подих

Вітер, я дуже прошу тебе: навчи мене дихати. Ні-ні, справа не в тому, що я не вмію, як би я тоді дожив до своїх років

(хоча б до якихось років).

Навчи мене дихати так, як дихаєш ти.

Зараз в парках нікого, власне, окрім вітрів і не лишилось: я не можу побачити вигинів ваших тіл, я не можу бачити ваші пальці,

ключиці, щоки, не можу зазирнути вам в очі,

тільки дихання можу відчути, тільки дихання можу побачити.

І я можу поклястися, хоч на Біблії, хоч на Конституції, хоч на Кобзарі, хоч на Тіні великого класика: ваше дихання, вітри,

це найгармонічніша річ, що я бачив восени.

Вітер, в мене до тебе таке невеличке прохання, хоча це тобі судити про його розмір, значимість і все таке інше:

навчи мене дихати.

Мені конче потрібне якесь нове дихання.

Якісь вітри, легкі, невловимі і ще трішки теплі грають в хованки на верхівках дерев, шарудять в листі, намагаються один одного упіймати.

Такі спритні, навіть більш спритні, ніж білки чи кролики.

Інші буцають листя, а потім їм стає соромно, адже зів’ялому листю теж боляче. Тоді вони намагаються зібрати з нього вінок,

але вже пізно, воно наче навмисне не збирається і вітри, розлючені, знов його буцають. І так йде все по колу.

Дивишся на це – і все одно бачиш, яка ж в цьому неймовірна гармонія.

Вітри лякають полохливих горобців, які збирають останні крихти та загублене між щілин плиток насіння.

Я сиджу на лавочці і звертаюсь зі своїм проханням до вітру.

Не до тих хлопчаків, не до тих грайливих і трішки дурних вітрів, а до того самого, жовтневого та осіннього.

Який торкався моїх вуст, який торкався моїх вуст, чиї пальці я відчував на своїх ключицях та під своїм шарфом.

Я звертаюсь до нього. Вітер, навчи мене дихати. Він мені у відповідь тільки зітхає. Тільки зітхає.

І я повторюю його подих

в порожньому парку

раз за разом

раз за разом.