Коли я вперше побачила його

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Коли я вперше побачила його, то провалилась у гольфстрім. Не знаю, чи можна провалитися у течію —… у мене вийшло. Стало гаряче, мене нудило. Він часто змінював інтонації поряд зі мною, і акценти, які нашивав на мене. Ярлики — кололи шкіру.

 

Мабуть, я була обмежена тоді, два роки тому, і не розуміла. Я б і зараз не зрозуміла і половини з того, що він казав. Володів він мовою далеко не українською… якоюсь своєю: вигаданою, дуже голосною та пекучою.

 

Твоє сприйняття дійсності було іншим. Ти сам був цим самим «Іншим»: загоряв на снігу, плавав у піску і скелі гриз, ніби вони — це льодяник.

 

Ти — спалахи зірки. Ти — солодкий парфюм, яким я сприскую оголене тіло. Ти — мої слова, які ніколи не злітали з пухких губ, мої руки — які не соромилися торкатися киплячої води, ловили туман чи висушували дощові краплі. Ти був для мене нічим — якимось нематеріальним подихом блудного божка, який пройшов повз місто — його стіни, його людей і тварин. Ти забув мене… Напевно.

 

Ні. Ти точно мене пам’ятаєш — у тебе дуже хороша пам’ять, але я для тебе вже не такий важкий спогад, як то було раніше.

 

Ні, пам’яті у тебе вже немає.

 

Ти залишив на моїх руках — які так любив цілувати — багато плям… кривавих. Мені їх не залікувати. Це хвилююче. Але знаєш… саме я змінила траєкторію твого падіння. Ти занадто швидко падав з такої висоти — я б не витримала удару! Я б померла.

 

Ти розвинув  у мені комплекс неповноцінності. Я йому дала назву; я новий термін вигадала, розумієш? — «etolore». Звучить, можливо, не дуже, для створення я використала французьке «étoile» — зірка та італійске «dolore» — печаль.

 

Це з самого початку було без-перс-пек-тив-но — наші з тобою відносини. Що ж, я дуже довго казала про себе, що недурна та груба — накопичувала у собі сили — непотрібні та потворні.

 

Я сподіваюсь, тобі також було боляче. Ти називав мене своєю піснею, коли я, подумки, шепотіла, що являюсь твоєю вбогістю. І кожного разу, коли ми зустрічалися, ти ламав мене, я кружляла золотою стружкою, я припадала до гортані — але ти не задихався.

 

Життя висмоктував ти.

 

Ти практикував зі мною душевний ексгібіціонізм — вивертався переді мною та плакав, і ніколи не запитував про мої горесті. Тобі було приємно, коли я сама починала свої безкінечні розповіді про чоловіка, про дитину, про… — ти хотів бути для мене богом. І ти ним став, просякнув собою мої ноги — ті відмерли, я не змогла вчасно від тебе піти.

 

На відміну від Господа — ти не здатен був на любов. Тобі подобалось інше — закрадатися у серця та красти. Але я знала, що стала для тебе особливою. Ти проводив вакханалії у мою честь, ти будував палаци та прокладав дороги до моїх губ чи пальців. Я була найкращою кандидатурою для тебе… у той момент. Ти самостверджувався за мій рахунок.

 

Я примітивно кидала погляди на цей світ, мені було нудно, я була невдоволена життям, яке тягнуло мене, ніби камінь, прив’язаний до ніг. Це стало ритуалом — тікати з дому та дивитися за тим, як вітер пригинає траву. Я промальовувала на зеленому якісь фігури, надавала їм дизайн, та заштриховувала товстими лініями. Я вимокла у своїх пустих думках.

 

А потім я побачила тебе і ти сказав, що я «голосна». І я, голосна, потонула у твоїх заумних монологах, тому що відповіді від мене почути ти не міг.

 

— Я тебе кохаю.

 

Фальсифікація. Замовкни.

 

— Я тебе кохаю.

 

Нудотна брехня.

 

— Я тебе кохаю.

 

Я протверезіла після цих слів, ніби мене вкусила оса, або водою холодною облили, або дали ляпаса. Я почервоніла, тому що кров у моїх венах нагрілася до температури два мільйони градусів, але я продовжувала жити і плавити золото, яке опадало з твоїх вуст у мої долоні. У мої власні вуста.

 

… А потім ти поїхав і не повернувся.

 

Це була погана імпровізація. Хтось казав, помер. Ніби сплутався з якоюсь елітою та застрелився вдома. П’яний та наляканий. Ти дуже любив Хемінгуея.

 

Ти — моє алібі, зник. Ти — нічне місто без світлофорів. Я блукала у тобі довго, намагаючись знайти свої відповіді і свої порятунки.

 

Не знайшла. Пацієнт мене вкусив та заразив. Пісок сиплеться з моїх очей, вух, рота. І з серця. Ти вивернув мене… Але знаєш що? В нашій грі, запросто вигаданій тобою, не я програла. Не я зараз лежу в могилі, не за мною плаче мама.

 

Не Я.

 

У тобі було багато ходів та загадок. Я не вмію заспокоювати. Ні інших, ні себе. Я буду кусати губи,  щоки, ламати свої руки о прозорі сфери; я буду дихати вакуумом.

 

Бо я виграла.

 

Але… В моєму тілі вже давно не тече кров, там лиш прах.

 

Земля вже не крутиться. Вона розтанула, як і твої слова.

 

Де мій виграш?

 

Я отримала його у першу зустріч…

 

Авансом.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: