“Війна. Коли вона закінчиться? Усі вбиті люди нарешті відчують вічне щастя десь там далеко, куди людський зір не дістане? Де літають чудні істоти, що повністю уособлюють собою те відчуття “щастя”. А хіба таке місце взагалі існує? Може чорний морок там також панує і його в тисячі більше, ніж у нас? А може крім нього там немає нічого? Боже, якщо ти є, дай сили пережити це все. Наш народ незламний і завжди ним був! Дай сил ще на те, аби я спромігся написати промову, в якій не буде відчуватись той страх, що мною оволодів….” – президент України, що декілька хвилин тому був ще у кадрі двох камер, самотньо сидів за столом у своєму кабінеті, сперся на навхрест складені руки на столі. Його не трясло, вже давно не трясе . Сил на це не вистачає. Усі ці дні він провів у роздумах та переживаннях, зовсім без сну. Звідки можуть взятись сили?*Дзиииинь!….Дзиииинь!….Дзи…*
– Ало….
– Добрий вечір, пане президенте.
– Добрий. Пан Макрон?
– Звісно. Хотів дізнатись чи все у вас в порядку.
Зеленський вирівнявся у кріслі, руки склав зручніше:
– Та начебто стало спокійніше. – Володимир сам не вірить у те, що говорить, але змушувати переживати більшу кількість людей він не в гуморі. – Я не був у курсі, що президентам дозволено просто так дзвонити.
– Я теж не знаю, але так захотів. – Еммануель кашлянув – Тобто мені не треба перейматись?
– Абсолютно.
– Що ж. Я дуже радий. – президент Франції сумно зітхнув. – Тоді спокійної вам ночі.
– Дякую… Вам також.
Зеленський повільно опустив очі та положив слухавку. Декілька секунд просидів у гробовій тиші , сам-на-сам зі своїм внутрішнім “я”. Думки вже не переслідували, він просто розплакався. Плакав і плакав, закривши очі правою рукою. Навіть не просто плакав, а ревів. Голос скакав, солені каплі падали на папери у файлі.
*Дзинь!! Дзииинь!*
Швидко витерши сльози і глибоко вдихнувши, Володимир підняв слухавку великого, білого телефону, що дзвенів ніби вічність.
– Я хотів ще дещо сказати. – зовсім спокійно мовив той же Макрон – Дякую за такий теплий прийом тоді, у вас в Україні. Це було справді дуже приємно.
– Нема за що… Я сам дякую, що погодились приїхати.
– Так. – протягнулась невелика пауза – Що з вашим голосом?
– Нічого такого.
– Ви плакали?
– Що? – Зеленський почервонів, хоч його співрозмовник того і не бачив, але голос видавав дійсність.
– Я ще раз запитую. Ви плакали?
– Е… Зовсім ні. Вам здалося, мабуть.
– Я чітко чую, що плакали. Чому ви мені брешете? – досить агресивно мовив Еммануель.
– Хах…Вибачте… Я не хочу вас вплутув…
– Володь, якщо тебе щось турбує дуже сильно, будь ласка, двзони до мене. Я підтримаю тебе всім, чим зможу, бо ти справді став найбільш дорожчим зі всіх політиків, яких я зустрічав. Не зважаючи на усю твою невпевненність, ти дуже гарно справляєшся і таке відношення до роботи я дуже ціную. Ох. Вибач, що так одразу на ти. Pardon.
Зеленський був дуже здивований. Він не міг нічого сказати, лише пустити ще декілька сліз по своїй гладкій щоці. Така він ніжна людина, нічого з цим не поробиш. Ще з хвилину президенти мовчки сиділи по своїм кабінетам, слухаючи дихання один одного. Потім Володимир подякував досить сиро, хоч відчув надзвичайне тепло усередині себе, яке не відчував ще з початку війни.
– Я тебе дуже люблю і не хочу більше чути, щоб ти плакав! Ти дуже сильний, я це знаю.
Слова Еммануеля змусили забутись на весь вечір про біль, що принесли загарбники, дали сил і мотивації працювати більш наполегливо. Але дещо не давало покою: ” Макрон такий добрий і приємний чоловік. Що я до нього справді відчуваю? Мабуть, велику вдячність, але до чого тут було :я тебе дуже люблю? “