портрет

– Знову малюєш? – в кімнату зайшов брат Кім.

– Намджун, правильно не малювати, а писати картину. Так, знову. – Техьон відволікся від полотна і глянув засуджуючим поглядом на брата.

– Добре, добре… Покажи, що виходить. – Намджун підійшов поближче, щоб глянути на творіння.

– Я вирішив написати портрет людини, яку вважаю ідеальною для себе. – виправдовуючись, пояснив Техьон.

– Дуже гарно, але Те… Тут чоловік… – Наму серйозним поглядом провів по молодшому

– А в чому проблема? Ми ж в 21 столітті. Яка різниця хто кому подобається?

– Та нічого в цьому немає страшного, просто неочікувано.

На картині був чоловік, чи скоріше навіть хлопець, приблизно 22-24 років. Він був надзвичайно вродливим шатеном з темними очима.

– Сподіваюсь, зустріну когось схожого на нього. – Техьон трішки з сумом видихнув.

– Всяке в житті буває. – Намджун печально глянув то на картину, то на брата.

Техьон був важко хворий і тільки Бог знав скільки йому ще залишилось. Онкологія – важка штука. Лікарі прогнозують ще місяць. Але хто зна можливо проживе менше, можливо більше.

***

26 днів… Його не стало.

До цього всі були готові, але легко не було ні батькам, ні брату. Намджун майже ніколи не плакав, але в цей день сльози лились градом.

Свої здорові органи Те заповів, тому кому вони більше б знадобились. Цією людиною виявився Чон Чонгук. Байкер, який розбився в день смерті Техьона. Він потрапив у лікарню в надзвичайно важкому стані. Йому зробили трансплантацію кісткового мозку.

Чонгук перебував в комі місяці, лікарі вже думали, що його втратили. Проте в один день його очі таки побачили заново цей світ. З цього дня він і почав цікавитись людиною, яка врятувала його життя. Чон дізнався прізвище та ім’я, його адресу та навіть дізнався чому він помер.

Тому в той ранок, коли його виписали, Чонгук без вагань поїхав до будинку, в якому жив Техьон.

Підійшовши до дверей, хлопець важко видихнув і постукав. Намджун, не очікуючи побачити когось незнайомого, розслаблено відчинив двері. Але ж яким шоком було побачити картину вживу…

Після смерті Те, Наму повісив портрет, який написав брат, в коридорі. Наперекір батькам. Вони хотіли викинути, щоб нічого не нагадувало про сина.

– Ви.. хто… – передати словами здивування Намджуна неможливо.

– Ваш брат, на скільки я розумію, передав мені свій кістковий мозок.

– Так це був мій брат. Проходьте, будь ласка. Поговоримо.

Чонгук, зайшовши в дім, побачив свій портрет. Намджун розказав йому всю історію.

Ось так, двоє людей, не знаючи одне одного, зустрілись. Але вже, на жаль, неособисто.