Після лабораторних експериментів Маттео ледве привів Акіхіко до тями. Спочатку він облив його холодною водою, а коли не побачив очікуваного результату, то вдарив його в щелепу. Покритий гематомами та слідами від численних уколів Накано через силу розплющив очі. Він побачив лише розмитий силует перед собою, але все одно впізнав Карузо. Не встиг Акіхіко сфокусувати зір, як отримав нову порцію травм. Попри біль він мовчки лежав на підлозі, рясно стікаючи кров’ю. Маттео безжально гамселив його. Він не зупинявся навіть перед хрустом кісток: отримуючи надто сильне навантаження, вони ламалися та проникали в інші тканини, чим завдавали пекельного болю.
Коли Маттео заніс холодну зброю для вирішального удару над Акіхіко, то він раптово перетворився на маленьку пташку. Накано згенерував та вилетів через вентиляцію на свободу. Ніж застряг там, де саме промайнув хвіст Акіхіко перед тим, як він безслідно зник.
Накано летів, навіть не обертаючись назад. Він пробирався крізь гілки дерев та кущів, над водоймами та містами без перерв на відпочинок. Завдяки маленькому розміру Акіхіко вправно переховувався та швидко переміщувався. Накано відчував неабияку силу та енергію.
Накано невміло приземлився в напівзруйнованому парку, безсило упавши на лаву. Його тіло автоматично прийняло людську подобу. Він деякий час мокнув під зливою, підставляючи обличчя для холодних крапель. Акіхіко залишався нерухомим, насолоджуючись хвилиним спокоєм. Його відносну тишу перервала гучна сирена. Механізований голос наказував пройти негайно в укриття. Накано розплющив очі від неочікуванності. Він раптом усвідомив, що потрапив в Україну. Акіхіко не читав українською, але розумів її на слух. Він неохоче піднявся та пішов за стрілками, які вели в укриття. Біля його входу він побачив молоду жінку. Вона залишалася на вулиці, тому що не могла спустися туди на інвалідному візку.
– Вам допомогти? – поцікавився він у жінки. До цього вона дивилася кудись вдалечінь, звідки доносилися звуки розірваних снарядів. Але почувши його голос, перевела задумливий погляд на нього.
– Буду вельми вдячна, – відповіла вона, легко усміхнувшись. Акіхіко підійшов до жінки. Він обережно узяв її на руки та заніс усередину. Опісля Накано повернувся за візком та присів біля жінки. Витерши окуляри, вона придивилася до його обличчя та жахнулася.
– Принесіть мені аптечку, будь ласка. Я продизинфікую Ваші рани, – попросила жінка Накано. Його переломи загоїлися, але назовні залишалися подряпини, синці та гематоми. Акіхіко спостерігав, як жінка дбайливо заліковувала його рани. Вона зосередилася та мимоволі задумалася. У сховищі на декілька хвилин запанувала тиша, яка заповнювалася лише диханням та подеколи незвичними для Акіхіко звуками назовні. Неочікувано жінка заговорила:
– А Ви не місцевий. Але я точно знаю, що Ви з клану райських птахів.
– Як Ви здогадалися? – ошелешено поцікавився Накано, а потім сам здогадався, – Точно, запах цитрусових. Я зовсім забув про цей факт. Ви також звіролюдина?
– Я теж з цього клану. Тільки я не з’являлася на його засіданнях через травму хребта. А Ви новенький?
– Так, загалом я наполовину звіролюдина. Але через експериментів я перетворився на птаха. А тепер я тут, – чесно зізнався Акіхіко, важко зітхнувши, – Хлопець, якого я вважав другом, виявився поганою людиною. Саме через нього я втрапив у таку халепу.
– Мені дуже шкода. Сподіваюся, невдовзі поліція заарештує його та співучасників, – майже після слів жінки механізований голос сповістив про відміну повітряної тривоги.
– Я допоможу Вам, – сказав хлопець, взявши інвалідний візок. Після того, як Накано поставив його на вулиці, він повернувся за жінкою.
– Ви можете переночувати сьогодні в мене.
– Ви упевнені? Я зовсім чужа людина для Вас. Я спробую знову перетворитися та переночувати деінде.
– Надто ризиковано. Краще прийміть мою пропорцію як подяку за Вашу допомогу.
– Тоді гаразд. Дякую за Вашу пропозицію, – погодився Акіхіко, прослідкувавши за жінкою.
Накано ішов за нею, мимоволі оглядаючись навкруги. Він слідував за подіями в Україні, але тепер бачив усе власними очима. Його серце боліло, коли він дивився на понівечені вулиці. Всюди насмітила війна: садиба без даху внаслідок влучання ракети, біля іншого будинку стояв паркан з дірками від куль, під ногами асфальт подекуди виявлявся розбитим внаслідок масових ударів російських солдат.
Невдовзі вони прийшли на місце призначення. Цей будинок війна, на диво, оминула, але прямо напроти нього знаходилася будівля, яка недавно стала ціллю російських солдат. Розбиті вікна, вибиті двері та відсутність половини будинку показували наслідки діяльності агресора.
– Ми прийшли. Але світла немає, тому Вам знову доведеться нести мене. Пробачте за це. Ви й так стомлені, а я Вам докучаю, – сказала жінка, важко зітхнувши. Вона почувала себе ніяково через те, що не могла самотужки навіть піднятися у власну квартиру.
– Нічого страшного. Я навпаки радий, що зустрів Вас. Будь ласка, не переймайтеся через це, – попросив Акіхіко, піднявши жінку на руки.
– Нам аж на п’ятнадцятий поверх, – повідомила вона, міцніше обвивши його шию руками, – Як опинимося всередині, я заварю гарячий чай, якщо Ви не проти.
– Авжеж, не проти. В таку погоду це найкращий вибір, – Накано мимоволі зрадів такій новині, не зважаючи на те, як змок під зливою, змерз на дворі та загалом втомився після тривалого перельоту. Невдовзі хлопець піднявся на потрібний поверх.
– Ось і моя квартира. Підійдіть туди, будь ласка, – він зробив, як вона й попросила. Діставши ключ, вона звичним рухом відчинила двері та опинилася всередині. Хлопець мимохідь знявши взуття, пройшов усередину та опустив жінку на м’який диван. Будинок зустрів прохолодною та чистотою. Саме цим українці й відрізняються від росіян: вони наводять лад і порядок навіть у найбільш жахливих умовах на відміну від народу країни-агресора, який живе ледь не в смітниках.
Поки хлопець пішов за інвалідним візком, жінка розпланувала цей вечір. Опісля вона дивилася у вікно, за яким минав короткий зимовий день.
– Я повернувся, – проінформував хлопець, увійшовши. Жінка самостійно перемістившись на візок, налила з баклажки води в чайник та поставила на газову плиту. Опісля вона знайшла сухий одяг й теплі ковдри. Вона простягнула Накано військову форму.
– Пробач, іншого я не маю. Раніше я служила в АТО, поки не потрапила на операційний стіл. А тепер допомагаю нашим солдатам в тилу.
Подякувавши, хлопець вражено помітив:
– Ви справді неймовірна людина. Навіть після травми хвилюєтеся за долю країни. Сподіваюся, Україна невдовзі переможе росію, і ця війна нарешті закінчиться.
– Авжеж, так і буде. Я упевнена в цьому, – з гордістю промовила жінка, – переодягнутися можеш в іншій кімнаті. Я запропонувала би прийняти теплий душ, але не можу цього зробити. Без світла про таке можна лише мріяти. Його увімкнуть тільки годин за п’ять, не менше.
– Я розумію. Ви й так багато зробили для мене. Дякую Вам, – сказав, сховавшись за дверима іншої кімнати.
– Ви теж, – прошепотіла жінка, діставши дві пачки мівіни з шухляди. Як чайник закипів, вона заварила чай та залила їжу швидкого приготування окропом.
– Я теж переодягнуся. А Ви поки спробуйте чаю. Це допоможе Вам зігрітися, – сказала вона, накинувши на хлопця ковдру й посунувши до нього чашку з гарячим напоєм. Вона швидко повернулася та присіла біля хлопця.
– Чому Ви прилетіли сюди? Ви ж знаєте, що тут небезпечно, – поцікавилася жінка, закутавшись в ковдру.
– Знаю, – коротко відповів хлопець, – Але я не летів у певному напрямку. Мене сюди привело серце.
– Упевнена, рідні хвилюються за Вас.
– Та наврядчи, – заперечив Акіхіко, – мої батьки в постійних подорожах. Тітка й дядько наврядчи думають про мене після мого від’їзду. Ян має Джуліуса, Міккі – Айріс, а Генрі – свого брата. У кожного хтось поруч. Тільки я самотній. Я зізнався Генрі в почуттях, але він відмовив мені. До того ж назвав мене дитиною. Краще б я і надалі мовчав, – засмутився хлопець, розмістившись на дивані з ногами та обійнявши коліна.
– Навіть якщо Генрі не відчуває подібних почуттів, він усе одно дорожить Вами. Я переконана в цьому, – жінка заспокійливо погладила його по спині.
– Ви так переконані в цьому. Ви ж навіть не знаєте його, – нагадав Акіхіко, зазирнувши всередину чашки та побачивши там відображення себе.
– Так, я дійсно його не знаю. Але думаю, якщо він продовжує з Вами спілкування, значить, Ви для нього точно щось значите, – підсумувала жінка, узявши виделки, – мівіна заварилася. Тепер можна і поїсти. Смачного.
– Смачного, – побажав хлопець у відповідь, спробувавши їжу швидкого приготування. Чомусь поруч із жінкою він почувався так комфортно. Вона гостиного прийняла Накано, незважаючи на те, що навіть його ім’я не знала.
Помітивши це, він представився:
– Моє ім’я Акіхіко. Пробачте, я зовсім забув про це.
– Не турбуйтеся про дрібниці. Усе гаразд. Моє ім’я Вікторія. Приємно познайомитися, – легко усміхнулася жінка.
– Мені також, – визнав Акіхіко, усміхнувшись у відповідь.
Після трапези Накано поспішно прибрав тарілки замість жінки. Він прагнув хоч якось віддячити їй за гостинність. Пізніше вони грали в настільні ігри та розмовляли про все на світі до того часу, поки нарешті не увімкнули світло. Опісля вони по черзі прийняли теплий душ та приготувалися до сну. Собі жінка приготувала місце на ліжку, а для хлопця розклала диван.
– Відпочиньте трохи. Вам потрібно набратися сил перед завтрашньою подорожжю, – порадила вона, поклавши йому подушку.
– Ви маєте рацію. На добраніч, – сказав Акіхіко, заплющивши очі.
– Вам теж. Сподіваюся, ніч буде тиха, – з надією промовила, поклавши руки під голову. Вони швидко заснули через емоційне та фізичне навантаження.
Уже наступного дня Акіхіко повернувся додому. Він здивувався, коли помітив всередині усіх знайомих: Яна, Джуліуса, Мікі, Айріс, Генрі, Саллі та навіть мадам Бронте. Ще більше Акіхіко здивувався, коли Генрі накинувся на нього з міцними обіймами.
– Ми так хвилювалися. Куди ти подівся учора? – стурбовано спитав старший брат Джуліуса.
– Ти не з’являвся цілий день. Я перелякався за тебе, – зізнався і сам Джуліус.
– Ти зник безслідно, ніби крізь землю провалився, – промовила Айріс з усмішкою.
– От дурбецало, – образилася Міккі, несильно вдаривши його по голові. Потерши маківку, Накано щиро обурився:
– Мене взагалі-то викрали. Чому мені дісталося, а не Маттео?
– Значить, він усе-таки причетний до цього, – в очах Агнес блиснула загроза, – Значить, тепер ми на один крок ближче до розкриття справи. Ми обов’язково знайдемо їх. Добре, що з тобою усе гаразд.
– Я б так не сказав, – заперечив Акіхіко, чим привернув до себе увагу. Усі присутні вмить набули серйозного вигляду, – Тепер я можу перетворюватися на птаха.
– Справді? А покажеш мені? – зацікавилася одразу онука мадам Бронте.
– Так, авжеж. Але трохи пізніше, добре? – дівчинка кивнула, усміхнувшись, а Накано погладив її по голові.
– Після твого зникнення я дещо усвідомив, – раптом заговорив старший Гарсія, – Насправді я закохався у тебе. Але не міг зізнатися в цьому навіть собі. Сподіваюся, ти пробачиш мене.
– Це правда? – Акіхіко не повірив власним вухам, – Я теж кохаю тебе. Авжеж, я тобі пробачу, – сказав він, обійнявши Генрі у відповідь.
Тим часом в Україні жінка крутила в руках троянду, яку Накано зробив з білого аркушу паперу. Вона знала, що в нього усе буде гаразд, як і в усього українського народу в майбутньому. Достатньо тільки докласти певних зусиль, які займуть якийсь проміжок часу.