Історія однієї картини та двох сердець

– Святі пиріжечки, як же болить спина, – Яра втомлено потяглася, після чого ледь відчутно поплескала себе по спині. Між лопатками нестерпно нило. Мабуть, потрібно частіше відпочивати.
-Змилуйся над своєю спиною, – Ліля, ніби прочитавши думки своєї коханої, погладила ту між лопаток, потім залишила легкий поцілунок на плечі. На подив, біль ніби відступив.
– Що поробиш, коли натхнення вхопилось і не відпускає, – погляд дівчини впав на обличчя її партнерки, що зачаровано розглядала мазки на полотні. В очах виднівся знайомий блиск, а на вустах грала ледь помітна задоволена посмішка. Цей вираз обличчя був красномовніший, за будь-що.
– Цікаво, чи втомлюся я колись захоплюватись твоєю творчістю? Ти неймовірна, – вслід за словами послідував поцілунок в скроню.
– Навіть не раз, кохання моє, – Яра відкинула голову на груди коханої, щоб і самій ще раз оглянути картину. Та біль повернувся, а її обличчя скривилось.
Помітивши гримасу болю, Лілія почала знову погладжувати спину дівчини, трохи надавлюючи на найбільш болючі точки.
– Розітрімо тобі спину, бо ти у мене як бабця з вічно хворою спиною. І щоб більше не сиділа біля відчиненого вікна, краще частіше роби перерви.

Чергову турботливу нотацію Яра слухала з посмішкою, покірно крокуючи за коханою в спальню, де пізніше дівчина продовжить бурмотіти про те, що Ярослава Павлівна знову проігнорувала її минулі поради, але вже коли натирала спину своєї дівчини маззю, що була більше схожа на якийсь настій.

Вкотре в голові у Ярослави промайнула думка про те, як вона залежить від цієї дівчини. Що якби не вона, не досягти б їй стільки. Не було б навіть бажання щось робити. Існувати. Це не зовсім нормально. Але це так.

Коли Яра вкладається на плече коханої, то в голові Лілії підійматися вихор думок.
Їй здається, що якби вони не були тут і зараз ось так, разом, якби вони не зустрілися, не було б теперішньої її. Була б усе та сама маленька дівчинка, яка ледь усвідомлювала свої бажання, думки та власне “я”. Але те, що все так, як зараз, змушує її серце битись гучніше, впевненіше, закликає її рухатися вперед, щоб не відставати від коханої. І це здається Лілі чимось дивним і водночас таким правильним. Дівчата закутуються в ковдру, притискаючись ближче одна до одної. Сон повільно закутує їх у свої обійми.

На пляжі самотньо стояла маленька фігурка в солом’яному капелюсі. Погляд її був прикутий до штормових хмар, що невблаганно швидко насувалися до берега. Долоні, тремтячи, стискали край кофти. Може, щоб трохи заспокоїтися. А може, щоб не так сильно відчувати холодний вітер. З кожним поривом вітру хвилі ставали все більш хижими, непривітними, ніби голодні акули. Вони все ближче і ближче підбирались до босих ніг, щоб обдати їх своїм колючим холодом. Коли на обличчі дівчини чітко проступив відчай і ледь помітні сльозинки в краєчках очей, чужа тепла долоня торкнулася передпліччя. За мить пальці переплелися, зігріваючи долоні один одного.
Їй навіть не потрібно було озиратись, щоб дізнатися, чия ж це долоня дарує їй таку впевненість та заспокоєння. Вітер вже не здається таким непривітним, а прохолода хвиль не такою вже й колючою. З-за хмар невпевнено виглянуло сонце, заливаючи теплом та золотим світлом берег.

Крізь сон дівчата притискаються ближче одна до одної, кутаються в ковдру, яка, як на зло, здається меншою, ніж зазвичай. В іншій кімнаті біля відчиненого вікна стоїть картина. На картині у старанних мазках, серед піщаного пляжу, видніються дві постаті. Одна в солом’яному капелюсі, інша з легкою шалью на плечах. Їхні пальці сплетені, а погляди спрямовані вперед. Та не на шторм, що насувається. Крізь нього. На те, що там, попереду. Жодна з них не знає, що там, але обидві впевнені в тому, що б не сталося, варто їм просто бути одна в одної – і ніякі труднощі їм будуть не страшні. Навіть якщо проти них буде увесь світ.