Я бачив багато страшних речей. Настільки багато, що вся моя свідомість переповнена жахами минулого. Більше того, я пам’ятаю лише їх. Нічого доброго чи приємного з юності чи навіть із раннього дитинства я не пам’ятаю. Біль став таким звичним, що перетворився на рутину. А жити залишається лише моторошними спогадами, які не залишають мене навіть уві сні.
Це сталося зі мною після одного дивного епізоду, який трапився зі мною давненько. Але скільки б часу не минуло, ця подія все ніяк не залишить мою брудну душу в спокої.
Щоразу, заплющуючи очі, я бачу його. Завжди те саме, але раз від разу не легше. Скільки б не повторювався в моїй голові цей спогад – він відчувається так само яскраво. Так само страшно і нестерпно болісно.
І якщо вам стало цікаво: «Чому він настільки песимістичний у своїх словах?», я вам відповім. Те, через що мені довелося пройти – всеосяжний страх, який не залишав жодного шансу будь-якому іншому почуттю. Такий страх, який ви можете відчути у житті лише раз. І то – перед смертю. Але, зізнаюся, крім страху мною іноді опановувало ще дивніше для мене почуття – самотність. Я був просочений ним з п’ят до маківки, наче щойно куплена губка, повністю занурена у воду. І до цієї події я ніколи і подумати не міг, що самітність може бути настільки ріжучою. Що мені – за природою асоціальній людині, не вистачатиме когось під рукою. І тоді мені страшенно цього бракувало.
Говорячи про той день, з якого все почалося, першим можу згадати, як я поспішав на поїзд. Вперше в житті мені довелося бігти так: стрімголов, не помічаючи нічого і нікого навколо. Здавалося, по дорозі я мало не збив кілька людей своїм поспіхом. Хто б мені сказав тоді, що поспішати не було куди. І немає навіщо.
Чомусь моя свідомість на секунду помутніла, як тільки я зайшов у тамбур поїзда. Щось трапилося, але я так і не зміг зрозуміти, що саме. Голова пішла обертом, як після різкого підйому. В очах стало темно, але лише на мить. Я не надав цьому значення. А варто було б.
Бо потім справи ставали дедалі дивнішими і дивнішими. Я в поїзді опинився один. До того це було дивно, що відразу мене, неймовірно поспішаючого, це шокувало. Я не міг повірити, що в годину пік, в одному з найбільших міст країни, на головній станції хоч в одному поїзді може бути так порожньо. Але ж так і було. Нехай я не міг повірити очам – так і було. Абсолютно, приголомшливо порожньо. Ні провідників, ні пасажирів. В голові на мить промайнула кисла думка, що в поїзді не було й машиніста. І, Боже, як я тоді мав рацію.
Було справді порожньо. Але не тому, що не було людей. А тому, що мене не було. Я усвідомив це лише за кілька хвилин. Це не всі зникли. Це я зник.
Зник зі світу, провалившись кудись, куди немає звичайного входу. І виходу, відповідно, також. На той момент я навіть не спромігся запанікувати. Так сильно поспішав на ту трикляту зустріч по роботі. Але через час мені стане начхати на все. І на чортову зустріч і на все моє кляте безглузде життя в цілому.
Час плив там дивним чином. Я, стоячи в тамбурі поїзда, вікна якого виходили в безпросвітну темряву, невідривно дивився на свій наручний годинник. Секундна стрілка рухалася, наче хвилинна. Про себе в голові я відрахував уже хвилину, а секундна стрілка ще навіть не зробила одного обороту. Спочатку промайнула думка, сповнена надії – це мій годинник зламався. Механізм дав збій і час на них тепер іде інакше. Але, на жаль, все виявилося не так просто. Я помітив це, коли і мій внутрішній годинник почав цокати повільніше.
І саме тоді чомусь мені вперше подумалося – я не у своєму світі. Те місце, де я зараз перебуваю – не мій всесвіт. Але ця думка відразу була втоплена хвилею цинічного раціоналізму. Що за маячні ідеї?
Імовірно, я сплю. Адже все сходиться – уві сні час тече інакше, годинник не працює, як належить і все загалом відчувається не так, як потрібно. Але чому я тоді зовсім не помітив моменту, коли впав у такий глибокий і неймовірно реалістичний сон?
Напевно, тому, що шалено втомився. Моя робота передбачала понаднормові години роботи. Отже – і недосипання. Значить, я таки сплю? Тоді чому не можу прокинутися? Адже я завжди міг вийти зі сну, тільки усвідомивши, що це все – справді сон. Але цього разу чомусь не спрацювало.
Я спробував усі можливі способи, щоб прокинутися, які тільки допомагали мені раніше. Але жоден із них не подіяв. Я щипав свою шкіру, і кусав язик. І навіть намагався вмитися у рукомийнику туалета поїзда. Навіть чортового почуття, що я не уві сні – не було.
Тоді в мою голову закрався дрібний і дуже небезпечний тарган. Той самий, що змушує руки тремтіти, а тіло – хитатися від одного лише його укусу. І з того часу він жодного разу не зникав. Тільки ріс у розмірах, досягаючи певних періодів колосального. Якось він став настільки великим, що я сам перетворився на цього таргана. Фігурально, звісно. Але це відчувалося саме так.
Я почав панікувати, коли, намагаючись відчинити двері назовні, вони ні краплі не піддавалися.
Не думайте, що я профан у відчиненні дверей поїзда. Я робив це дуже багато разів, щоб одного разу просто не змогти. І коли, все-таки, не зміг, то моя тривожність досягла свого, на той час, апогею. Але це все ще не кінець.
Вікна були намертво зачинені, приховуючи за собою лише тінь. А я не знайшов жодного способу, щоб розбити скло. Вогнегасника, всупереч пожежній безпеці, у поїзді також не було. Не було й протипожежних засобів. Я дійшов до того, що намагався вирвати ручку дверей. Або поличку. А потім і перила. Але все чомусь було зроблено не по-радянському міцним. Частини поїзда не піддавалися жодній моїй маніпуляції, хоч би що я робив.
Стало дуже тривожно, коли я зрозумів, що поїзду немає кінця. Я йшов і йшов, перетинаючи один тамбур за іншим. Але вагони не хотіли закінчуватися. Вони повторювалися і повторювалися – ідентичні одне одному. До кумедного однакові. Усі розпізнавальні знаки. Усі таблички. Все, що могло відрізнити один вагон від іншого. Плацкарти, купе, вагон-ресторан. Кімната провідників була зачинена. А кімнати машиніста я не знайшов. Її просто ніде не було. Потяг рухався і характерно торохтів, але шансу знайти причину його руху мені так і не вдалося.
Пізніше я почав судорожно бігати вагонами, намагаючись знайти хоч одну відмінність. Побачити хоч щось, що відрізняло один вагон від іншого. Помітити хоч в одному з вікон світло, а не чорну темряву. Але все, чорт його дер, було однаковим!
Коли я дуже втомився, щоб продовжувати тікати, то зупинився в одному з купе. Перевів подих, а потім тільки задумався. «А чи правда все так погано?». Я ж давно хотів позбутися всіх проклятих обов’язків. Мати можливість більше не зустрічатися з брехливими людьми. Зробити своє життя спокійним, залишившись на самоті. В ізоляції від того, що так дратувало. Що різало слух.
І, чесно зізнаюся, спочатку я жив з цією думкою в тому пекельному поїзді. І мені було добре. Мене ніхто не діставав, а життя текло тихо і розмірено. Але коли годинникова стрілка вп’яте зробила коло, тільки тоді я відчув себе справді в пастці. У мене не було ані їжі, ані води, але голод і спрага чомусь не відчувалися так яскраво, як мали відчуватися в такій ситуації.
І начебто не було особливих причин скаржитися. Але як би я не намагався це ігнорувати – я був замкнений. Виходу не було. І входу також. Я був один. Цілком один. І це був сон. І хай спершу мені було добре одному. Я зрозумів, що ще хоч десять обертів годинникової стрілки – і я помру від спраги. Нехай вона й не відчувалася сильно, відлуння цього почуття все одно розливалася по організму.
І як же тоді я звинувачував своє людське тіло! Адже воно так марно: без їжі не може, без води його можливості ще більш обмежені. Та й, як би страшно було визнавати, мені, як людині соціальній, все одно захотілося б з кимось поспілкуватися. І, щоб не збожеволіти від цього монотонного шуму поїзда і скрегота старих жовтих ламп, я говорив із самим собою. Співав усі пісні, слова яких тільки міг згадати. Переказував сюжети своїх улюблених фільмів та книг. Навіть вигадував свої. Але, чомусь, всі сюжети врешті-решт закінчувалися однією думкою. Мені страшенно самотньо.
П’ятдесят обертів. Я бачив і відчував, як сильно відросла моя щетина, перетворившись згодом на бороду. Яким довгим стало моє сальне волосся, про миття якого я забув ще на двадцятому обороті. Ще й ті дивні сліди, які звідкилясь з’являлися на сгибах моїх рук. І як боліло моє тіло та голова. Одні й самі звуки. Одна й та сама картинка за вікном. Все було однаково. День за днем. І одного разу це стало настільки нестерпним, що я вперше подумав про смерть. Ця думка виникла в моїй голові спочатку лише на секунду. Потім секунда стала хвилиною. А далі еволюціонувала і на тиждень. Але це було лише моє припущення, адже годинник я розбив, стояло тільки п’ятдесятому обороту статися. Їх цокання теж внесло свій внесок у те, що я збожеволів.
А я таки збожеволів. Адже мені стали ввижатися люди. Абсолютно різні. Тих, кого я зустрічав. Ті, котрі хоч колись були мені близькі. Або ті, кого я бачив уперше. Спочатку вони зі мною не говорили, лише з’являлися туманним привидом у коридорі. Але через якийсь час вони почали до мене звертатися. Запитували в мене якісь ідіотські та незначні речі. І повністю ігнорували те, що я намагався сказати їм.
А я просив про допомогу. Благав дістати мене з цього пекла. Буквально стояв навколішки, вмовляючи їх про вибачити мені ті гріхи, які я навіть не чинив. Я згадував все погане, що колись робив. І за кожен свій вчинок щиро і довго вибачався.
Я згадував, як отруїв сусідського собаку щурячою отрутою, бо він мене дратував, забігаючи на мою приватну власність. За це вибачався, мабуть, кілька годин. Не тому, що мені справді було її шкода. А тому, що мені треба було хоч якось переконати неіснуючих богів у тому, що мене час, мабуть, відпустити.
Потім згадав, як заради власної вигоди обманював своїх колег. Привласнював їхні роботи собі, не приймаючи жодної краплі докорів совісті. І потім нахабно брехав начальству, намагаючись переконати їх, що це, між іншим, мою роботу було підло вкрадено. І хай їх звільняли. Зате я отримував щось сильніше, ніж мої прості корисливі наміри. Це було насолоду. Приємне почуття, що я зміг обіграти когось. Що я обдурив не тільки подібного до себе, а й того, хто стоїть вище.
Але цього, чомусь, не вистачило для мого порятунку. Я продовжував повільно божеволіти, намагаючись зберегти хоч краплю здорової свідомості. Але в якийсь момент це стало нестерпним. Я вже не знав, що можу зробити. Що вигадати. Що такого витнути, щоб я нарешті повернувся у свою реальність.
І я згадав останній. Найсильніший із усіх своїх гріхів.
Що одного разу, повертаючись пізно вночі додому з роботи, абсолютно злий на весь світ і розлючений на людей, я й подумати не встиг, як став убивцею. І добре б це було випадково. Ні. Я навмисне вбив людину.
Розігнався до двохсот кілометрів на годину. І хай я її бачив. Нехай я помітив, що вона переходить дорогу. Я все одно не натиснув на гальма, адже саме заради цього натиснув на газ. Тієї фатальної секунди я мріяв побачити її маленьку голову розбитою об асфальт. Її кров на моєму лобовому склі. І тоді я знав, що не зазнаю жодного покарання. Камер на цій трасі та у найближчих місцях не було. А машину я відмив майстерно, ніби й не врізалася вона ніколи. А вм’ятину на капоті пояснив тим, що не зміг від утоми нормально виїхати зі свого гаража. Так, мені довелося визнати перед іншими брехню, що водій з мене нікчемний. Зате ніхто й ніколи не міг би дізнатися, звідки насправді була ця вм’ятина на капоті. І хто залишив ту бідну малу на трасі неживою.
Але тоді ніхто не відреагував на моє визнання. Мене це розлютило. Як так?! Адже це було моєю останньою надією. Якщо цей хтось зверху, хто замкнув мене в цій реальності, правда хотів від мене відвертості – то він повинен був мене справедливо за них винагородити. Але він цього не зробив. І я залишився у тому нескінченному поїзді. Без можливості вибратися.
Але одного дня настав день, коли я справді зміг знайти шлях. Знову істерично пробігаючи з вагона в вагон, я побачив одну явну відмінність. В одному з вікон купе замість черні було світло. Вікно світилося. І я був готовий присягнутися, що бачив небо. Що бачив хмари. І птахів, що летять у них. Вперше в серці з’явилася надія. Я обережно підійшов до цього вікна.
То був малюнок. Дитячий малюнок. Криві хмари та неакуратна зелена трава. Птахи, які були просто галочками. І в першу ж секунду я зрозумів, що це був її малюнок. Малюнок дівчинки, яку я позбавив життя. Шанс на щасливе майбутнє якої просто варварськи відібрав.
І тоді моя голова ніби сама впала з плечей. Мені звідси не вибратись. Ніяк. Мені до самої смерті доведеться залишитись у цьому поїзді, як би я не хотів бути назовні.
Стоп. А це ж звучить точно як один із можливих виходів? Смерть. Я ж можу не чекати смерті від старості і просто прискорити свій відхід у інший світ. Просто взяти та затиснути свою шию у двері. Або порізати горло об уламки гострого дзеркала у ванній. Способів, взагалі-то, була сила-силенна! І я тільки почав це помічати. Що я можу закінчити тут і зараз. Що мені не треба більше чекати. І це зробив. Я вирішив позбавити себе життя.
– Він все-таки зважився.
Сівобородий чоловік із задоволеною посмішкою пройшовся по макету поїзда, який створював своїми руками кілька років. Як він корпів над усіма цими механізмами. Продумував структуру поїзда до найдрібніших деталей. Аби все вийшло. Аби його маленька донька отримала справедливу відплату над жорстоким убивцею. Нехай чоловікові і довелося витратити кілька років, щоб знайти гада. Нехай і кілька років він провів, розробляючи справді унікальний план. Такий, щоб переконати мучителя у реальності того, що відбувається. Підгадати потрібний момент. І вдарити прямо в ціль.
Правда, він думав, що цей паразит здогадається раніше. Що трохи швидше зрозуміє, що в безкінечному поїзді він застряг не дарма. Що згадає, що кілька років тому саме у поїзді вони вперше зустрілися. Що вбивця зрозуміє той чіткий натяк, який тоді чоловік дав йому в поїзді. У його голові випливе ця фраза, яку сказав йому батько вбитої ним дівчинки.
«Ти ще згадаєш мене. І те, що зробив». Тоді чоловік відпустив убивцю, нехай руки і свербіли вбити його тут і зараз. Але це була надто легка смерть такого, як він.
Проте тепер він зміг побачити справжній результат його багаторічних старань. Тепер його маленька дівчинка перестане відвідувати кошмари сивого чоловіка, бо вбивцю було знищено. Тому що він одержав своє справедливе покарання. Тепер мета життя чоловіка була нарешті здійснена.
– Я помстився за тебе, моя люба, – він дивився на неживого мучителя його дочки, порожні очі якого повністю сповнило божевілля. Він дійсно отримав те, що заслуговував.
Але чому він перед смертю був такий впевнений, що залишив нескінченне пекло? Чому вдавав, що знову живе своїм звичайним життям за межами макета? Чому шепотів про себе всю ту нісенітницю про те, що пережив. Адже він був у поїзді до самої смерті, не залишаючи його ні на секунду. Напевно, причина крилася у дивовижних гранях людського мозку. Але труп уже не зможе відповісти на це.