Альбедо ненавидить свої сни. Кожного чортового разу він бачить його, — сині прядки, небесні очі і така необмежена довіра до нього, самого Альбедо.
Здається, довіра і губить людей. Розбиває та перебиває їх душі і серця, створюючи з них крихке скло.
Сам хімик вже схожий на це скло, — всередині він такий же побитий. Завдяки цим снам.
Його друзі, колеги, викладачі знають, — Альбедо безумець тільки в тому, що кохає. А кохає він хімію, — спадок від померлої матері. — Алісу і свою молодшу сестру, години перед світанками і
малювання.
Картини написані його власною рукою висять по всій квартирі. Він їх цінить більше власних дисертацій і більше хімічних реакцій. Там поле з квітами, яке біля дому Аліси, там портрет Клі. Здається, скоро пусте місце замінить новий холст.
Бо ігнорувати сни, де тебе люблять більше життя виявляється неймовірно важко. Як спогади з минулого життя, де розповідається, який ти був щасливий, і як по-дурному все втратив.
Альбедо мучиться, бо заздрить собі, тому собі з далекого минулого.
Так, у нинішнього Альбедо є сім’я, яка кістками за нього поляже. Але хотілося іншого. Ніжних поцілунків зранку, обіймів зі спини в моменти, коли думаєш, що все завершиться прямо зараз. Для Альбедо не потрібно було багато
він всього лише хотів бути коханим.
Спочатку вимальовуються очі, — чимось схожі на кошачі.
Потім волосся, — довгі прядки, наче хвіст. Сережка в правому вусі, — чимось схожа на символ давньої цивілізації.
Альбедо любив портрети. Він вмів передавати всі почуття і емоції людини Як виявляється, то і тих, кого бачив лише в снах.
Мазок фарбами надавали портрету почуттів
наче він малює людину не з давнього минулого, а який сидить навпроти.
Його ім’я, — хлопця з портрету. — не відоме. Як і те, що їх пов’язувало в минулому.
Єдине, в чому Альбедо впевнений, — в своїх почуттях.
Альбедо божевільний.
Особливо в своєму коханні.