полотно з виставки

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Темно-червона сорочка виглядає з-під чорного піджаку, деінде зім’ята через необережні рухи. Яньлі тільки хитає головою і рухом однієї руки намагається розрівняти одяг на браті, хоча виходить не дуже.

– Це моя виставка, як хочу, так і буду вдягатися, — зі сміхом каже Вей Ін, потягується і стоїть в самому куточку зали, поки ніхто не захотів привітати його з таким прекрасним починанням.

– Ти ганьбиш нашу сім’ю Цзян своїм зовнішнім виглядом, — роздратовується Ваньін, але спроб заховати брата не вживає. Отже, не все так і погано.

Сам він стоїть у фіолетовому костюмі, що так гарно підходить до образу сестри. Звичайно, вони і Усяня хотіли нарядити в такі веселі кольори, але він скоріше розірве свої картини, аніж вдягне щось таке і буде схожим на Цзян Чена. Та і це більше фішка сім’ї Цзян — вдягатися в схожі кольори, а Вей Усяня заледве можна було назвати одним з них. Якби він спробував, то пані Юй викинула б його з вікна без свідків та поховань. Знаємо, проходили. До того ж, зараз на фоні гостей у святкових і світлих тонах Вей Ін дійсно виділяється, хоча це і наче його виставка.

Десь збоку видніється фігура в золотому вбранні, яке так і кричить, що власник не вдягне щось не брендове і без кількох нулів на ціннику. Усянь подумки придушує порив вигнати такого гостя, і тільки останні краплі совісті та вихованості зупиняють це зробити.

– Сестро, — він підкочує очі, тикаючи пальцем у фігуру Цзінь Цзисюаня, — твій колишній прийшов, на жаль.

Цзян Чен тої секунди відривається від споглядання картини десь поряд і піднімає майже вбивчий погляд на чоловіка. Той його ігнорує і обережно обіймає Яньлі. Брати роблять вигляд, що їх нудить, але придушують це одразу ж, коли бачать радість в очах дівчини.

– А-Сянь, А-Чен, може, досить так називати мого чоловіка, — з маленьким докором сміється сестра і ледве стукає їх по носам.

Усянь схиляється до Ваньіна і шепоче так, щоб Цзисюань обов’язково почув кожне слово.

– Про що вона?

– Гадки не маю.

Сам Цзінь дивиться на них таким поглядом, немов тільки присутність дружини зупиняє його від жорстокого вбивства цих двох. Коли він, зневажливо фиркнувши, поправляє пояс від Ґуччі та за руку з Яньлі йде далі залою, Цзян Чен і Вей Ін вважають це за мовчазну перемогу.

Народу находить ще більше, і час від часу дехто таки наважується підійти до самого Старійшини Ілін, як Усянь підписує свої картини, аби похвалити за таку красу і побажати більше натхнення, від чого братам доводиться переривати свої суперечки про те, скільки пар поясів та туфель сховано в квартирі Цзінь Цзисюаня. Вони доходять до тридцяти п’яти, коли Ваньін помічає знайоме віяло майже поряд. Спокійний вечір летить в забуття, виходить.

– Братику Вей!

Не Хуайсан чіпляється за плече друга, закриває віяло і робить все можливе, щоб червона сорочка виглядала більш зім’ятою, ніж вона є в дійсності.

– Мій друже, ти вирішив врятувати мене від нудної компанії А-Чена, — ухиляється від легкого удару в плече, — нумо, давай скажи, скільки пар взуття у колишнього моєї любої сестри?

Не Хуайсан робить вигляд, ніби дійсно замислюється над питанням, хоча з одного погляду зрозуміло, що цей гівнюк напевне знає це, як і точні дати придбання кожної пари.

– Думаю, десь сорок три, — Цзян Чен трохи розчаровано видихає, — і плюс він збирається на річницю купити ще кілька нових, тому що…

– Тому що він не варвар, щоб двічі ходити в одному і тому ж взутті.

Всі троє сміються, і, незважаючи на серйозне обличчя, яке не сприймає всі жарти від Усяня і Хуайсана, Цзян Чен розслабляється і дозволяє собі хоч на мить забути про обов’язки голови компанії і просто насолодитися вечором слави його брата.

А ще треба слідкувати, щоб вищезгаданий брат зі своїм так званим найкращим другом не вирішили перетворити виставку на чемпіонат з покеру і програти бідного Цзисюаня Веням. Після минулого разу, коли Мен Яо випадково прокинувся в Пакистані в новій сім’ї, ризикувати не можна було.

– А що ці пацюки тут роблять? — з роздратування вигукує Усянь, коли на біля одного зі столів з випивкою бачить Вень Чао. З усіх Венів до себе він запрошував тільки Вень Цін та Вень Ніна, але вони ще не прийшли. А ось цих гівнюків точно не було у списку запрошених. Тільки хіба що в списку запрошених на похорони, на їхні власні похорони.

– Ти реально запросив цих йобнутих на виставку? — недовірливо питає Цзян Чен і тільки невідома сила стримує його від того, щоб не заїхати одному з них в зуби. А бажано усім і одразу.

– Я запросив тільки наших булочок, щоб ти міг нарешті заговорити до А-Цін.

Минулий гнів змінюється обуренням, і вони вже за мить до того, щоб рятувати вечір від самого Цзян Чена, коли Не Хуайсан вирішує втрутитися в таку сімейну і душевну розмову, немов між іншим згадуючи інших гостей.

– Братику Вей, наскільки я знаю, — я знаю абсолютно точно, можете не перевіряти, — сам Лань Чжань прийшов з братом на виставку.

І тут серце самого Вей Іна падає кудись в ноги, розбивається і залишається лежати далі там. Ваньін нестримно сміється, б’є брата в бік, регоче з Хуайсаном про бідну бісексуальну жопу Усяня, поки сам він тільки думає про те, як скинути цей бісовий чорний піджак і втекти з власного вечора.

З Лань Ванцзі вони не знайомі особисто. Просто одного дня сестра затягла їх з Ваньіном на якийсь концерт якогось до біса відомого і талановитого музиканта, а брати занадто любили Яньлі, щоб відмовити їй і не посидіти якихось три години, слухаючи бринькання давнього стариганя з лисою головою. Вони тоді ще й поставили, скільки разів їм вдасться заснути, не привертаючи увагу когось з гостей.

Вей Ін тоді вперше програв, тому що матір божа, ви взагалі бачили цього абсолютно не старого і абсолютно не лисого Лань Чжаня і його прекрасні та довгі пальці, які так вправно перебирали струни весь вечір. Цзян Чен ще три дні реготав з такої сильної закоханості брата в якогось музиканта, який після виступу сказав три слова, поклонився, не посміхнувся, затягнув якусь ганчірку на собі і пішов собі у забуття, залишаючи натовп фанатів з купою питань. Яньлі тільки непомітно посміхалась і заплітала маленькі косички на коротке волосся брата.

Про ситуацію всі забули, але образ того холодного обличчя і гнучких пальців так і залишився.

Всі спроби зав’язати діалог після виступів або в інтернеті залишалися безрезультатними: Ванцзі або тікав від нього, як від смерті, або просто не відповідав взагалі. Це засмучувало, але здаватися не хотілось.

Піком відчаю стало те, що Вей Ін написав картину. Хоча сам по собі цей факт нікого не дивує: Усянь постійно писав картини, ще з дитячих років, але цікавим залишалося намальоване. Там був сам Лань Чжань. Різницею з реальністю стало те, що Лань Чжань з картини жив кількома століттями раніше, у традиційному вбранні та пов’язкою на лобі. З хмарками.

Варто було Не Хуайсану побачити її, він буквально змусив виставити і її на виставку серед інших портретів та пейзажів. Очі в нього тоді підозріло заблищали, але ідея того, що люди побачать Лань Чжаня з іншого боку, очами самого художника, сильно засіла в голові, тому він і погодився на це.

Чого Вей Ін не очікував, коли організовував весь захід, так це того, що Лань Чжань прийде на нього і побачить картину своїми очами; побачить те, як його бачить сам Усянь, всі тіні та обриси будівель позаду, деталі одягу та відтінку очей.

– Нахуя, Не Хуайсан? — тільки і шепоче Вей Ін, коли ловить веселий погляд друга. Звичайно, не могли ж обидва Лані опинитися на саме тій виставці, де Усянь вирішив показати кохання свого життя всім навкруги.

– Щоб ти міг нарешті заговорити до свого любого Лань Ванцзі, — самовдоволено відповідає Цзян Чен і навіть не відвертається від удару брата. По-перше, той занадто замислився, щоб бити сильно, а по-друге, так він не пропустить ні хвилини кризи орієнтації свого брата.

– Ви жахливі друзі, — бурчить Вей Ін, все-таки знімає бісовий піджак і кидає кудись на диван поряд із випивкою, — я пішов шукати свого Вень Ніна, він мене точно підтримає.

І він справді йде один, залишаючи двох інших позаду себе реготати і ставити на те, за скільки хвилин їхній друг встигне ізганьбитися перед Ванцзі. Поки Цзян Чен не ставить більше хвилини, Не Хуайсан таки каже чіткі «три хвилини». Але перевіряти ніхто не йде. На всяк випадок.

За ті півгодини, які Усянь бродить виставкою, вислуховує криві привітання від гостей, ледь не наривається на бійку з Вень Чжао, знайти милого і улюбленого А-Ніна так і не виходить. Що ж таке, як таке може бути: Вень Нін не прийшов на його виставку! Стовідсотково зла Вень Цін вирішила, що поганий, балуваний Вей Ін так погано впливає на її брата, і все одно, що їм всім вже давно за двадцять п’ять. Проте можливо, вони тільки запізнюються через затори. Останнім часом це серйозна проблема для всіх.

Нарешті він доходить до тої картини і застигає на якийсь час. Висить вона в найвіддаленішому кутку всієї зали, щоб наче і показав, а наче ніхто забагато не дивиться. Люди доходять, звичайно, вони не оминають її, особливо ті, хто розбирається в сучасній музиці також, але добираються всі сюди вже виснаженими і без минулого запалу. На це і був розрахунок, що цей шедевр побачать тільки ті, хто дійсно цінує його творчість, а не приходить на такі заходи, аби знайти пару та показати свій рівень освіченості та розкоші.

Зі стіни на нього дивиться пара золотих очей, які так довго снилися після першої зустрічі на тому концерті. Налобна пов’язка рівно лежить, волосся потоком падає на плечі і спину, а на губах грає маленька, малопомітна посмішка. Для інших вираз залишається серйозним і беземоційним, але сам художник бачить цілу гаму почуттів та емоцій, хто б що не казав.

Позаду чутно чиїсь тихі кроки.

– Гарна картина.

Шкіра покривається дрібними мурашками, поки Вей Ін з серцем, що готове вистрибнути з грудей, повертається до людини ззаду.

Лань Чжань стоїть на відстані витягнутої руки, впевнено дивиться на Усяня і мовчить. І Вей Ін вперше не знає, що можна сказати в такій ситуації. Вони незнайомі, Ванцзі не знав про його існування до цього вечора і тут бачить цю картину. Художник задньою думкою сподівається, що він не бачив ще картину, на якій для всіх зображені тонкі пальці на струнах. Інакше можна вже починати писати собі заповіт.

Вигадати відповідь особливо не допомагає сам Лань Чжань в цьому білому піджаку і з обережно вкладеним волоссям. На губах немає і сліду посмішки, але саме це і змушує серце бідного хлопця (майже чоловіка) битися швидше.

– О, Лань Чжань, — широка усмішка розпливається на обличчі, він робить крок вбік, щоб відкрити кращий огляд на картину; тим не менш, золоті очі дивляться виключно на самого Усяня, — яка зустріч, не очікував побачити такого відомого музиканта на своїй виставці.

– Угу, — тільки і відповідає Ванцзі, на мить кидає погляд на чоловіка з полотна і на губах, здається, видніється відлуння усмішки. Такої самої, як на самій картині.

Лань Чжань робить крок вперед, доторкається своїм плечем чужого і уважно оглядає всі деталі, але очі бігають занадто швидко картиною, від чого складається враження, що її вже бачили до цього, а зараз просто грають на публіку. Хоча з публіки тут тільки сам Вей Ін.

– Мені подобається, як ти граєш, — чесно зізнається Усянь, поки є така можливість; хто знає, коли сам Лань Ванцзі ще раз благословить його своєю присутністю і не тікатиме після першого слова, — я тоді прийшов з сестрою і Цзян Ченом, і я думав, що ти древній старигань з лисою головою, який пальцями навіть в клавіші не влучить, але потім ти вийшов на сцену і заграв, і я просто мріяв про твої паль… кхе, вибач, я багато говорю, я піду, мабуть, там ще багато гостей, і мій брат…

Вей Усянь ганебно тікає. Відчуття плеча Лань Чжаня так тепло зігрівало тіло, що він і не встежив, що саме вилітало з його рота. Правду казала пані Юй, що язик в нього без кісток і колись він знайде серйозні проблеми на свою душу.

Яке щастя, що він не казав, де саме він мріяв про ті пальці.

Проте ці самі пальці в останню мить хапають за передпліччя, закликаючи залишитися. Тепер золоті очі знов дивляться виключно на Усяня, не відриваючись, і вони так близько, що за бажання можна побачити власне відображення. Обличчя вже не випромінює минулу впевненість та холод, але розібрати, що саме Ванцзі намагається передати через міміку, не вдається.

– Я можу зіграти персонально для тебе, — це найбільша фраза, яку Усянь чув від нього, що навіть спочатку не вловлює сам сенс слів. Доходить тільки тоді, коли кінчики вух шаріються і майже зливаються з сорочкою Усяня.

На мить здається, що на вустах пробігає посмішка.

– Персонально для мене? — тихо перепитує Усянь, і все навкруги замовкає, немов і немає тих клятих Венів на виставці, немов ніхто не обговорює картини всіма відомого Старійшини Ілін, і тільки чужа рука все так само обережно, але міцно тримає його поряд; занадто поряд.

Ванцзі тільки киває і більше розвертає його до себе, так і не кажучи ні слова. Губи в нього м’які, мабуть, і від цього Усянь подумки б’є себе по лобу: не про це зараз треба думати, але пальці на руці не допомагають зібрати думки до купи від слова «абсолютно».

– Персонально для Вей Іна.

Яке щастя, що до цього кутку так ніхто і не дійшов, інакше вони мали б прекрасну змогу подивитися, як сам Вей Усянь, відомий всім своїм нескінченим фліртом і підкатами, жалюгідно червоніє від однієї фрази.

– Ну як я можу відмовити таким пальцям, — повертає собі можливість нахабно усміхатися Усянь, коли бачить почервонілі вуха, облизує губи, дивлячись тільки в золоті очі, і робить маленький крок вперед, — впевнений, пальці відомого Лань Чжаня можуть робити дещо більше, ніж тільки грати на гуцині.

Зіниці розширяються настільки, наскільки це взагалі можливо, коли Вей Ін закінчує фразу, вдивляється в своє відображення в очах і трохи припіднімає брову. І має такий невинний вигляд, немов це не він тільки що фліртував з хлопцем, про якого думав приблизно постійно вже кілька місяців.

– Хочеш перевірити?

І це єдина фраза, яку чує Усянь перед тим, як всіма відомий, холодний і серйозний Лань Чжань притискає його до себе за талію і цілує, впевнено і глибоко, від чого сам Вей Ін не падає тільки завдяки руці, що так міцно тримає біля себе. Він відповідає з не меншим запалом, проводить рукою від шиї до щоки і відчуває, як сталевий образ музиканта руйнується з кожним рухом губ і язика. І Вей Усяню зовсім не треба знати, що Ванцзі сам вже кілька місяців стежить за всіма новинами зі світу художників, яких звуть Старійшина Ілін, Вей Усянь чи Вей Ін. Не треба знати і те, що на концерті і особливо після них Ванцзі бачив Вей Іна, і тільки нестача гетеросексуальності щодо всяких художників не давала змоги поговорити і, можливо, запросити на побачення.

Тим не менш, такий розвиток подій зовсім не засмучує.

Коли вони на мить зупиняють поцілунок, залишаючись жахливо близько один до одного, Усянь тихо сміється:

– Так може, сьогодні і перевіримо? Твої навички грати на гуцині, звісно.

– Можна не тільки на гуцині.

Коли Лань Чжань знов цілує розпухлі губи, немов не вони зараз стоять посеред виставки, Не Хуайсан тільки задоволено посміхається неподалік від них і каже всім гостям, що зараз у тому куті витирають розлитий сік.

На наступній виставці Вей Усянь знов сміється з Цзінь Цзисюаня на пару з Цзян Ченом, обговорює останні чутки з Не Хуайсаном, але серед усіх картин можна буде побачити розмиті силуети двох чоловіків, які безсоромно цілуються посеред виставки. І поки всі будуть дискутувати щодо полотна, Вей Ін тільки посміхнеться, коли Лань Чжань схопить його руку своїми прекрасними пальцями і пообіцяє вкрасти з цього зібрання зануд трохи раніше.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: