини придумати не змогла. Батьки були не проти, що я йду тому, що це був мій друг на їхню думку. Похорони мали пройти післязавтра.                                                         * * *
На похоронах довелося притворитись засмученою через його смерть. Я навіть пару раз мало не попалась, погода була така тепла й прекрасна, що я хотіла посміхатись. Видавивши пару сліз з очей я підійшла до гробу перед тим як його мали опускати. Я пригнулась як найближче до нього. Шкіра по блідніла й трохи посиніла. На шиї виднілась червона смуга – скоріш за все від мотузки. Волосся зачесали назад. Очі були прикриті віками. Виглядав він погано та зовнішність була такою ж привабливою як завжди. Я знала, що він нічого не відповість та все одно прошепотіла:
– Ти жалюгідний, тому я щаслива, що ти помер.
Можливо це було не красиво та він і так мертвий. Я відійшла від гробу і його закрили. Далі церемонія пройшла спокійно. Коли я вже хотіла йти додому мене зупинили його батьки. Поклавши лист мені в руки вони сказали:
– Він залишив це для тебе – шмигнув носом мати продовжила – прочитай коли будеш дома. Я подякувала й пішла додому.
* * *
Сміх. Я сміялась так, що це можна було зрівняти з припадком. Він такий телепень. Писати таке мені? Він хотів викликати жалість чи відчуття провини? Немає різниці єдине, що він викликав у мене це огиду. Весь цей лист був огидний : він показав наскільки він був слабким. Я знову засміялась. Потрібно заспокоїтись. Я подивилась на схід сонця такий же ж як в той день. Та було, щось в ному інше – думаю це те, що тепер я відчувала себе прекрасно. Не думала, що обвести його буде так легко. Все-таки він опасався інших людей та, як виявилось, його було дуже легко прив’язати до себе. Цей експеримент точно був вдалим. Коли подруга взнає, що я зробила – вона буде зла, як чорт, та це не важливо. “Пограти з почуттями” – вона сама так виразилась, а як мені це зробити вона не уточнювала. Зробила так, як зрозуміла. Я знову подивилась на лист. Відкрила шуфляду біля ліжка я поставила його туди й закрила її. Більше я читати його не буду. Хоча. Тільки для того, щоб посміятись. Подивившись на годинник я видихнула година уже пізня – коли я думаю я не слідкую за часом. Поставивши телефон я лягнула спати.

Можливо потрібно було це зрозу написати , та це – початок ідеї. Я не знала чи хтось буде читати повну історію тому написала пробну версію. Якщо вам сподобається ,я напишу повну історію. Чекаю на ваше враження, відгуки та критику. Дякую за прочитання.